А символічність конференції, що має проходити під гаслом «До Європи ХХІ століття — без розподільних ліній», — у тому, що на ній не буде присутній жоден з політичних лідерів того ж рівня, що в Ялті. Нова ялтинська конференція скромніша, вона орієнтована на ідею Балтійсько-Чорноморського співробітництва, про яку поки що лише багато говориться і «помацати» яку ще нікому не вдавалося. Отже, головне її значення полягає в тому, що лідери країн, серед яких і члени Євросоюзу, і кандидати на вступ, і хронічні «двієчники» на кшталт України, — не проти в «оксамитовий сезон» на березі Чорного моря провести декілька розмов, які ні до чого не зобов'язують, з яких, може, з часом щось і виросте.
Паралелей між Ялтою-45 та Ялтою-99 немає й бути не може. Змінився світ, змінилася його карта, змінилася загальна картина. Після Другої світової Радянського Союзу боялися через його військову міць. Після розпаду «світової системи соціалізму» нас бояться через нашу бідність — і грошима, й духом, і розумом; нас бояться через нашу злочинність; з нами не надто бажають знатися через нашу корумпованість, повне небажання грати за тими ж правилами, які вже привели європейські країни до більш-менш пристойного рівня. Така Україна, якою вона є сьогодні, не зможе уникнути нового розподілу Європи, вона вже залишається за бортом європейських процесів — і не в останню чергу завдяки внутрішній ситуації, створеній власноруч. Перші ластівки — повідомлення чеської та словацької преси про бажання урядів цих країн запровадити візовий режим для українців вже до кінця року. Можливо, Прага та Братислава без особливого задоволення підраховуватимуть збитки від цього рішення — але навряд чи воно зміниться, допоки не зміниться сама Україна.
Абсолютно різні цінності, орієнтири, швидкості розвитку — саме те, що не дає відчути хоча б якісь результати від реанімованої два роки тому ідеї Балтійсько-Чорноморського співробітництва. Здавалося б, бажання є — зокрема, кореспонденту «Дня» говорили про дуже високу зацікавленість розвитком осі Північ — Південь у країнах Скандинавії та Балтії, великий інтерес проявили не лише Польща й Угорщина, а й Греція. Проте, в тих же балтійців, які переконалися, що для України важливо лише підписати якийсь договір, (наприклад, про вільну торгівлю), але не виконувати його положень, не може не виникнути цілком зрозумілого скептицизму. Можливо, тому скандинавські країни вирішили обмежити своє представництво на форумі рівнем послів.
Згода представників понад 20 країн та організацій приїхати до Ялти — перш за все, свідчення того, що ще далеко не все для України втрачено. Водночас це — й свідчення того, що ні в кого немає якоїсь завершеної стратегії чи хоча б уявлення, як насправді має виглядати Європа після «холодної війни». Вочевидь, ялтинський саміт має шанс увійти до історії не лише як два дні відпочинку президентів, які принесли пересічним громадянам тільки обмеження руху із Сімферополя до Ялти та Севастополя і заборону на відвідання лісів. І тим більше — не як міжнародна акція на підтримку позицій Президента Кучми, якого, здається, вже не всі ототожнюють зі всією Україною. Саміт дійсно міг би бути одним із перших кроків до подолання і психологічної недовіри, і бажання відгородитися від «несвого», які серед іншого були результатами Ялти-45. Аби лише міжнародні зустрічі Президента України слугували, окрім його власної втіхи, ще й самій Україні.
