Привілейованій касті, яка має назву «парламентський кореспондент», надають іменну, з фотографією, картку акредитації з терміном дії на всю каденцію ВР 14 скликання, з допуском «скрізь», за винятком залу засідань, з забезпеченням проектами законів, стенограмою тощо й навіть із можливістю участі в офіційних візитах парламентських делегацій. Друга каста — журналісти, чиє перебування в парламенті визначає редактор ЗМІ за узгодженням із прес-службою — в кожному окремому випадку.
На редакцію видається обмежена самою прес-службою кількість неіменних карток «на пред’явника». Третя категорія може отримати лише тимчасову акредитацію на термін не більше 5 днів, і до неї належать представники видань, які у своїй тематиці не передбачають постійних оглядів парламентської роботи, або самі ЗМІ належать до спеціалізованих: еротичних, рекламних тощо.
Хоча вже сам по собі факт поділу журналістів на «чистих і нечистих» за деякими формальними ознаками є дискримінацією, однак на перший погляд тут є хоч якась мотивація: на 2-й сесії у ВР акредитовано понад 1000 журналістів, хоча помітною є робота не більше 3—4 десятків із них. Хоч якось, але можна зрозуміти рядових працівників прес-служби, котрих пригнічує необхідність часом обдзвонювати всіх акредитованих iз нагоди прес-конференції спікера чи малоцікавих для широкої публіки його зустрічей з іноземними дипломатами тощо. Правда, за всі попередні роки ніяких інших неприємностей «зайві» журналісти нікому не заподіяли, хіба що «ходять у буфет і загалом товчуться в кулуарах»...
З іншого боку, не можна не визнати, що прес-службі ВР ніколи не вдавалося повною мірою виконати норму чинного регламенту, відповідно до якого всі акредитовані журналісти мають право на доступ до документів, що їх розглядає парламент. Робочих місць для преси в парламенті практично немає. Зате на території будинків і приміщень парламенту постійно збільшується кількість постів під охороною, за межі яких доступ преси з роками помітно обмежується. Проте і з цим журналісти навчилися миритися: що не кажи, єдиний демократичний орган країни, постійно ущемлюваний, зокрема й у царині фінансування, виконавчою владою...
Та ніякою обмеженістю фізичних, організаційних і матеріальних можливостей ВР не можна пояснити такі пункти нового положення про акредитацію, де передбачено прямий контроль iз боку прес-служби змістовної діяльності преси, яка висвітлює роботу ВР. Передусім у положенні закріплено поняття «об’єктивності», яке саме по собі має, як відомо, суто суб’єктивний характер. Положення загалом запроваджує поняття «обов’язків» журналістів, аж ніяк не обмежених необхідністю огляду портфелів і виконання правил пожежної безпеки. Приміром, до обов’язків журналістів віднесено цитування висловлювань, які прозвучали в парламенті, винятково з посиланням на документальні джерела чи на відео- й аудіоматеріали. Зате заборонено розповсюдження чуток, видаваних за достовірну інформацію, особливо таких, які «принижують» авторитет окремих депутатів і Верховної Ради загалом.
Такі елементарні правила професійної діяльності співробітників ЗМІ, як відомо, можуть і повинні контролюватися тільки роботодавцем, а їх порушення при негативних наслідках карається судом. І вже що-що, а суди в цьому плані з роботою справляються... При чому ж тут прес-служба ВР? А при тому, що на основі порушення цих і багатьох інших правил журналістам за новим положенням загрожує позбавлення акредитації. Приміром, ніяких гарантій від «вильоту» з ВР не має навіть «привілейований» кореспондент, якщо внаслідок проблем із виданням він протягом кількох місяців не має змоги друкуватися та «об’єктивно висвітлювати» роботу ВР чи коли він змінює місце роботи, а тим паче тимчасово безробітний. А вже кому-кому як не прес-службі знати, що таке відлучення від джерела інформації для журналіста подібне до декваліфікації. Нарешті, самій акредитаційній картці положенням надано статус вищий, ніж статус, приміром, паспорта: загубивши її чи втративши через крадіжку, власник може отримати тільки нижчий рівень доступу до законодавчого органу.
Цікавою стосовно проекту нового положення про акредитацію виявилася позиція членів комітету з питань свободи слова, котрі за останній тиждень 2-ї сесії нібито мали розглянути цей документ і відкоригувати його. Більшість цих політиків, від яких стільки доводиться чути про утиски свободи слова президентськими й урядовими структурами, погоджувалися з наявністю в документі і дискримінації, і навіть зазіхань на цензуру, проте журналістам просто радили самостійно звертатися до пакету відповідних законів — про інформацію, про висвітлення діяльності держорганів тощо — у разі порушення їхніх прав прес-службою на практиці. Депутати нагадували, що за законодавством акредитація надається за чисто «заявковим» принципом, хоча правила її і встановлюють прес-служби відповідних органів. Ясна річ, у законодавстві немає навіть слова про можливість оцінки прес-службами ступеня «об’єктивності» висвітлення діяльності держорганів, а про періодичність відвідувань або частоту публікацій годі й говорити. Поради панів законодавців, мабуть, можуть ще стати у пригоді окремим жертвам, але скажіть на милість, навіщо доводити справу до жертв?
У зв’язку з такою пасивною позицією парламентського комітету з питань свободи слова постає питання: кому, власне, вигідно, аби на самісінькому початку 3-ї сесії чи трішки згодом судові інстанції було завалено позовами до прес-служби ВР на предмет відмови в акредитації. Кому вигідно, щоб шпальти найрізноманітніших видань і ефір наповнилися знущаннями з парламенту ще й у цій сфері? Невже кінець кінцем не зрозуміло, що найнеоб’єктивніший підхід до роботи парламенту забезпечують саме ті, хто загалом ніколи не з’являвся в стінах цього будинку й апріорі не мають потреби ні в якій акредитації?
