ЯК Я ТУДИ ПОТРАПИВ
Штаб Віктора Пінчука, на відміну, скажімо, від Олександра
Волкова, створювався практично на порожньому місці. Окремі контрольовані
Пінчуком ЗМІ не були об'єднані єдиною інформаційною політикою. Створення
загальної організаційної структури було покладено на запрошених із Росії
фахівців — славнозвісних російських іміджмейкерів. Зрозуміло, що підбирати
персонал для українських телевізійних проектів вони не могли, цим зайнялися
двоє менеджерів із «Нового каналу».
Щоб запросити хоч когось, вони, певна річ, не могли розповідати,
що це передвиборний проект, розрахований до 31 жовтня чи 14 листопада.
Йшлося про створення великої потужної структури з перспективою отримання
ліцензії на право мовлення на національному каналі. Вибори розглядалися
лише як привід для створення телекомпанії. Програма «Питання дня» планувалася
як репортаж про найактуальнішу на сьогодні проблему, яка саме сьогодні
обговорюється в громадському транспорті та в чергах — чи є в Україні «діоксинові»
кури або як і де краще провести відпустку. Під час створення пілотних програм
була навіть проблема: як дізнатися про найактуальнішу проблему, оскільки
в громадському транспорті ніхто з керівництва не їздить. Планувалося щоранку
споряджати на Хрещатик людину з диктофоном, яка б опитувала громадян —
що їх найбільше сьогодні цікавить! «На самом деле» — ближче до політики.
Ця програма за первинним задумом мала розповідати людською мовою про перебіг
виборчого процесу, аж ніяк не принижувати чи паплюжити кандидатів. Під
такі романтичні задуми людей в компанію і запрошували. Для виконання відвертого
політичного замовлення готувався проект «День Президента» — прикрашені
розповіді про діяльність Леоніда Даниловича на президентській посаді. Ближче
до виходу в ефір творчих працівників запросили до замовників. Вони і пояснили,
що час показати себе й відчутно вдарити по всіх недоброзичливцях гаранта.
ПРО ШИРОТУ ТА РОЗМАХ
Основна продукція пінчуківського штабу — це телепрограми
«Питання дня» (УТ-1), «На самом деле» («Інтер»), розповсюджувані в регіонах
програми «Точка зору», «Регіони». Ще ціла низка різних програм — від гумористичних
до ток-шоу лише розробляються. Теми часто координуються зі статтями газети
«Факты», яку також контролює Віктор Пінчук. Майже всі публікації газети,
які мають хоч якісь елементи політичної аналітики, пишуться безпосередньо
в штабі. Прізвища Петро Милосердов чи Валерій Веневцев уже відомі читачам
газети. Для розміщення «своїх» матеріалів Пінчук планує також використати
газети «Киевские Ведомости», «Урядовий кур’єр», «Зеркало недели», «Сегодня»,
«Україна молода». У галузі телебачення штаб також готує окремі сюжети про
діяльність Кучми для УТН, ТСН, «Подробностей». Тут же готуються рекламні
ролики, які передаються на загальнонаціональні канали, розсилаються в регіони
разом із «Точкою зору». Безпосередньо Пінчук також має в своєму розпорядженні
11 канал у Дніпропетровську. Але якщо вже це справжній штаб, все в ньому
має бути по-справжньому. А Віктору Михайловичу доводиться вже під час виборчої
кампанії розкручувати цілу низку інших, нових для нього справ.
Серед так званих соціальних проектів Пінчука на першому
місці — телемости. Спілкування відомого російського тележурналіста Володимира
Познера з мешканцями одразу кількох міст має привести народ до думки, що
«все в нас получится». Для створення мажорного настрою у виборця в Україну
також запрошуються Жванецький, зірки російської естради. Для «випускання
пари» деякими містами України їздять мікроавтобуси телекомпанії «Вуличне
телебачення». У людних місцях встановлюється великий екран, на який проектується
розмова ведучого з перехожими. Зрозуміло, що пряма агітація за Кучму могла
б бути неадекватно сприйнята, але «розмова за життя» викликає інтерес у
людей.
Своє завдання має і кінопроект Пінчука. Як не дивно це
звучить, але переважно запрошені з Росії кіношники знімають цикл програм
про історію України. Зрозуміло, що це має надихнути українцям ще більше
національної гордості, відвернути їх від закликів лівих кандидатів до реанімації
СРСР. Хоч із великим напруженням, але вдається щось знімати і про досягнення
сучасної України. Це, насамперед, спорт та авіабудівництво. У свій час
такі фільми підуть у прайм-тайм на загальнонаціональному телебаченні.
