Вдруге за свою не таку вже й довгу самостійну історію Київ робить серйозний крок, виходячи з пріоритету не власних національних, а загальноєвропейських, а, можливо, навіть загальносвітових інтересів, чим буквально перевертає загальноприйняту схему міжнародних відносин і подає приклад зовнішньополітичної поведінки віддаленого майбутнього.
Першим таким кроком була відмова від ядерної зброї, що було все ж таки потрібніше іншим, ніж нам, і на яку ми у свій час пішли, поважаючи думку цих самих «інших». Тепер — закриття ЧАЕС, яке необхідне, взагалі, мабуть, усім, проте нам в Україні не більше, ніж іншим, але в результаті якого ми дещо втрачаємо, а «інші» тільки здобувають.
За своїм значенням обидві події є, без перебільшення, епохальними не тільки для українців, але й для всіх європейців, хоча більшість цих самих європейців дивиться на все, що відбувається з великою часткою скепсису й упередженості, і дотепер очікуючи, напевно, від нас якогось обману чи підступу.
Рішення відмовитися від ядерної зброї і закрити ЧАЕС з погляду українських національних інтересів не виглядали і не виглядають безперечними. Кожне з них здатне спровокувати гостру дискусію з приводу своєї доцільності, і такі дискусії, зважаючи на все, будуть виникати й у майбутньому.
Якісь аргументи є в кожної зі сторін, що виступають «за» чи «проти» ліквідації ядерного потенціалу чи закриття Чорнобильської станції. Мова в даному випадку не про це. Після того, як рішення прийняте, варто було б не продовжувати обмін аргументами, а, обміркувавши зміст прийнятого рішення, взятися до його реалізації та популяризації, як в Україні, так і за її межами.
Демократична процедура вироблення тих чи інших підходів до вирішення тих чи інших проблем потребує не тільки обміну думками в процесі підготовки й ухвалення рішення, але і — що вкрай важливо — єдності дій усіх зацікавлених сторін після того, як рішення прийняте.
У нас це далеко не завжди виглядає саме таким чином. Навпаки, ми частенько не хочемо думати про те, які наслідки можуть мати наші дії в тій чи іншій внутрішньополітичній ситуації для розвитку ситуації зовнішньополітичної. От і виходить часом, що, продовжуючи відстоювати свою точку зору в суперечці з опонентами, ми, самі того не знаючи, сприяємо підриву міжнародного авторитету своєї країни, котра і без того тільки починає формуватися на належному рівні.
Чорнобиль — наше лихо, наш біль, наша трагедія, котру ми отримали «у спадщину» і яку, на превеликий жаль і сором, змушені будемо передати майбутнім поколінням. Наслідки аварії 1986 року ми ще тільки маємо зрозуміти в повному обсязі. Про те, як в дійсності вплинув Чорнобиль на наше і не тільки наше — як у просторі, так і в часі — життя, ми можемо судити поки що тільки дуже приблизно, інтуїтивно вгадуючи щось, що вислизає від реєстрації та контролю.
Після 1986 року Чорнобиль перетворився на символ — символ екологічного нещастя з непередбаченими наслідками. Після 15 грудня 2000 року зміст цього символу буде змінений на прямо протилежний. Закрита з ініціативи Президента Л.Д.Кучми Чорнобильська АЕС стане уособленням перемоги людського розуму над голим економічним розрахунком, тріумфу «завтра» у його традиційному зіткненні з «сьогодні».
Цікаво, що ми дотепер немов соромимося свого рішення вивезти бойовий ядерний арсенал. Не менш цікаво й те, що закриття ЧАЕС ми теж соромимося: ніяких гучних свят, ніяких торжеств, ніякого мас-медійного штурму. Все тихо, буденно. Але ж 14—15 грудня станеться подія, що заслуговує не тільки на всеукраїнську, але й на загальноєвропейську пряму телетрансляцію, хоча б тому, що подія ця за своїм характером і змістом є унікальною.
В Україні не так багато «своїх» державних свят. День закриття ЧАЕС цілком міг би стати одним з них. Чому ніхто з нас не хоче подумати про це? Що заважає? Скромність? Чи невміння і небажання самостійно думати, а не чекати побажань і рекомендацій звідкись здалеку?
