За ці десять років Україна та Росія стали самостійними, але не перестали бути взаємозалежними. Але якщо для західного обивателя вони — все ще єдине ціле, об’єднане корупцією та бідністю, то для пересічного українця Росія все далі стає дуже близьким, але сусідом. Новому поколінню українців, яке підросло за ці десять років, вже не потрібен СРСР, про який часто згадують його батьки.
За десять років Росія втратила дуже своєрідну імперію, не переставши бути великою державою. Можливо, її політичні еліти все ще мислять категоріями неіснуючого Союзу та програної «холодної війни», і в Москві, і в інших російських містах все ще дуже часто можна почути образу на те, що «ви від нас відділилися». Але десять років тому саме Росія знаменувала собою кінець епохи глобального протистояння — і тим самим дала шанс і Україні, й іншим радянським республікам самореалізуватися. І не російська вина в тому, що дуже часто і українські, й інші вожді могли навчитися лише її хворобам, властивим будь-якому суспільству перехідного періоду, але не вмінню тримати себе на великій міжнародній сцені, захищати свої інтереси.
Очевидно, ще за десять років Росія може стати ще трохи дальшою від нас — коли підросте ще одне покоління, коли доведеться показувати закордонний паспорт російським прикордонникам... Це — не погано і не добре. Це — реаліїї.
КОМЕНТАРI
Олександр ДЕРГАЧОВ, політолог:
— Росія першої серед колишніх республік Радянського Союзу почала процес суверенізації, і дала перший поштовх серйозним геополітичним змінам в цьому величезному регіоні світу. Сьогодні цей процес не зовсім завершено; проблеми очевидні як на рівні кожної окремої із пострадянських країн, так і з точки зору геополітичних взаємовідносин. Росія залишилася дуже важливою з точки зору світової політики державою, і її роль не обмежилась тільки тим, що вона єдина успадкувала ракетно-ядерний потенціал СРСР. Те місце, яке Радянський Союз займав у системі відносин, не могло бути замінене сумою яких-небудь інших відносин, і значною мірою Росія продовжує, хоча і менш масштабно і з меншим впливом на хід подій, визначати ці відносини. І я не думаю, що Клінтон, який днями відвідав Москву, займався тільки дипломатичними реверансами, коли казав, наскільки важлива Росія у системі глобальних відносин. Сьогодні вочевидь, що Росію не можна ізолювати, не можна виключити з масштабних процесів. Але те, яку саме якісну роль вона відіграватиме в системі цих відносин, досі залишається неясним і багато в чому пов’язано з суперечливим змістом самого державного будівництва в Росії і громадсько-політичних процесів у цій країні. І пов’язано це не тільки з прагненням грати якусь особливу роль у світових справах. Йдеться і про певну модель внутрішнього розвитку: державні структури домінують у громадських процесах, громадянське суспільство склалося фрагментарно, але не знайшло зрілих форм і багато чого вирішується саме через офіційні схеми, які не отримали достатнього правового наповнення. Тобто, в Росії зараз менше працюють Конституція і закони, а більше — державний службовець, політичний діяч, чиновник.
Це визначає те місце, яке може Росія займати стосовно Заходу, і те, яким чином будуть складатися стосунки України і Росії. Очевидно, що ми дуже схожі. Останні вибори в обох країнах досить яскраво показали, що ми розвиваємося паралельно і залишаємося несхожими на більшість країн Європи, у тому числі на наших найближчих західних сусідів і колишніх наших союзників по Варшавському договору. У той же час ми дуже схожі між собою, хоч при цьому декларуємо різні зовнішньополітичні орієнтації. Україна декларує спрямування інтегруватися в Європу, але тим не менше запізнюється з внутрішніми реформами, адекватними цій задачі. Своєрідним гальмом на цьому шляху як і раніше залишається Росія. Сама Росія вибудовує особливі стосунки з Європою і прагне зберегти свій переважний вплив, принаймні, на пострадянському просторі. Очевидно, що Україні доведеться вирішувати досить складне завдання, і навряд чи ми сьогодні — з точки зору особливостей політичного розвитку, системи влади, яка у нас затвердилася, якості політичної еліти, політичних лідерів — готові її вирішувати. Навпаки, є ознаки того, що Україні доведеться багато в чому орієнтуватися на Росію, і балансувати між Заходом і Росією залишаючись вкрай невизначеному геополітичному становищі.
Михайло ПАШКОВ, провідний співробітник Українського центру економічних та політичних досліджень:
— Підводячи підсумки минулого десятиріччя, треба зазначити, що це був дуже бурхливий і суперечливий період суспільно-політичних трансформацій у Росії, процес непростої самоідентифікації країни у світі, що змінюється. Росія пройшла межову відмітку, коли «колективного» Єльцина замінив новий президент Путін. Нині Росія, образно кажучи, зосереджується. Потроху мінімізуються протиріччя між гілками влади, йде зміцнення виконавчої вертикалі, оновлюються управлінські кадри вищої ланки. Тобто, поступово рекрутуються політменеджери нового призову у верхні ешелони управління, зміцнюється державно-пропагандистська машина, ресурси країни поступово мобілізуються для захисту інтересів Росії. Мені здається, що внесено істотні корективи і в зовнішню політику Росії: вона стала прагматичнішою, з елементами економічного практицизму.
У плані двосторонніх відносин Росії та України, перехід до таких ринкових прагматичних відносин передбачає вивільнення від деяких минулих страхів, стереотипів та ілюзій. Треба вийти із замкненого кола традиційних проблемних питань, які з року в рік нас заїдають, — відносини з НАТО, газові борги, торгові бар’єри, ЧФ, переділ власності колишнього Радянського Союзу тощо. Видається важливим створити нові правила в економічних відносинах із Росією, які б замінили залишковий механізм, закладений ще радянською економікою. У цьому плані видається дуже перспективним створення великих корпорацій, підприємств, асоціацій у різних сферах: аерокосмічній, транспортних магістралей, металургії, агропромислового комплексу. Іще одним елементом перспективного співробітництва України та Росії міг би стати напрям децентралізації торгово-економічних контактів, включаючи механізм міжрегіонального співробітниц тва. Сьогодні укладено вже понад двісті договорів між регіонами України та Росії. Коли б хоч половина з них запрацювала, це дало б дуже гарні результати.
