Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Якій бути школі життя для дітей-сиріт?

18 серпня, 2000 - 00:00

Одна дотепна людина охарактеризувала сучасних українців як споживче суспільство обмежених можливостей. Справа зрозуміла: у нас добре хочуть жити всі, та ось біда — пряників солодких на всіх завжди не вистачає. Тому немічним доводиться шикуватися за ними в отаку довгу чергу: а раптом пощастить, і щось дістанеться. Дітям-сиротам з місцем у цій черзі не пощастило — жирних рядків у бюджеті на них не встановлено, а зі спонсорами та іншими добродійниками також непереливки. Та й хто їх почує і побачить, якщо штовхатися й голосно кричати про себе вони не можуть?

Тим часом зараз в інтернатах живе понад 100 тисяч дітей, які мають живих батьків. І ось що виходить: повернути батьків цим дітям ми не можемо. Влаштувати щасливе або, принаймні, безжурне дитинство ми також не можемо. Але ми точно можемо допомогти їм пристосуватися до того життя, яке — малозрозуміле і небезпечне — неминуче чекає їх за стінами інтернату. Їм усім доведеться крокувати в нього зі своїх «інкубаторів» (так багато хто з них називає свої інтернати). Тим, хто ніколи не спілкувався близько з дітьми з інтернатів, важко собі уявити, наскільки вони мало готові до цього іншого, «не інкубаторного» життя. Дитина, що крокувала за поріг інтернату — це як оранжерейна квітка, раптово пересаджена в природні умови. Більшість, звичайно, пристосовується. Але, за даними російської статистики за позаминулий рік, кожний десятий випускник російських інтернатів закінчував життя самогубством (українська статистика).

Для фізичних інвалідів центри реабілітації створюються досить часто. Для інвалідів душевних — набагато рідше. Центр реабілітації для дітей-сиріт в Україні один. І тому має повне право називатися унікальним. Відповідно до давньої радянської традиції з усім «унікальним» спочатку носяться як з диковиною. Але потім експресія перших захоплень поступово вичерпується, і унікальність відходить на задній план. Приблизно так було і з реабілітаційним центром для дітей- сиріт «Смарагдове місто» (Донецька область, м. Слов’яногiрськ) . У перший час після відкриття комплексу в 1995 році великі поважні дяді й тьоті часто любили приїжджати сюди в гості «до сироток», привозити подарунки і багато й просторікувато говорити про унікальність та значення цього комплексу для дітей. Справедливість вимагає сказати, що багато хто не тільки говорив про допомогу, але й надавав її в реальності. Справедливість іншого порядку вимагає сказати, що не завжди безкорисливо. Наприклад, один із кандидатів у депутати, що балотувався 1998 року в Слов’янському районі, матеріально допомагав комплексу. У вигляді вдячності за надану допомогу директор табору Людмила Кравчук ненав’язливо просила шановних товаришів дорослих, якi працюють у комплексі, віддати свої голоси за «чадолюбивого» політика. Чи варто казати про те, що після виборів струмочок фінансової допомоги від кращого друга всіх дітей комплексу щось обмілів. Такий ось піар у нас виходить.

Загалом коли трохи стихло сум’яття навколо унікальності закладу, то виявилося, що дрібні побутові проблеми, які насправді й визначають обличчя комплексу, нікуди не зникли. Відсутність у притулку басейну, спорткомплексу, нормальних ігрових майданчиків, майстернь для уроків праці тощо ніяким чином не сприяють повноцінному відпочинку та оздоровленню дітей. Їх треба будувати, а ще при цьому вирішувати безліч інших подібних проблем. Спасибі Донецькій обладміністрації — в комплексі за останні роки відкрили дитячий садок, будинок побуту, побудували новий корпус. На все інше, як і раніше, немає грошей. У якомусь фільмі інтернат зобразили похмурою будівлею зі стінами, пофарбованими зеленою фарбою. Так ось виходить, що ці стіни супроводжують дітей все життя, і вони приречені жити в замкненому просторі, обмеженому цими стінами. У школі «Смарагдового» ці віртуальні стіни мають цілком реальне вираження — тут дуже вузькі коридори (гуртожиток!), немає холу, де діти змогли б погратися й нормально відпочити.

— Нам би хоч прибудувати приміщення розміром 6 на 10 метрів, — замріяно каже завуч школи Ірина Анатоліївна Мінакова. — Є місце за школою, де його можна було б прибудувати, навіть двері зi школи в цей хол уже готові. Але немає на будівництво 30 тисяч гривень. І взяти їх ніде. Не обладнано навіть мінімально фізичний та хіміко- біологічний кабінети, зовсім немає підручників для 10—11 класів. Збираємо макулатуру, щоб купити шкільні обладнання...

Статистика, яка знає все, не знає, як саме допомогти дітям-сиротам. Але ось люди, які працюють із цими дітьми, вважають, що найефективніше — це маленька адресна допомога. Ірина Анатоліївна попросила про цю допомогу через нашу газету, оскільки впевнена, що обов’язково знайдуться люди, здатні хоч трохи допомогти комплексу «Смарагдове місто» не тільки виживати, але й жити. Справді, хочеться сподіватися, що такі люди знайдуться. Тому даємо для них координати комплексу:

84130, ЦРДС «Смарагдове місто», м. Слов’яногiрськ, Донецька область. Телефон: (06262) 5-53-86, факс 5-55-44

Розрахунковий рахунок: в/р 2553898019 у Слов’янському відділенні Укрсоцбанку, МФО 334226 код 23354172.

Андрій МИСЕЛЮК, «День»
Газета: