Нині налаштованість громадян України проти дій будь-якої влади — центральної, місцевої, судової чи законодавчої — все частіше виливається в мітинги, пікетування, збори підписів під колективними вимогами. Очевидно, найбільше дістається Києву та його адміністративним установам, до яких із вимогами приходять та приїжджають перевізники, пекарі, лікарі, вчителі, працівники комунальних служб, студенти та ще багато хто. Але й у регіонах зовсім не спокійно, адже там акумулюється весь негативний протестний настрій. Фахівці багатьох вітчизняних соціологічних служб констатують, що причина такого стану — погіршення життя українців внаслідок економічної кризи. 90% громадян України вже відчули її вплив на собі: 80% — через підвищення цін та тарифів на житлово-комунальні послуги, понад 40% — через скорочення своїх доходів, а 11% — через утрату роботи. На тлі недовіри до влади знижується рівень життя, виникає страх за завтрашній день, тож у людей, відповідно, підвищується бажання боротися із ситуацією, яка склалася. Але як?
За даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), нині 41% українців готові брати участь в акціях протесту. 21,6% — через участь у виборчій кампанії як формі протесту, 17% — шляхом збору підписів під колективними відозвами, 16,6% — через участь у санкціонованих мітингах та демонстраціях. Аби повніше оцінити нинішню ситуацію в державі, аналітики КМІСу звернулися до 2004 року й аналогічного опитування, проведеного тоді в грудні. Понад чотири роки тому частка громадян, готових брати участь в акціях протесту, була в 1,4 разу більшою — до цього були готові 57% українців. Але слід нагадати, що це опитування проводилося після початку помаранчевої революції, і народ вже був «розігрітий». Відрізнялася й форма протесту, про можливість участі в якій говорили респонденти: більшість висловлювалася за мирні акції протесту і санкціоновані мітинги (43,7% хотіли брати участь у виборах, 20% — у дозволених акціях протесту).
Дещо іншу ситуацію відстежили соціологи в лютому 2009 року. «Хоча поширеність готовності до протестів зараз помітно менша, ніж у грудні 2004 року, її радикалізація — помітно більша. Тепер явно менше громадян, схильних до стриманих, мирних акцій протесту, а налаштованих на немирні, радикальні акції — значно більше. Те, що відсоток радикально налаштованих громадян невеликий, не може заспокоювати. В Україні 1% дорослого населення — це близько 370 тисяч громадян. Необхідно пам’ятати, що, за підрахунками істориків, у Великій французькій революції участь брав приблизно 1% населення тодішньої Франції», — застерігають соціологи КМІСу. Треба зазначити, що, за даними цього дослідження, нині в Україні не один відсоток, а 1,8% громадян готові брати участь у створенні збройних формувань, 1,6% погодилися б захоплювати будівлі, а в несанкціонованих мітингах та демонстраціях взяли б участь 3,6%. Владі є над чим думати та працювати.
КОМЕНТАР
Євген КОПАТЬКО, соціолог компанії Research&Branding Group:
— Радикалізація настроїв українців вже помітна. По-перше, вона проявляється в тому, що люди тотально не довіряють всім інститутам влади. Найперше — Президенту, парламенту та Кабміну. По-друге, люди тотально незадоволені ні економічним, ні політичним станом в Україні. По-третє, всі відчувають серйозний дискомфорт у зв’язку із економічною кризою. Те, що багато громадян нині кажуть, що готові брати участь в акціях протесту, не стільки свідчить про власне готовність, скільки є декларацією ставлення до того, що відбувається. Заявлені та справжні дії можуть серйозно відрізнятися, але середовище, в якому формуються всі ці настрої, не є позитивним. Тобто, якщо надалі воно погіршуватиметься, то я не думаю, що в людей не буде підстав, щоб виражати свій протест у формах, які вони собі виберуть. Середовище для формування радикальних настроїв — сприятливе. Влада ж не може нічого зробити. Це той випадок, коли вона веде боротьбу на взаємознищення, і поки цьому не видно краю. Крім того, що в країні — економічна криза, вона ще й у глибочезній політичній кризі, і я не бачу тенденцій, які б сигналізували, що влада може домовитися. Навіть інстинкт самозбереження в них не спрацьовує. Швидше за все, влада нині не має можливості та важелів, аби реально керувати країною.
Якщо подальша радикалізація триватиме, то легітимна форма волевиявлення — вибори дострокові чи чергові — може вже не спрацювати. Але це останній ресурс існуючої влади, щоб дійсно зберегти все це в легітимній формі. Тоді виникає запитання про голосування. Якщо протестні настрої українців залишаються в легітимній формі й відбуваються вибори до Верховної Ради, наприклад, то відбудеться переформатування парламенту. Як мінімум «Нашої України» там вже не буде. Нині у нас такі умови, що можлива мобілізація населення. Тобто люди свої протести в легітимній формі висловлять в якості голосування за ту чи іншу політичну силу. Нині існує досить серйозний запит на нові політичні сили. Як правило, перед виборами 40-45% готові віддати голоси за інші обличчя та програми, але коли наступає активна фаза виборчої кампанії, люди повертаються до традиційних симпатій. Але, я думаю, нині понад 60% громадян України налаштовані на нові політичні проекти. Якщо така тенденція збережеться ще кілька місяців, то, швидше за все, ми зможемо побачити в наступному парламенті нові політичні сили. Крім того, виникає ситуація, коли можлива перемога тієї чи іншої політичної сили не на території всієї країни, а в групі регіонів. Це може стосуватися радикальних партій — крайніх правих або крайніх лівих, коли вони наберуть у «своїх» регіонах максимальну кількість голосів. Таке може призвести до подальшої регіоналізації країни.
