Вже багато років Галина Лук’янівна Трякіна викладає історію в школі №5 міста Северодонецька Луганської області і постійно подорожує світом зі своїми вихованцями. Зі своїм класом учителька побувала на Волині, Івано-Франківщині, Буковині, а також — в Словаччині, Угорщині, Польщі. Зараз готуються до поїздки в Німеччину та Італію. Мабуть, ви уявляєте учнів Галини Лук’янівни, дітей дуже заможних батьків, розуміючи, скільки можуть коштувати такі подорожі. Йдеться ж насправді про поїздки, які не обходяться в кругленьку суму.
— Галино Лук’янівно, як вам вдалося в таких складних економічних умовах організувати таку кількість подорожей? Як взагалі могла зародитися сама думка, не отримуючи жодної матеріальної винагороди, втрачати колосальні зусилля на здійснення цієї ідеї?
— Це було дуже давно. Ще в 5 класі я вирішила, що обов’язково буду вчителем, і тільки вчителем історії. Мої батьки працювали на заводі «Азот» у Северодонецьку. Вони приїхали сюди на ударне комсомольське будівництво, мама — з Харківщини, батько — з Волині. Після закінчення інституту я вийшла заміж і поїхала в далеке Забайкалля, в Читу (слідом за чоловіком за його розподіленням). Край був гарний, але це була якась чужа краса, і я ніяк не могла звикнути до нового місця. Кожного ранку, прокидаючись, думала: «А як там дома, в Україні?» І ось якось через роки два після нашого приїзду на нове місце я раптом почула українську мову — до мене звертався маленький хлопчик з проханням допомогти йому. Виявилося, що він із Полтави. Я навіть розплакалася, і мені дуже захотілося тоді показати своїм учням Україну, але Україна була далеко, і я вирішила помандрувати з дітьми більш близькими місцями — Владивосток, Хабаровськ, Красноярськ, Абакан, Тайшет, Шушенське, Іркутськ. Ми знайомилися з історією краю на місцях конкретних подій, в музеях, під час екскурсій містами та околицями.
У 1982 році сім’я наша повернулася в Северодонецьк. Я прийшла в свою школу, в якій вчилася, працювала вожатою, тепер мені пропонували працювати вчителем історії. Повернувшись в рідні місця, я задумалася над тим, як мало я їх знаю. Мені навіть стало якось незручно, що Далекий Схід на той момент я знала краще, ніж Україну. Так народилася думка показати дітям різні регіони країни. Я звернулася в місцеве відділення організації РУХ, де мені допомогли здійснити поїздку для моїх п’ятикласників на Різдво в Коломию Івано-Франківської області в село Ковалівка. Місцеві жителі розібрали дітей по своїх сім’ях. Наступного дня разом із гостинними господарями ми ходили в церкву на урочисте богослужіння. Дітей вчили колядувати, вони одразу все схоплювали. Моїх маленьких колядників місцеві жителі щедро обдаровували, дуже тепло приймали. Діти намагалися спілкуватися українською мовою, але не завжди їм це було легко. Люди ставилися до проблеми з розумінням, звучання російської мови їх анітрохи не дратувало. Проводжало нас усе село, люди стікалися до школи, де нас чекав автобус, щоб передати дітям подарунки — яблука, чорнослив, горіхи, вироби з дерева. Гостювали тиждень, а від’їжджати не хотілося, навіть плакали. Потім усі згадували місцеві звичаї, відвідування музею розпису писанки в Коломиї, як самі виготовляли свічники з дерева.
Наступного року я звернулася в «Просвіту» з проханням допомогти організувати поїздку на Волинь. Мені дали адреси і телефони — я домовилася про прийом дітей. Прийом був організований так, що клас розбили на декілька групок, які висаджувалися з поїзда на різних станціях. Додому ми поверталися в тому ж порядку, сідаючи частинами в поїзд, що віз нас додому в Северодонецьк. Перша групка гостювала в Луцьку, а остання — в Ковелі. Все було дуже чітко сплановано, місцеві організації мали списки дітей, яких вже розподілили заздалегідь по сім’ях. Коли ж гостювали в Ковелі, то побували в музеї Лесі Українки, а також в колонії для неповнолітніх. Я відчувала таку відповідальність наших гостинних господарів, що почуття тривоги за дітей, які не були постійно у мене на очах, не виникало.
Наступну поїздку нам знову допоміг організувати РУХ. Нас запросили в Закарпаття у Великий Березний. Знову було Різдво. Але ранiше ми ознайомилися із звичаями відзначати це свято православною церквою, а тепер нам випало познайомитися із звичаями греко-католицької конфесії. Нас возили відпочивати в гори, на екскурсію в Ужгород. І знову нам щастило на теплий прийом, на чуйних та уважних людей. А ось на Буковині нас зустрічали і знайомили з краєм вчителі Ривакієвської школи на чолі з її директором Зіркою Дмитрієвною. Там діти брали участь у святі Маланки, більш тісно знайомилися зі своїми ровесниками.
