В Парижі спалили майстерню Вазареллі. Музею там не було, полотен, здається, теж, тож мистецтво у його матеріальному вигляді не постраждало. Вазареллі — виробник яскравих візерунків, втиснених у формат картини, віртуоз прорахованих ілюзій, настільки ж барвистий, наскільки порожній. Вогню в його роботах не було, проте вистачало геометрії. Ми всі любили Вазареллі. Принаймі, наприкінці 1980-х — на початку 1990-х, коли серед сірого одноманітного хаосу будь-що передбачуване здавалося одкровенням. Потім — забулося. Будь-яке місто інколи повинне горіти. Це частина його сутності, напади урбаністичної лихоманки, без якої неможливий жодний підручник з історії. Теперішні міста горять не так охоче і всеохоплююче, як колись. Та ж воно і недивно — бо, як відомо, історія як процес у тих же 1990-х закінчилася, і зайві катаклізми нікому не потрібні.
Так чи інакше, але пожежа в майстерні призабутого угорського маляра пройшла абсолютно непомітно. Коротеньке повідомлення в стрічках інформагенцій, жодної реакції далі. Тяжкою розпукою крається серденько: чому ж ми, що милувалися спецефектами того знаменитого угорця, не піднялися на захист його спадку?
Ось якби народні палії з передмість дісталися Лувра... Ото було б обурення. Але ж не дісталися. Та й Лувр — не майстерня. Не згорів — і добре. Ми не про Лувр, ми про паленого Вазареллі.
Насправді він був нам як рідний. Бо своєю розкресленістю, нудною передбачуваністю схожий на наш багатоповерховий, монотонний побут. І водночас — був достатньо яскравим, щоб здатися серед тої совкової кубатури справжньою екзотикою. Така собі впізнавана — а тому комфортна — дивина.
Зрозуміло, чому французькi хлопці палять передмістя. Варто лише придивитись до ландшафтів того, де це відбувається, всіх тих околиць розкішної галльскої столиці. До болю знайоме: все та ж невблаганна механiка спальних районів, ті ж безнадійні перпендикуляри багатоповерхівок для бідних. Хлопцям не вистачає грошей? Хлопці не налаштовані працювати? Аякже! Просто вони роблять те, що не змогла або не схотіла зробити країна, де вони живуть: прикрашають цей убогий простір яскравими барвами! Палять бундючні, самовпевнені — мов з картинок Вазареллі — авта, створюючи власне мистецтво, вражаючи перехожих і поліцію — цю найліпшу в світі аудиторію — своїми одномоментними, пекучими шедеврами. І це, здається, єдина помітна, майже творча дiя, котру можуть вчинити безпутні художники гетто...
Для них — без вибору — визначили реальність бетонного і хромованого зоопарку, неонову реальність Вазареллі — і вони Вазареллі спалили. Хоч щось своїми руками. Іншого шансу себе виявити і не було.
І ось, коли я дивлюсь на новобудови і в центрі, і в передмістях Києва... на те житло для еліти, котра не знає, що в подібних кам’яних «свічках» у Європі живе або незаможна голота, або злиденні іммігранти... Цікаво, коли запалають Теремки? Троєщина? Позняки? Всі ці неозорі гетто, що вкрили і продовжують вкривати наші міста, мов радянська архітектурна виразка?
Практично в той же день, коли серед багатоповерхівок Сен-Дені спалахнув перший бак для сміття, в Україні вийшов у прокат — чудовим, незрівнянним подарунком, — мультфільм британського режисера-аніматора «Уоллес і Громіт: прокляття кролика-перевертня». Це пригоди пластилинових мовчазного і героїчного пса Громіта і його кумедного хазяїна Уоллеса. Це і смішно, і дотепно, і захоплююче, і феєрично; фантазія Ніка Парка як художника, режисера, сценариста просто приголомшує.
Але найбільше зворушила одна деталь. Коли камера показує одного з героїв, того ж Громіта, крупним планом, то на його смішній пластиліновій пиці явно помітні папілярні лінії, відбитки пальців тiєї руки, що його ліпила. Видно справжню, унікальну працю.
Ось ці відбитки неможливо ані забути, ані спалити.
І всі справжні, глибокі речі — в містобудуваннi, в живопису, на екрані, у вихованні дітей, будь-де — зроблені саме так.
Тож пожежники ще можуть і не знадобитися.
