У Києві на торгово-фармацевтичних теренах сталася подія, яка може спричинити вельми неприємні для громадян наслідки. Хоч задумувалося якраз навпаки. Розпорядженням міського мера встановлено граничний рівень поставно-збутової надбавки на вітчизняні та імпортні лікарські засоби, що підлягають держрегулюванню, на рівні не вище 5% оптової ціни виробника. Такий поворот здивував усіх причетних до фармринку осіб, адже постанову Кабміну про граничний рівень надбавки у 35%, дія якої поширюється на всю Україну, ще ніхто не скасовував.
Споживачі лікарської продукції, здавалося б, можуть порадіти: мовляв, нарешті припинять спекулювати на здоров’ї і ліки стануть доступними для всіх. Але дистриб’ютори і фармдіячі прогнозують інший розвиток подій. Директор однієї з фірм — членів асоціації дистриб’юторів України, який не побажав називатися, сказав, що зараз завозити імпортні ліки у країну (а вони становлять 55% українського ринку, і притому левова їх частка знаходиться у списку життєво необхідних лікарських засобів і виробів медичного призначення) ніхто не захоче, оскільки працювати собі на збиток на голому ентузіазмі не буде жодна компанія, яка поважає себе. За саморегулювання фармацевтичного ринку кожна фірма прагне знайти і привезти ліки, які були б на порядок дешевше, але у той же час не поступалися своєю ефективністю. А за умов фіксованої і такої низької націнки нічого більше не залишається, як боротися за цю саму націнку. Тобто купувати ліки дорожче і, відповідно, більше отримувати від їх продажу. За його словами, схоже, не пощастить і споживачам так званих ліків- сиріт (потрібних невеликій кількості людей) — їх просто буде невигідно завозити в Україну. Прилавки ж аптек, на його погляд, заполонить вітчизняний виробник, що виїжджає на генериках і знає лише теоретично, що таке стандарт якості ліків GMP. А замість фірм, які торгують ліками, з’явиться безліч офшорних компаній, що не будуть поповнювати держбюджет.
Також досить песимістично, але в іншій інтерпретації, описує те, що чекає на нас, Українська асоціація роботодавців медичної і мікробіологічної промисловості. Її директор Валерій Печаєв називає розпорядження київського голови антиринковим і здатним стати початком кінця для вітчизняного виробника, звільнивши від перешкод дорогу імпортному. Хоч подібне судження і поширюється лише на столицю, але саме тут знаходяться фармацевтична фірма «Дарниця», завод «Фармак», Борщагівський хімфармзавод і Київський завод медичних препаратів, котрі формують 65% від загального обсягу випуску лікарських препаратів. Результатом, на його погляд, може стати те, що заводи перестануть випускати дешеві препарати, а споживач купуватиме не їхню дорогу продукцію, а імпортну.
І це при тому, що український ринок інакше не називають, крім як ринок генериків. Хоч на кожнiй колегії МОЗ не забувають підкреслити, що за кількісними характеристиками він стає все міцніший. Якщо у 1999 році співвідношення імпортне — вітчизняне було 57,3%— 42,7%, то у 2001 — 53,6%—46,4%.
Перевага кількісних показників пов’язана з динамікою становлення українського фармацевтичного ринку. На зорі туманної юності підприємства, котрі щойно звільнилися з-під державної опіки, випускали лише всім відомі анальгіни, валідоли, цитрамони, оскільки на власні розробки вільних грошей просто не було. Наприклад, з виділених, згідно з постановою Кабміну «Про фінансування наукової частини комплексної програми розвитку медичної промисловості», коштів медична наука отримала у 1998 році лише 55,3%, у 1999 — 47,1%, а у 2001 ще менше — 32,6%. Генеричні копії проводити було вигідно — промисловість працює, а з патентами морочитися не треба, та до того ж апробація йде у прискореному темпі (генерики тоді апробували протягом півроку, у той час як на випробування оригінального препарату могло піти 3 — 5 років).
Зараз же ситуація змінилася фактично лише зі строками. Систему реєстрації фармацевтичних засобів необхідно було наблизити до ЄС, а згідно з її нормами, навіть генерики повинні апробуватися протягом трьох років. Наукову ж галузь трансформації практично залишили поза увагою. За словами директора Інституту мікробіології і вірусології ім. Д. Заболотного, академіка — Валерія Смирнова, лише за останній час співробітниками інституту було продано на Захід 10 ліцензій на виробництво оригінальних препаратів, оскільки в іншому випадку світ їх узагалі б не побачив.
Вітчизняна «лікарська конституція» (фармакопея) — також явище досить дивне. У ній розроблено два розділи — Європейський і Національний. Останній з’явився з тієї лише причини, що про контроль за ліками протягом їхнього народження, (стандарт GMP) у нас знають виключно теоретично. Його впровадження в одній компанії, що виробляє фармацевтичну продукцію, коштує від 1 до 18 мільйонів доларів. Минулого року на колегії МОЗ, присвяченій проблемам розвитку фармацевтичної галузі в Україні, було поставлене питання про те, що торгова націнка повинна бути не більше 10%. І навіть тоді Валерій Печаєв заявив, що у такому випадку знизиться рентабельність виробництва, і про те, щоб компанії впроваджували у себе GMP, залишиться тільки мріяти. Крім цього у фармакопеї не вказано вимог до розробки конкретних ліків, що властиво прогресивним західним фармакопеям. У нас встановлено лише гранично допустимий рівень, переступивши через який, лікарський засіб не можуть допустити на ринок.
Можливо, відсутність на належному рівні «лікарської конституції» частково впливає і на те, що, за даними департаменту з контролю лікарської продукції, 10% продукції фармринку є фальсифікованою. Такі ліки коштують виробникам на 20 — 30% менше за рахунок того, що активні речовини в них або зовсім не містяться, або містяться у зниженому дозуванні. Бракована ж продукція у середньому становить 2 — 2,5% від загального обсягу, представленого на ринку, у той час як у західних країнах цей показник не перевищує 1%.
Якщо фірми, що постачають імпортні ліки, підуть з ринку разом з ефективними засобами, а вітчизняні не займуть їхнє місце, оскільки грошей для самовдосконалення у них не залишиться, споживач ліків ризикує опинитися майже у безвихідному становищі і знову відчути на собі забутий смак дефіциту. З іншого боку, якщо ж міська влада подумає про те, щоб «і вовки були ситі, і вівці цілі», то, можливо, вона зможе підтримати компанії-виробники іншим способом, наприклад дотацією з міськбюджету.