Під час всіх цих подорожей мої діти не дивилися на світ тільки з вікон автобусів, вони знайомилися з життям різних регіонів нашої країни, дихали повітрям цих місць, проживали з людьми цих країв, нехай і зовсім короткочасне, але спільне життя, вони вбирали історію краю через розповіді своїх привітних господарів. Так вони вчилися вдивлятися і вдумуватися, так вчилися ходити по рідній землі, цінуючи її головне багатство — невичерпну високу духовність свого народу, відчуваючи його єдність. Враховуючи те, що ми не користувалися послугами туристичних фірм, що дорого коштують, а засновували свої поїздки виключно на безпосередніх контактах з різними людьми, то й особливих грошей нам було не потрібно. Однак який безцінний багаж привозили діти додому! Мені приємно, що батьки моїх учнів мене зрозуміли — підтримують і допомагають.
— Галино Лук’янівно, як відбиваються ваші з дітьми поїздки на характері вивчення історії в класі, адже з дітьми, яким стільки пощастило побачити, говорити про нашу історію тільки на матеріалі сторінок підручника не вдасться?
— Історія для мене — саме життя, і те, що відбувається сьогодні з нами, вже завтра стає історією. Тому на уроках я багато розповідаю про те, що побачила, прочитала, розповідаю про зустрічі з людьми, особливо з сучасними політиками. Кажуть, що школа повинна бути далека від політики, але я так не вважаю. Я часто цитую слова тележурналіста Піховшека: «Якщо ви не цікавитеся політикою, то вона зацікавиться вами». Якось я написала на дошці список прем’єрів нашої держави за 10 років, вказавши терміни, в які вони займали цю посаду. Пояснювати, що в країні, як і в будинку, повинен бути господар, було зайвим. Я розповідаю дітям і про мої зустрічі з Наталією Вітренко, Ярославою Стецько, Євгеном Марчуком та багатьма іншими відомими людьми нашої країни. Деякі мої зустрічі були випадковими, деякі відбувалися з моєї ініціативи, враховуючи мою наполегливість і терпіння. Я — вчитель історії, і вважаю, що повинна отримувати відомості з перших рук. Досить часто я переконувалася в тому, що образ того чи іншого політика в житті зовсім не відповідає тому, що бачиш з екрана. Я вважаю, що треба вислуховувати якомога більше різних думок, щоб навчитися самому робити висновки. Цього я вчу і своїх учнів. Дітей моїх дуже зацікавила особистість Євгена Марчука, їм захотілося зустрітися з цією людиною. Я спробувала організувати зустріч, коли ми були в Києві проїздом (їхали знайомитися з Буковиною), але пан Марчук був дуже зайнятий і зустріч не відбулася. Але через якийсь час Євген Кирилович з’явився перед дітьми у своєму початковому званні — вчителя української мови — і провів урок. Звучала красива українська мова. Урок такого типу вчителя називають уроком розвитку мовлення. Темою заняття було міркування про роль якісних знань в наш час, про можливості отримання освіти. Діти вчилися точно висловлювати свої думки рідною мовою, вести діалог, розмірковувати і шукати нестандартні рішення. Урок закінчився врученням подарунків — підручників української мови, а відмінники і вчителі української мови отримали книги з дарчим написом. Відтоді в місті мій клас стали називати класом Марчука, а діти повісили портрет Євгена Кириловича у себе в кабінеті. У цьому році мої учні закінчують школу, і Євген Кирилович обіцяв обов’язково приїхати до них на свято останнього дзвоника. Я дуже рада, що в життя моїх учнів увійшла така людина, адже в юності обов’язково повинен бути позитивний ідеал, з якого молодь могла б брати приклад. Відсутність позитивного ідеалу — проблема нашого суспільства, пригадайте, що ви бачите з дня на день з екранів телевізора?
— Галино Лук’янівно, у вас дуже цікавий досвід виховання у дітей активної громадянської позиції, в ознайомленні з історією свого краю, своєї країни. Я думаю, що ним обов’язково зацікавляться й інші вчителі, що у вас з’являться послідовники і однодумці в такому підході до подання знань. Однак ви пішли ще далі в прямому значенні цього слова, Ви вирішили крокувати в Європу. Навіщо це було треба, враховуючи, що здійснювати закордонні поїздки та ще й за вашою схемою, не вдаючись до послуг туристичних агентств, набагато складніше?