Президент країни, що закриває Чорнобиль, заслуговує як мінімум на Нобелівську премію миру. Чим ми відзначимо зусилля Президента України? Невже тільки тим, що звалимо на його плечі відповідальність за можливі наслідки прийнятого і реалізованого рішення?
Наслідки зупинки третього блоку ЧАЕС та закриття всієї станції і донині залишаються предметом активного обговорення. Єдності в поглядах, як у фахівців, так і в політиків, немає по жодному з аспектів даної проблеми. І це, взагалі, легко пояснити. Хто зможе, наприклад, доручитися за те, що всі проведені сьогодні розрахунки процесів, що проходять всередині четвертого блоку, є коректними і не потребують докорінних змін через якийсь час у зв’язку, наприклад, з якимись важливими змінами в зовнішнім середовищі?
Хто доручиться за те, що всі країни й інституції, котрі погодилися виступити нашими партнерами в реалізації проекту закриття станції, виконають свої зобов’язання, і Україна не залишиться наодинці з «своїми» проблемами і не поставить на межу зриву весь проект?
Питань, що виникають у зв’язку з закриттям Чорнобильської АЕС, можна задавати дуже багато, однак сьогодні важливо, здається, спробувати зосередитися на іншому — на значенні цього кроку українського керівництва для зміцнення міжнародного авторитету держави Україна.
У нашій сьогоднішній економічній ситуації проблема міжнародного авторитету країни для більшості населення продовжує залишатися значною мірою умоглядною. Дійсно: кому потрібен цей самий «міжнародний авторитет», коли в країні багатьом живеться важко. Чи не варто в зв’язку з цим зосередитися на вирішенні внутрішніх — економічних, соціальних та й політичних теж — проблем замість того, щоб ганятися за якимось «міжнародним авторитетом», витрачаючи на нього при цьому ще й кошти, яких і так хронічно не вистачає.
Проблема співвідношення внутрішньої ситуації в державі та її міжнародного іміджу належить до числа найбільш важливих і дискусійних.
Існує думка, відповідно до якої шлях до міжнародного визнання лежить через рішення внутрішніх проблем. Іншими словами, спочатку потрібно те, що називається «стати на ноги», стабілізувати ситуацію усередині країни, привести її до стану, хоча б наближеного до ситуації в інших країнах, а потім уже думати про те, як завоювати довіру цих країн, змусити їх визнати тебе рівним з ними, домогтися того, що і називають «міжнародним авторитетом».
Існує, однак, й інша точка зору, що трохи зміщує акценти в формулі, котра, загалом, не викликає заперечень. Дійсно, складно змусити поважати себе інших, якщо ти сам себе не поважаєш. Але повага і самоповага поняття все-таки не в усьому ідентичні, по-перше, і різнопланові, по-друге. «Стати на ноги» можна, наприклад, як у розумінні матеріальному, так і духовному. Не дотягуючи до деякого рівня добробуту, котрий став звичним для інших, можна цілком бути рівним серед рівних з погляду ступеня духовності, що відкриває реальні можливості для початку повноправного діалогу з іншими країнами і народами, для ствердження себе у світі, для завоювання того самого «міжнародного авторитету» не після рішення внутрішніх, матеріальних проблем, а ще в процесі їх вирішення.
Міжнародний імідж держави відноситься до таких категорій, що мають комплексний характер і які наповнюються конкретним змістом як завдяки власним зусиллям цієї держави, так і спонтанно, незалежно від волі та бажання її представників.
Україні в цьому сенсі й пощастило, і не пощастило. Ставши незалежною суверенною державою в 1991 році, Україна була досить доброзичливо зустрінута світовим співтовариством. Можна сказати, що Київ з перших днів свого існування в новому, самостійному статусі отримав солідний аванс, оскільки був апріорі прийнятий як столиця держави, готової будувати своє життя за законами, зрозумілими іншому світу, орієнтуватися на близькі більшості цінності. Все це можна вважати великою вдачею, особливо, якщо згадати долю деяких інших постсоціалістичних країн, за якими закріпився імідж «недемократичних».
