Коли я запитала у Добромилі, де знаходиться вулиця Листопадова, місцева жителька, що продавала неподалік ратуші газети, мені одразу сказала: «Ви, напевно, ідете до тієї сім’ї, що виховує п’ятьох дівчаток і одного хлопчика? Так, це хороші люди, вони роблять благородну справу. Ви одразу впізнаєте той будинок».
Та й справді, впізнати будинок на вулиці Листопадовій було неважко. Простора хатина, прибране подвір’я, гуси і фігурка Божої матері біля самого входу у двір, а коло неї — багато-багато квітів, які вже встиг припорошити сніг...
Назустріч мені вийшла жінка з великою мискою з білизною й привітно посміхнулася. «Я — Марта, заходьте до хати. Я скоро повернуся. А ви з дітьми поки познайомтеся», — сказала господиня дому.
Маруся, Наталка, Рая, Вероніка й Олежик... І ще Микола — їхній Тато. Діти наперебій називали імена своїх сестричок і братика. «Має ще Марічка прийти. Вона пішла по хліб та інші продукти. Вона в нас найстарша — їй п’ятнадцять років. А Марта наші речі пере», — пояснили діти. Вони здавалися веселими й радісними, такими звичайнісінькими собі дітьми, що не зазнали ні горя, ні жодних поневірянь.
Але, як виявилося з їхніх розповідей, раніше в цьому ж самому будинку їм жилося несолодко. Діти хором, перебиваючи одне одного, почали розповідати про те, як над ними знущалися їхні попередні вихователі — Любов і Володимир, які, до того ж, крім п’ятьох дівчаток на вихованні, мали ще п’ятьох власних синів.
«Своїм дітям вони дозволяли все, а нам нічого. Влітку не випускали на двір, говорили, що там дуже спекотно, а взимку теж не дозволяли виходити взагалі, бо там дуже холодно. От ми і сиділи вдома. Протягом чотирьох років до нас так ставилися. Вихователі нам постійно погрожували: що якщо ми щось комусь розкажемо, то нам повиривають язики», — розповіла Маруся.
Проте Володимира врешті-решт засудили до двох років позбавлення волі, а його дружина десь і далі продовжує виховувати своїх синів. «Коли вихователі пішли від нас, ми були дуже раді. Покидаючи будинок, вони забрали від нас усе, що могли, — навіть кабель телефонний і той обрізали. До нас тоді прийшла мама Віра — мати Марти. Вона була така хороша», — із сумом розповідає Наталочка.
Саме в цей час дівчатка вперше дізналися, що таке справжня любов. У них з’явилася справжня мама, яка їх усьому вчила, яка з ними робила уроки й лікувала їхні зранені дитячі душі.
«Мама довго вагалася, чи йти до цих дітей. Діти — це велика відповідальність. Їх не можна залишити або зрадити, бо їх вже зрадили й лишили рідні батьки. Ми допомагали мамі. Потім вона померла. Тоді діти приходили до нас і просили, щоб ми їх не залишали. Мене вони постійно питали, коли ти до нас прийдеш? Ось так я і прийшла до них. Тепер я замість однієї дитини маю шістьох», — згадує Марта.
Здається, період поневірянь та горя для цих дівчаток минув. Вони живуть у своїй родині з Мартою, Миколою та їхнім рідним сином Олежиком. І все тут, як у звичайнісінькій сім’ї. Дівчатка допомагають своїм батькам-вихователям, а батьки допомагають їм. Щоправда, не вистачає грошей. «Нам тут ніхто майже не допомагає, — каже Микола. Нас же фінансують з бюджету району. А район кожного місяця видає на дитину 400 грн. І більше нічого. Але ж тільки одна пара чобіт коштує 100 грн. Рятуємося власними силами — городами, годуємо свиней, бичка, курей, гусей». Лише зрідка цій сім’ї допомагають благодійні організації. Проте це було лише декілька разів, а потім про них знову забули.
«Міська влада також реально нам нічим не допомагає. Вони тільки приходять і питають, чи готові ми до зими?», — каже Марта. У той же час у будинку, в якому живе ця сім’я, вісім кімнат. Він щороку потребує ремонту, на який чиновники дуже неохоче виділяють кошти. До того ж за всі комунальні послуги батьки-вихователі платять самі й без жодних пільг. Узимку за газ доводиться платити до 200 грн., ще близько 40 грн. — за воду, ще стільки ж — за світло.
Проте незважаючи на фінансові негаразди, Марта та Микола стверджують, що вже не зможуть залишити цих дітей ніколи. І діти вірять у краще — такі вони від природи оптимісти.
