«Рідною мовою вважається та мова, якою ви найчастіше спілкуєтеся», — так коментувалося відповідне запитання переписного листа в методичці переписників і в плакатах, розклеєних на вулицях, рекламних щитах, підприємствах, установах. У Харкові, як і в інших великих містах України, вже задовго до цього перепису пануючою мовою спілкування стала російська, «негласна» державна мова СРСР. Адже незабаром після війни, виконуючи відповідні рішення Політбюро ЦК КПРС, адміністративним шляхом, без обговорень або референдуму, на російську мову було переведено спочатку діловодство, потім більшість ЗМІ, потім — вища і середня спеціальна (технікуми) освіта. Слідом, звичайно, пішло скорочення в містах числа українських шкіл — за бажанням, звичайно ж, трудящих, які турбуються про подальше, після школи, навчання своїх дітей. Українськими залишилися лише спеціальності української мови і літератури університетів і факультети педінститутів, що готували вчителів для українських шкіл, які збереглися в селах і передмісті.
Також після війни, спочатку приїжджим з інших республік СРСР, а потім — і всім дозволено було за бажанням батьків звільняти школярів від вивчення української мови(!) В результаті в 1961 році, коли старша дочка готувалася вступати в 1-й клас, в півторамільйонному Харкові було всього 2 українські школи (в одну з них і вступила наша Оля).
Указана вище «підготовка», а точніше, примусова русифікація разом з «науковим» тлумаченням поняття «рідна мова» в процесі перепису призвели до того, що російську мову як рідну в 1989 році назвали 14% неросійського населення України (а разом з росіянами — 33,5%).
До честі народу України слід віднести те, що навіть у описаних умовах рідною назвали національну мову 88% населення!
Після прийняття 1990 року «Закону про мову» (за висновком експертів — найм’якішого з відповідних законів у СНД) російське і російськомовне населення України почало дуже могутній тиск на всі рівні влади, вимагаючи узаконити російську мову як другу державну (на прикладі Білорусі видно, що це рівнозначно смерті національної мови). При цьому широко використовувалися (часто в прикрашеному вигляді — аж до твердження, що «переважна більшість населення України вважає російську своєю рідною мовою») саме результати перепису 1989 року, отримані внаслідок подібних маніпуляцій громадською свідомістю.
На жаль, судячи з обговорення у Верховній Раді поправок і навіть «нової редакції» (?) закону про мову, тиск всередині і особливо ззовні на керівництво України в питанні державної мови посилюється.
Боюся, як би при проведенні перепису населення в цьому році не було використано приведене мною «тлумачення» поняття рідної мови. Адже в Харкові, як і в інших містах України, російська мова панує, як і раніше — і в діловодстві (хіба що документи, які відправляються у Київ, перекладаються), і в освіті, і особливо в ЗМІ! Наприклад, у Харкові видається лише ОДНА на область українська газета «Слобідський КРАЙ» (за радянських часів було три); київських газет, в т. ч. «Голос України» (орган ВР) і «Урядовій кур’єр» (орган КМ) не тільки не друкує найпотужніший харківський Поліграфкомбінат, але й не привозять для продажу в роздріб. Ваш «День» також буває не скрізь і не завжди.
Історичну пам’ять народу потрібно живити і зміцнювати нагадуваннями про далекі та близькі, але однаково важливі для зміцнення державності події. Приклад сусідніх з нами країн — Російської Федерації, Польщі, Ізраїлю, в негативному значенні — Білорусі, повинен нас навчити, як і власний, дуже гіркий досвід. Чи пам’ятає його ще хто-небудь, ось питання? Обдурених може бути ще більше, ніж в 1989 р.