Події такого рівня і масштабу, як закриття ЧАЕС, здатні значною мірою впливати на зміну такого стану справ, значно піднімаючи позитивний імідж України. Те, для чого нашому дипломатичному відомству довелося б витратити десяток років напруженої й цілеспрямованої роботи і що київське «Динамо» могло б досягти за кілька переможних сезонів, цілком могло б відбутися в зв’язку з одним-єдиним — але яким! — кроком українського керівництва, що вирішило зупинити чорнобильські реактори.
У сучасному світі будь-яка подія, незалежно від її значимості та важливості, потребує реклами. Ступінь впливу реклами на масову свідомість досяг таких розмірів, що сьогодні виявляється можливим у буквальному значенні «зробити з мухи слона», подавши малозначний епізод як щось грандіозне й епохальне, і, навпаки, замовчати щось, що дійсно заслуговує на увагу і про що було б дуже корисно довідатися мільйонам. Віртуальний — мас-медійний — образ події давно вже став важливіше за саму подію. Закриття Чорнобильської АЕС увійде в історію людської цивілізації так, як воно буде представлено у світових засобах масової інформації. Представлено й — інтерпретовано.
На сьогоднішній день варто визнати, що бій — чи війну? — за доброзичливе представлення світовій громадськості процедури закриття ЧАЕС Україна програє, причому програє майже безнадійно. Іноземним кореспондентам, що представляють у нас ведучі інформаційні агентства, надається можливість один за одним відслідковувати сцени й епізоди, начебто вибудовувані спеціально якимсь зловмисним режисером для того, щоб, якщо не скомпрометувати цілком факт зупинки небезпечних для всієї Європи реакторів в очах «звичайних» і незвичайних європейців, то у всякому разі значно зменшити значимість цього факту й роль українських політичних лідерів в тому, що він стає реальністю.
Якщо тепер забажати представити закриття ЧАЕС у непривабливому світлі, не прийдеться нічого придумувати й спеціально готувати. Досить буде показати розпаленілі обличчя деяких наших народних депутатів і спробувати перевести на одну з іноземних мов фрагменти їхніх виступів. Ефект буде разючий, і нейтралізувати його навряд чи вдасться одразу.
В Україні вже не перший рік активно обговорюється украй важлива проблема, пов’язана з формуванням платформи, здатної об’єднати населення країни, остаточно зробивши його — народом. На роль такої платформи пропонувалися і національна ідея, і єдиний економічний простір, і система морально-етичних цінностей, і багато чого іншого.
У більшості випадків розглянуті категорії та поняття запозичалися iз закордонного досвіду й більшою чи меншою мірою адаптувалися до українських реалій. Історія із закриттям ЧАЕС відкриває перед нами, ймовiрно, унікальну можливість приступити до об’єднання на основі конкретної дії, що несе в собі як важливий політичний, так і могутній етичний заряд.
Історія людства знає чимало випадків, коли нації згуртовувалися в часи великих перемог і в моменти найтяжчих іспитів. Чорнобиль став для українського народу найбільшим лихом, котре перетворило благополучну країну на екологічну руїну, поставило на ній незгладиме клеймо в очах інших держав і народів. Закриття Чорнобиля може стати тим моментом катарсису — духовного очищення і просвітління, — який дозволить трагедії дати поштовх до розвитку нового життя: по сусідству їх iз Чорнобилем, але без нього.