Штаб Пінчука, як відомо, готує й книгу мемуарів Леоніда
Даниловича. З двох запропонованих проектів Кучма обрав саме цей. Актуальні
уривки, здатні відіграти у виборчій кампанії, вже друкує газета «Факти».
Власна соціологічна служба, яка теж базується на Шовковичній, робить як
«офіційні» рейтинги — з метою вплинути на громадську думку (йдеться не
тільки про дописування очків Кучмі — «допомогти» тут можуть кандидату,
якого вважають вигідним суперником Кучми у другому турі), так і для внутрішнього
користування (реальний розклад сил у виборчих перегонах чи навіть рейтинг
окремих телевізійних проектів). Про фальшиві листівки від імені поважних
організацій, що дискредитують конкурентів, стверджувати не буду, оскільки
в руках їх не тримав.
Існує, нарешті, два проекти, покликані зробити Леоніда
Кучму привабливим кандидатом для інтелігенції — лікарів та педагогів. Татарин
із Казані Іскандер Валітов створив «Ініціативу лікарів за здорову націю
«Пульс України». Загалом організація схожа на профспілкову. Та її керівники
мають часті зустрічі з Президентом. Взаємний інтерес тут такий: Кучма обіцяє
реформувати галузь медицини, зокрема запровадити елементи платного лікування
(до виборів вголос говорити про це організатори не радять) — а медики,
звичайно, голосують за людину, яка обіцяє в такий спосіб вивести галузь
із катастрофічного стану. Аналогічна структура планується для педагогів.
Відповідає за її організацію Олександр Буряк. Але проект поки що в зародковому
стані — можливо, вчителям нічого запропонувати? Хоча частково дружбі Кучми
з бюджетниками та пенсіонерами мають сприяти створені на місцях людьми
Пінчука благодійні фонди. Не знаю вже, як там умовляють бізнесменів, але
ті добровільно виділяють кошти — здебільшого на погашення заборгованості
з комунальних послуг найбіднішими верствами. Формально це стало відповіддю
на відоме звернення Кучми (ініційоване Пінчуком) до бізнесменів поділитися
доходами з бідними. Після цього «Факти» дозволили собі написати, що такі
структури справді допомагають бідним, на відміну від створеного під дахом
адміністрації Президента фонду «Соціальний захист». І це не єдиний випадок,
двоє олігархів витрачають значні зусилля на протистояння один одному.
ПРО ЗАМОВНИКIВ
Віктор Пінчук може не найбільший український олігарх, але
він не хоче із цим фактом миритися. Для нього вибори — це варіант «або
пан, або пропав». По-перше, після виборів буде офіційно оголошено про зміну
сімейного статусу Віктора Михайловича (в його штабі Кучму вже називають
«дєдушка», а в інших мiсцях, як відомо, традиційно — «папа»). По-друге,
Пінчук протиставив себе всьому парламенту (особливо після того, як рідна
«Трудова» фракція перебрала під себе однойменну партію без його участі).
Підконтрольні ЗМІ Пінчука отримують завдання «мочити» весь парламент без
розбору. Результат — відомий депутатський запит до Генеральної прокуратури
про діяльність рідної бізнесової групи Пінчука «Інтерпайп». Зрозуміло,
що при невдалому закінченні виборів ця історія отримає продовження.
На виборах 1994 року Пінчук чимало зробив для перемоги
Кучми (переважно фінансово), тепер розраховує отримати помітні дивіденди
і вихід на велике інформаційне поле. Найновішу телевізійну техніку в роботі
на Шовковичній продемонстрували і гаранту, і його доньці. Їхнє слово може
бути вагомим при визначенні нового мовника на загальнонаціональному каналі.
Про серйозність намірів Віктора Михайловича свідчить кількість закупленої
нещодавно в Москві телевізійної техніки. Коли купують зокрема 12 нових
камер Betakam, коментарі зайві. Стільки їх хіба що в УТН, на ТСН — трішки
менше.
Поки що Віктор Михайлович намагається не афішувати свою
причетність до тенденційних виборчих проектів. Та й заяву прес-секретаря
Президента про те, що Пінчук не має ніякого відношення до адміністрації,
читач пам’ятає. Симптоматичний і інший випадок. Коли в прес-службі ВР зрозуміли,
де працює автор цих рядків, прес-секретар Ткаченка Микола Канішевський
дав команду Якубенка в парламент під жодним приводом не пускати. В акредитації
від трьох різних телекомпаній мені тричі відмовили (то прізвище керівника
прес-служби в заяві не так вказано, то печатки на бланку немає абощо).