— Гідно можна щось оцінити тільки в порівнянні. Це порівняння треба давати навіть в тому випадку, коли воно не свідчить на твою користь. Мені дуже хочеться, щоб мої учні жили в розвиненому цивілізованому світі, щоб вони уміли будувати такий світ. Існує дуже багато речей, для отримання яких не потрібні гроші, не треба відводити спеціальний час — я маю на увазі шанобливе ставлення до навколишніх людей. В Угорщині ми бачили, що в під’їздах на вікнах висить тюль і на підвіконнях стоять квіти. Діти запитували: «Чому в нас не так?» Мені важко, коли ми повертаємося із закордонної поїздки, діти бачать наскільки там вищий рівень життя, але дуже важливо, щоб вони продовжували шукати відповідь на запитання: «Чому у нас не так?» і намагалися змінювати життя в нашій державі на краще. Знаєте, мені цього дуже-дуже хочеться. Я ніколи не даю оцінку щодо того, що добре, а що погано. Діти повинні навчитися розбиратися самі, щоб не були в житті потім сліпими кошенятами і не дозволяли маніпулювати своєю свідомістю.
Коли ми виїжджали в Словаччину, то їхали через Закарпаття. У той час в Закарпатті трапилася біда — паводок. Ми передали потерпілим від учнів нашої школи допомогу у вигляді учбового приладдя. Ця поїздка також була на Різдво, і це було наше перше Різдво за кордоном. Словаччина нас вразила. Довкола була святкова ілюмінація, ялинки біля будинків також були прикрашені вогниками. Греко-католики Словаччини познайомили нас iз тим, як у них прийнято відзначати це свято. Нас возили в Татри, черниці їздили з нами. Грали з дітьми в сніжки, веселилися. Під час служби священик говорив про мирські справи, про радощі і біди прихожан, про необхідність допомагати конкретним людям, що потрапили в складне становище. Нас це дуже вразило. Ця поїздка відбулася завдяки допомозі хресної одного з моїх учнів.
Після поїздки в Словаччину я вирішила познайомити дітей з католицькою церквою. Звернулася до консула Польщі в Харкові, просила допомогти. Нам нічого не обіцяли, але запрошення в Польщу ми отримали. У Польщі в Кракові нас зустрічали священики. Нам розповіли про поширеність релігійних поглядів у Польщі. Там скрізь на вікнах висіли великі портрети Папи Римського (адже він сам з Кракова). Дітям дуже захотілося тоді поїхати до Італії, побувати в Ватикані. У травні цього року ми маємо намір здійснити цей задум. Також ще хочемо поїхати до Німеччини. Щоб було легше шукати підтримку для здійснення наших планів, ми випускаємо газету «Є такий клас», в якій розповідаємо про всі наші подорожі. А влiтку минулого року ми побували в Угорщині. Цього разу нам допомогла українка з Угорщини, з якою ми випадково познайомилися. Щоб виховувати молодь гiдними громадянами своєї країни, зовсім недостатньо показувати їм тільки систему макросвіту, а необхідно вчити жити і в мікросвіті — у своїй сім’ї. У нашому класі стало традицією проводити свята «Відпочиваємо в колі сім’ї». Ми збираємося в нашій шкільній їдальні, де за кожним столиком розміщується одна велика сім’я — батьки, бабусі і дідусі, сестрички і братики. Змагаємося в оригінальності, а не в багатстві оформлення столів. Старші мають можливість поспостерігати за своїми чадами зі сторони. Адже на батьківських зборах я ніколи про жодного з дітей не говорю погано, але намагаюся, щоб батьки побільше знали про своїх дітей і були до них ближчими. Мій девіз — «Шукайте в юності початок добрих справ, й коріння зла шукайте теж в дитинстві». Я дуже люблю своїх дітей, мені навіть страшно уявити, що першого вересня я не побачу їх у класі. Багато хто з моїх учнів готується вступати на юридичний факультет, хоче стати юристом, вважаючи, що закони для держави — це основне. Таня Різник буде вступати до інституту менеджменту в Києві, ця дівчинка — природжений керівник. Аня Хатмінська згодом стане моєю колегою, буде вступати до педагогічного на історичний факультет...
Можливо, моїх учнів життя розкидає по різних куточках країни, але я впевнена, що вони вже ніколи не зможуть дивитися на світ «з вікна», що будуть готові долати будь-які перешкоди, знаходити рішення найскладніших ситуацій.
В продовження публікації, що пропонується, будемо раді бачити на сторінках нашої газети розповіді мешканців України про вчителів з великої літери, про людей, що не просто відпрацьовують свій педагогічний шматок хліба, а про тих, хто, долаючи труднощі, та перепони сьогодення, формує активно мислячого незалежного громадянина незалежної України.