КОМЕНТАР
Останнім часом все частіше звучить тема альтернативних форм виховання дітей-сиріт, які повинні витіснити чи замінити систему інтернатів. У чому плюс новацій? З цим запитанням «День» звернувся до заступника міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Тетяни КОНДРАТЮК:
— У своїй роботі ми маємо головний орієнтир — інтереси дитини й захист її законних прав. Тому всі наші дії спрямовані на гуманізацію виховання. Наша мета — зробити все можливе, щоб у знедолених дітей з’явилася можливість жити й виховуватися в родинах. І хоч скільки б звучало «заколисуючих» заяв, що інтернати краще, ніж вулиця, — доводити неповноцінність існуючої системи нема чого. Її «патологія» була очевидною давно, але при цьому міцно вплетена в таку ж неспроможну систему опіки й опікунства. У механізмі роботи цієї системи інтереси дитини взагалі не було передбачено: з’явилася сирота — місцевий орган опіки завжди мав під рукою найбільш доступне рішення — інтернат, де під опікою перебуває 250—300 дітей, матеріальні ресурси на рівні радянських часів, а покарання — частіше за все є єдиною формою впливу та виховання. Так, протягом десяти років дитина перебувала в стані повної відірваності від життя, не маючи навіть елементарного життєвого та родинного досвіду, а потім опинявся на порозі самостійного життя — без житла, професії, роботи. А вслід за цим, з’являлися трагічні показники спроб самогубства, злочинності, бродяжництва.
Сьогодні ця система має бути кардинально змінена і, в цьому сенсі, розвиток родинних форм виховання, є пріоритетним завданням, здійснити яке можна поетапно, здійснивши цілий ряд реформ. Згодом система інтернатів втратить всякий сенс, бо фінансуватимуться діти, а не установи, де вони перебувають. Спільно з Міністерством фінансів України ми розробляємо абсолютно нову систему фінансування дитини. Формула цієї соціальної реформи проста: «Гроші ходять за дитиною», а не дитина туди, де вони є. В результаті механізм захисту дитини почне працювати так, як йому належить — в її інтересах, реалізуючи право дитини жити й виховуватися в родині.
Такі форми родинного виховання, як прийомні родини й дитячі будинки родинного типу, схожі між собою в головному — це родина, а не установа, а різниця цих форм полягає лише в кількості дітей, які там виховуються.
Частіше за все ми говоримо, що діти потребують сімей, але повірте, що сьогодні й родини потребують дітей. Про це свідчить щоденна кількість листів, адресовані Міністерству від родин, які дістали відмову місцевих органів виконавчої влади в усиновленні. Ми ретельно вивчаємо обставини кожного окремого випадку й підтримуємо кожну родину. Ми переконані, що в Україні є достатній «родинний потенціал» і серед бездітних родин, і серед забезпечених, які виховують 1—2 дитини, але цілком готових усиновити дитину-сироту. Нашій нації притаманне почуття милосердя, і якщо людина розуміє, що вона може зробити щось реальне, — не потрібно перевертати весь світ, а просто взяти за руку одну дитину, — вона це зробить і зробить від душі. Наше завдання — створити всі умови, щоб не погасити це бажання, а всіляко його підтримувати й заохочувати.
Зникнення старих «заторів» і підтримка з боку держави обов’язково допоможе проявитися потокові тих, хто бажає всиновити дитину.
Зараз Міністерство соціальної політики розглядає наші пропозиції про підтримку родин, які усиновили дитину. Йдеться про виплату разової матеріальної допомоги — 8,5 тис. гривень, які передбачено при народженні дитини, оскільки в разі усиновлення, в родині також «народжується» дитина і її поява передбачає чималі витрати на одяг, облаштування та інші турботи. Окрім того, ми запропонували надавати батькам оплачувану тримісячну відпустку, щоб родина могла легше пройти первинну адаптацію, яка потребує постійного контакту з дитиною і розв’язання багатьох питань — оформлення до поліклініки, школи чи садка тощо.
Що стосується державної підтримки прийомних родин і дитячих будинків родинного типу, то її передбачено й заплановано в бюджеті на 2006 рік: на дітей до 6 років 1000 грн., старших за 6 років — 1200 грн., із яких 30% — це плата батькам, як вихователям чи прийомним батькам. Має бути проведено велику роботу, але вона цілком здійсненна і з боку держави, і з боку суспільства, бо є головне усвідомлення того, що чужих дітей не буває.