Коли Якубенко все одно потрапляв у парламент і брав там інтерв’ю (у спікера
також), через секретаріат знайшли й цю лазівку — разові запрошення, виписані
через офіс Пінчука. Віктор Михайлович розгнівався й наказав такого більше
не робити — ніякий зв’язок не мав проглядатися (як продовження історії:
довелося мені надалі проходити в парламент за карткою віддалено схожого
на мене оператора, поки одного чудового дня мене не зустріла на вході вже
підготована до зустрічі охорона). Звичайно, це був секрет Полішинеля: кожен
депутат чи просто людина, яка читає опозиційну пресу, чудово знав, хто
господар «Питань дня».
Стосунки Пінчука з іншими штабами також мають подвійне
дно. Офіційно на спільних зборах зі штабом Волкова укладено угоду про взаємодію,
існує декілька спільних разових проектів, для поширення в регіонах своєї
телепродукції Пінчук використовує зокрема й мережу фонду «Соціальний захист».
Насправді ж наразі точно невідомо, як голосувала група
Пінчука, коли ВР просила Генпрокуратуру перевірити валютні рахунки Волкова
(і навпаки). Але точно відомо, що відеозапис заяви Волкова на прес-конференції,
що справжній штаб — це тільки в нього — Пінчук одразу ж відвіз гаранту,
поскаржився на «партнера». В інформаційних бюлетенях для внутрішнього користування
штабів вони також не забувають пощипувати один одного.
Безпосередньо медіапроектами в Пінчука керує молодий бізнесмен
середньої руки Дмитро Куликов. Він не новачок — займався телебаченням у
Дніпропетровську, трохи набив руку. Зокрема, він сам досить на пристойному
рівні проводив нещодавно телемости з Володимиром Познером. Не дивуйтесь,
але Куликов теж з Дніпропетровська. Як, власне, і ядро телегрупи — журналісти
та оператори з 11 каналу (частина техніки звідти ж).
ПРО ВIТЧИЗНЯНИХ «НАЙМАНЦIВ»
Окрім перевіреної дніпропетровської команди з українських
громадян у Пінчука працюють переважно вихідці з «Нового каналу». Після
приходу на канал Олександра Ткаченка значна частина менеджерів та керівників
різних підрозділів перетікала у створюваний передвиборний проект (Ткаченко
не дуже то й заперечував — він збирав старі кадри з «Післямови» ). За ними
ринули всі, включно з гримерами, операторами та інженерами. Якась частина
примудряється працювати там і там.
Нерідко на співпрацю погоджуються й відомі в Україні особи,
але переважно інкогніто. Свою програму «Голосуй — не голосуй…» як режисери
та продюсери готують ведучі «Джентельмен-шоу», Наталя Сумська веде пілотні
випуски ток-шоу «Будьте здорові», гумористичну програму «Операція ВИ» (тобто
«ВИбори») розробляють Володарський та Таксюр із «Клубу Голохвастова» у
«Київських Відомостях». Зрозуміло, що практично ніхто з них не працює з
ідеологічних міркувань. Відданих Кучмі фахівців мас-медіа взагалі знайти
дуже важко. Люди просто заробляють гроші, розуміючи, що після виборів фінансування
ЗМІ в країні різко обмежиться. За таких настроїв ідеологам дуже важко підтримувати
відповідний бойовий дух. Вони намагаються захистити від упадницьких настроїв
хоча б молодих і відданих дніпропетровців.
З цієї ж причини досить важко уникати несанкціонованих
витоків інформації. Не рятує і письмове (за підписом) попередження кожного
про дисциплінарну, адміністративну, кримінальну відповідальність за розголошення
комерційної таємниці. Двадцятирічного хлопця, який відповідав за вирізання
з газет цікавих статей, звільнили за не вельми часту появу на роботі. За
пару днів він вийшов на найближче оточення Олександра Мороза й запропонував
повні списки російських іміджмейкерів у обмін на працевлаштування! Морозівці
відповіли, що всі списки в них уже є. Трапляються в штабі й люди, які для
очистки совісті працюють на штаби інших кандидатів (часто абсолютно безкоштовно).
Тож зрозуміло, що робота лише за гроші, без власного переконання не дозволить
дійсно привести Кучму до другого терміну. Це не Росія-94, коли більшість
журналістів з-поміж Зюганова та Єльцина свідомо обрали останнього.
ПРО РОСIЙСЬКИХ IМIДЖМЕЙКЕРIВ
Насправді всіх, кого прийнято називати російськими іміджмейкерами,
можна поділити на дві великі групи.