Виступаючи в українському парламенті, Надзвичайний і Повноважний Посол США в Україні пан К.Паскуаль звернув увагу на те, що, закриваючи ЧАЕС, Україна немов остаточно прощається зі своїм радянським минулим, вступаючи в нове тисячоріччя очищеною й оновленою. Думка, можливо, не до кінця точно сформульована, але дуже конкретна і глибока. Ми, дійсно, скидаємо із себе залишки старої «шкури», дійсно оновлюємося, причому, настільки, що, зважаючи на все, ще не впізнаємо самі себе, але ми ще й подаємо тим самим приклад іншим. Ми не тільки по-новому вступаємо в третє тисячоліття нової ери самі, але й пробиваємо дорогу для всього людства, як би закликаючи його теж скинути із себе все те, що здавалося таким необхідним вчора і навряд чи знадобитися завтра. Для того, однак, щоб нас почули і зрозуміли в Європі і світі, нам необхідно самим для себе — для інших, природно, теж — сформулювати якісь ідеї, а, сформулювавши, розробити механізми донесення цих ідей до світової громадськості і світової політичної еліти. У принципі, такі механізми вже розроблені й апробовані. Ними користаються всі, кому не байдужі такі поняття, як міжнародний імідж, міжнародний авторитет держави. За прикладами подібних дій далеко ходити не треба. Одним iз останніх за часом таких прикладів стала кампанія в засобах масової інформації Росії, спрямована на компенсацію вкрай негативного іміджу нової російської влади, що намітився у зв’язку iз загибеллю атомного підводного човна «Курськ». Кілька тижнів основні телевізійні канали, газети і журнали з несамовитою детальністю демонстрували приречені на невдачу зусилля водолазів і допоміжних рятувальних служб зробити щось, що споконвічно не мало особливого змісту, щоб потім виплеснути на нерозуміючого глядача-читача хвилі радості та гордості за свою країну, викликані тріумфальним поверненням водолазів. Поразка й ганьба обернулися перемогою і славою, до яких, до того ж, вдалося додати трошки шпигунського азарту й елементів детективу, намагаючись знайти відповідь на питання: «Чому загинув човен «Курськ»?» .
У випадку iз закриттям ЧАЕС Україна знаходиться в набагато більш вигідній стартовій позиції, ніж Росія в історії з «Курськом». Чорнобиль вибухав в іншій країні, при іншому суспільно-політичному ладі, отже, нічого видумувати і підбудовувати не треба. Потрiбно тільки показати те, що є, розставивши при цьому необхідні акценти і знявши через зрозумілi причини сумніви, що виникли.
Закриття Чорнобильської атомної станції варто було б розглядати насамперед як подію політичну й екологічну. При такому повороті справи в України з’являються всі шанси перетворити цей акт у факт міжнародного життя високого ступеня розголосу і не менш високої рейтинговості. Соціально- економічні, фінансові та інші аспекти проблеми не належать до числа виграшних iз погляду міжнародного контексту, їхнього зв’язку з цим навряд чи варто акцентувати вже сьогодні, відволікаючи увагу всіх зацікавлених сторін від суті події.
Кожному народу і кожній країні в будь-який момент їхнього історичного розвитку, особливо ж, на крутих його поворотах і переломах, як повітря, потрібні перемоги. Причому як свої власні, внутрішні, так і тi, що виходять за межi даної країни і межі функціонування даного народу.
Україні, яка наближається до закінчення болісного перехідного періоду й приступає до становлення в новій для себе якості незалежної демократичної держави, перемоги, здатні набути широкого міжнародного резонансу, необхідні сьогодні, як, можливо, ніколи. Від кількості та якості цих перемог, від характеру їхнього сприйняття у світі безпосередньо залежить те місце, що буде відведено Україні в загальноєвропейському та загальносвітовому просторі.
Поки що нам дозволяють претендувати на місце, за своїми основними параметрами не зовсім відповідне нашим потенційним можливостям і нашому власному уявленню про ці самі можливості. Протиріччя між нашою зарозумілістю і самооцінкою, з одного боку, і думкою про нас інших, з іншого, значною мірою обумовлене не дуже адекватним представленням про нас, котре склалося поза нашим національним простором незалежно від нашої волі й підтримуваного ведучими світовими інформаційними агентствами й іншими засобами масової інформації.
Міф про Україну, що домінує нині у віртуальній мас-медійній реальності Європи і світу, не відповідає реальному вигляду нової України і не відповідає її національним інтересам. Для того, щоб змінити цей міф, необхідні колосальні зусилля як української влади (причому, без поділу на гілки і вертикалi), так і всього українського народу. Події, подібні до закриття ЧАЕС, здатні ставати дійсним проривом у цій роботі, тому використовувати їх необхідно навіть не на сто, а на всі сто двадцять відсотків.
...Якби Чорнобиль закривали в Америці, напевно, увесь світ у 2010 році святкував би десятиріччя цієї події, висловлюючи щиру вдячність мудрим політичним лідерам і всьому чудовому американському народу за те, що вони не побоялися піти на деякі обмеження в ім’я того, щоб зробити життя на планеті чистішим та безпечнішим.
Чи дочекається Україна подяки і розуміння того, як важко їй було цю подяку заслужити?