А коли й такий підтекст виключається, а прес-служба вкупі з комітетом сподіваються, що й так доведена до ручки преса «проковтне» й цей подаруночок від батьків-демократів, то що сам по собі означає обмежений доступ до процесу законотворчості? Либонь не випадково про забуту навіть Президентом і урядом тему — обмеження радіотрансляції сесії — раптом заговорив віце-спікер В.Медведчук, посилаючись на зайвий популізм депутатів, який заважає плодити закони? А інший віце-спікер, А.Мартинюк, трішки раніше обрушився на колегу з парламентської газети «Голос України» з нагадуванням про те, хто її фінансує, лише за те, що журналістка процитувала самого О.Ткаченка: «Ми самі приймали регламент, ми самі будемо його й порушувати». Після такого ставлення парламентської влади навіть не до журналістів, а до абсолютно достовірної інформації, озвученої у ВР, колеги-журналісти можуть не сумніватись у тенденції, окресленій проектом положення про акредитацію.
Між іншим, оскільки цитати О.Ткаченка служать останнім часом мало не засобом підвищення читабельності деяких видань, а сам спікер явно не в змозі проконтролювати власну мову, аби надати їй належну респектабельність, можна було б тільки цією причиною й пояснити підступи прес-служби проти ЗМІ. Овва, цього явно мало.
Є підстави вважати, що ховання парламенту в інформаційну тінь має серйозніші причини. Останні парламентські вибори привели у ВР депутатів-бізнесменів, котрі через об’єктивні обставини змінили президентський і урядовий «дах» на парламентський і тепер перетворили законодавчий орган у своєрідну біржу, де торгують законами. З точки зору демократії це аж ніяк не погано, а навіть добре, оскільки торг, як і будь-яка форма переговорів, єдиний можливий процес збалансування різних суспільних інтересів, і всі парламенти світу працюють за цим принципом. Інша річ, що в парламентах світу процес ще й жорстко регламентовано, чого, на жаль, особливо за нинішнього керівництва, абсолютно не видно. Проте й це не найважливіше. Єдиним механізмом проти зловживання торгами на законодавчій біржі був і залишається контроль iз боку ЗМІ й аж ніяк не з боку прес-служби. До речі, за допомогою преси про поведінку в парламенті своїх фракцій, як правило, дізнаються й самі партії, які привели свою верхівку у ВР. Відрізати цей комунікаційний канал — означає перетворити ще й парламент, як раніше це було зроблено в адміністрації Президента й Кабміні, на надто далекий від суспільства елітний клуб.
Та якщо спроби тінізації всіх, зокрема й парламенту, держструктур у наших умовах є неминучими й можуть вважатися не цілком усвідомленими, то в умовах, коли з милості Президента народ готується обговорювати питання про депутатську недоторканність, тобто фактично винести парламенту вотум недовіри, акція «закриття» парламенту інформаційною тінню виглядає вже мало не провокацією. І посилання на жорсткі умови акредитації в інших парламентах світу, особливо США, тут недоречні: у США рівень демократії дозволяє без особливих проблем судити президента й транслювати кожну деталь цього процесу на всіх світових каналах...
І ще — про привілеї. Українському журналістському середовищу саме цього розколу й саме перед президентськими виборами і не вистачало. Зрозуміло, що коли на захист Президента Кучми, як показала практика, навіть у найневибагливіших «акул пера» голос не піднімається, то хоча б остаточно пересварити політичних журналістів, котрі й без того пройшли через пресові війни, цілком можливо. Можна й навпаки — зробити так, аби згодом було кого гучно захищати й на кому заробляти очки. Можна і для спікера Ткаченка спробувати «завоювати» захоплені відгуки преси, хоча минулі місяці його правління таких результатів не дали — хіба що вимучені репортажі про візити й виступи. Марні всі ці заміри. Ні підкуплена привілеями, ні принижена утисканнями преса в Україні нікому дивідендів ще не принесла. І не принесе. Краще просто працювати краще.
КОМЕНТАР
Заступник керівника прес-служби Верховної Ради Олександр Колінько на прохання кореспондента «Дня» Тетяни ШУЛЬГАЧ прокоментував деякі положення проекту про акредитацію. Що, наприклад, прес-служба вкладає в поняття «об’єктивнiсть» (акредитовані працівники ЗМІ зобов’язані об’єктивно й систематично висвітлювати діяльність Верховної Ради з орієнтуванням на тісну співпрацю з нею виконавчої та судової гілок влади): «Це поки що проект, і в ньому є низка дурниць. Я теж вважаю, що не можна об’єктивно писати, орієнтуючись на чиєсь розумiння. Тому цей пункт уже викреслено. Прес-служба зараз доопрацьовує проект, враховуючи й побажання журналістів. Інші дещо жорсткі норми сприятимуть тому, щоб недосвідчені журналісти не плутали серйозних речей. Мається на увазі пункт: «не поширювати чутки під виглядом достовірної інформації». (Але не хвилюйтеся, можна буде писати, посилаючись на «достовірні джерела», «офіційних спостерігачів» тощо — це прес-служба ВР не відносить до пункту про «поширенням чуток»). Пан Колінько також пообіцяв, що журналісти з акредитацією «на пред’явника» не будуть почуватися «другосортними» у парламенті: в них так само, як і у володарів картки «парламентський кореспондент», буде доступ і до стенограм, і до законопроектів, і до іншої документації. Але все ж таки «парламентським кореспондентам» це право надаватиметься в першу чергу. Взагалі, нове положення, на думку пана Колінька, ускладнить роботу прес-службі ВР, але журналістам допоможе.