Іміджмейкери як такі мають якийсь досвід проведення виборчих
кампаній у різних регіонах РФ. Хибною є думка, що саме ці люди проводили
проект «Голосуй, бо програєш». Насправді йдеться лише про локальні вибори.
Сергій Котельников розкручував кандидата в одному з округів Москви, Петро
Милосердов працював на фракцію Володимира Жириновського, Іскандер Валітов
пишається тим, що не програв ще жодної виборчої кампанії — у Владивостоку
та Усурійську. На справжніх фахівців всеросійського масштабу тут зекономили.
Хоча Леонід Данилович про це не знає. Більшість інших кандидатів також
не знають, хто приховується під назвою «російські іміджмейкери», тож найбільший
ефект від них суто психологічний — для залякування. Вони відіграють роль
таємної секретної зброї.
Ця група сидить у штабі на Шовковичній (у дворі адміністрації
президента) і з розумним виглядом розробляє далекоглядні плани. Це не так
страшно, як часто змальовують наші засоби масової інформації. Такі теоретики
можуть розробляти концепції мас-медійних проектів чи радити Кучмі окремі
харизматичні вибрики. Займатися конкретикою їм не дозволяють три речі —
незнання мови, українських реалій та законів телебачення. Спочатку вони
всюди ходили з нашими дівчатками як перекладачами і намагалися редагувати
тексти. Нічого хорошого не вийшло. Все редагування зводилося до розмов
«А у нас в Москві (Казані чи Петербурзі)…». Коли вони самі пробували щось
писати, це виходили здебільшого п’ятиповерхові конструкції, переповнені
канцеляризмами. На цьому грунті нерідко виникають конфлікти не тільки з
українськими виконавцями, а й з творчими російськими гастролерами, про
яких йтиметься нижче. Єдине, чого їм не позичати — це напористості та віроломства.
Для них це лише черговий контракт, тож принципи моралі чи й навіть законодавства
їх не дуже цікавлять. Ідеологічних суперників вони вимагали відверто розмазувати
по стіні. Хоча про всяк випадок їхні прізвища офіційно ніде не засвічуються.
Виняток — хіба що Іскандер Валітов, якого записали в радники міністра охорони
здоров’я України.
Друга група російських «іміджмейкерів» — це творчі працівники.
Режисери, продюсери, журналісти. Вони часто тягнуть за собою друзів та
приятелів. Доходить до смішного — коли з Москви, Санкт-Петербурга привозять
програмістів, адміністраторів чи просто секретарок.
Передвиборними документальними фільмами про історію та
досягнення України опікується Тодоровський-молодший, головний режисер телегрупи
— відомий серед московського музичного бомонду кліпмейкер Андрій Семенов,
фактичний генеральний директор — виконавчий директор російського MTV Віктор
Гельман. Вони справді могли б робити непогане телебачення — що називається
на совість. Їхні недоліки — теж незнання мови та … їхні ж земляки зі штабу.
Телевізійники спершу намагалися працювати на результат — на переобрання
Кучми. Вони прагнули отримати соціологічні дані про потенційну аудиторію,
врахувати уподобання більшості — і поступово, крок за кроком, з гумором
привести до думки, що Кучма — найкращий серед найгірших (стратегія НТВ
на минулих президентських виборах в Росії). Згодом їм ненав’язливо пояснили,
що це зайве. Вітчизняні замовники та й російські ідеологи не приховують,
що для них головне — «утерти носа конкурентам». Тобто йдеться не про те,
щоб переконати виборців, а краще похвалити Даниловича й спаплюжити парламент,
ніж це роблять Зиновій Кулик і Олександр Волков. Що найсумніше для Кучми
— йому подобається саме такий продукт.
Отож, як «базука» в руках дикуна може призвести лише до
самогубства, так і найновіші виборчі технології та технологи не працюватимуть
у руках недалеких політиків. Контролюючи все загальнонаціональне телебачення
та левину долю газет, є тільки один спосіб програти вибори — брехати стільки,
щоб народ взагалі перестав їм вірити. Схоже, оточення Президента чудово
із цим впоралося. При цьому ці люди не здатні вчитися на власних помилках.
Цілі мильні опери про зловживання Лазаренка та «Громади» (серіал називався
«7 днів») дозволили «Громаді» непогано облаштуватися в парламенті. І на
президентських виборах триває така сама кострубата та незграбна пропаганда.
Люди, які самі якось перебиваються без зарплатні, бачать жебраків на кожному
перехресті, не здатні повірити в телезапевнення «Все хорошо, прекрасная
маркиза». Вони тільки озлоблюються.
