Нетерпіння, що передує 1 вересня, будучи школярами, ми завжди тримали в таємниці. Вголос скаржилися на наближення осені, кінець канікул, майбутні контрольні з математики та хімії (а хімічка завжди влаштовувала контрольну на першому ж уроці — для найшвидшого пригадування пройденого минулого року матеріалу), на жорстку дисципліну й незрозумілі правила. Хоча насправді йти до школи 1 вересня завжди хотілося — іноді навіть сильніше, ніж йти на канікули.
Тому що на перший дзвінок усі приходили радісні й нарядні — адже з білим бантом у косах й справді краще відчувається урочистість моменту. Тому що в перший же день давали нові книжки — їх по сторіночці ми в той же перший день вересня перегортали вдома, з хвилюванням думаючи: невже все це ми будемо знати, невже ми зможемо зрозуміти все це й вивчити? Тому що з'являвся хоча б один новий однокласник, з яким можна було подружитися, й обов'язково з'являлися нові вчителі та нові предмети, прізвища й назви яких ми акуратно переписували з дошки в щоденник... Тому що список літератури, до якого, звісно, ніхто не заглядав улітку, — й так є що почитати! — тепер слід було все-таки прочитати, й викладачка ще раз повторювала почуті раніше від дорослих імена письменників і назви їхніх творів, кожний з яких був одним з найкращих у світі, — інакше що йому робити в шкільній програмі! А чого варта була мить, коли в гарному, любовно вибраному на шкільному базарі зошиті з'являється зроблений фіолетовою пастою напис «1 вересня. Класна робота»... Словом, не хотіти в школу було просто неможливо.
Тому хоч би які реформи переживала вітчизняна освіта, можна з упевненістю сказати, що хочуть до школи 5 мільйонів 100 тисяч дівчаток і хлопчиків, які сьогодні пішли в 20 тисяч шкіл. І все ж, які претензії мають діти до нинішнього навчального процесу?
Згідно з міні-опитуванням, проведеним біля однієї зі шкіл, дітям хотілося б більшого розуміння з боку викладачів. Особливо на незговірливість педагогів скаржаться старшокласники: «У нас діє принцип: якщо ти живий, отже маєш зробити домашнє завдання, — розказує дев'ятикласниця Ірина. — Але ж насправді вчителя також люди, і вони повинні розуміти, що нам задають додому дуже багато, а ще у нас є інші справи — допомогти батькам, я ходжу до спортивної школи, погуляти теж треба... Не завжди встигаєш усе. І тебе несправедливо зараховують у двієчники...»
Молодші учні, навпаки, своїми вчителями дуже задоволені й ні на що не скаржаться. «Хочеш до школи?» «Хочу, — сором'язливо відповіла третьокласниця Аня. — Там весело й цікаво». «Ми її навіть на рік раніше віддали до школи, — пояснила мама Тетяна Віталіївна. — Так хотіла швидше вчитися. Поки на відмінно!»
Про свято Першого дзвоника і якість вітчизняної освіти ми розпитали також відомих українців, які повели сьогодні до школи своїх дітей.
«Моя дочка йде в шостий клас школи №26, — розказала «Дню» співачка Марія БУРМАКА. — Для нас вона найкраща, бо найближча, це, я вважаю, дуже важливо, оскільки дитині не треба вставати на годину раніше. Але й взагалі нашою школою ми задоволені. Хотілося б іще, щоб iз року в рік чиновники не вигадували для школярів додаткові складності. З'являються якісь нові предмети, які наше покоління не вчило й без яких, скажу вам як людина, яка досягла успіху, цілком можна обійтися. Не в захваті я від переходу на 12-річне навчання та на 12-бальну систему оцінювання... Навіть у музичній школі, де моя дочка займається по класу гітари, з'являються нововведення. Говорила вчора з нашою вчителькою музики й дізналася, що збільшилася кількість уроків. Сольфеджіо, на яке ми й так з боєм ходили раз на тиждень, тепер буде два рази на тиждень, два рази на тиждень буде музична література, а ще дві години на тиждень спеціальності, а ще хор і композиція... І, звісно, уроки та домашнє завдання в загальноосвітній школі. Від такого навантаження дитина може зламатися й взагалі покинути музичну школу. Адже це треба враховувати — наші діти взагалі ослаблені, в загальній масі у них погане здоров'я, багато дітей iз малозабезпечених сімей, які не можуть дозволити собі вітаміни й фрукти... Словом, я вважаю, що збільшувати навантаження на дітей у такій ситуації не варто.
Форму цього року ми вибирали вільно, навіть не знаю, як на цю форму відреагують у школі. Вибір здійснювався так: ми ходили по маленьких магазинчиках у Харкові, й дочка вибирала те, що їй подобалося. А подобалися їй речі досить екстравагантні — піджак, що застібається на один гудзик, спідниця, що зав'язується на бант, брюки, розклешені донизу... Тож не знаю, що їй у школі скажуть. Але точно знаю, що це жах для мами — щоранку примушувати дитину вдягатися у форму, яка їй не подобається. Шкільні причандалля дочка також вибирала на свій смак, щоденник такий цікавий... І якщо раптом щось перестане їй подобатися, я можу чесно сказати — ти сама це вибрала.
1 вересня — це, звісно, свято. Пам'ятаю, для мене цей день завжди був святом, і коли я вже закінчила навчання, а дочки ще не було чи вона була маленька, мені було дуже прикро, що для всіх 1 вересня — особливий день, а для мене — просто початок нового місяця. Тепер це свято й для дочки, й для мене. Ми з нею, щоправда, домовилися, що до школи я її доведу, а в школу заходити з нею вже не буду — такий вік, коли мамі в школі вже не місце...»
Андрій КУРКОВ також розповів «Дню», що його дитина вчиться у звичайній школі. «Якістю освіти я задоволений відносно — хотілося б, аби вчителя застосовували до дітей більш індивідуальний підхід, а не пам'ятали тільки про тих, хто вчиться, забуваючи про інших, яких треба переконувати вчитися, — розказав відомий письменник. — До першого вересня їздили в Ніжин, на шкільний базар. Для дитини цей день — насамперед радість від зустрічі з шкільними друзями.»
А на інтернет-сайтах з'явилися повідомлення про те, в які школи підуть діти українських політиків. Вони, як виявилося, звичайним школам усе ж не довіряють — і віддають дітей і внуків до закладів елітних і дорогих. Шестирічна Софія Кінах пішла в перший клас найстарішої київської школи — ліцею №100 «Поділ», повідомляє Інтернет-репортер. Там вчилася мати дружини Анатолія Кінаха Марини Кiнах, сама Марина Кінах і дві її старші дочки.
До цієї ж школи пішла й онучка Президента Домініка, дочка Віталіни Ющенко. Щоб поступити туди, слід зробити перший внесок 800—1000 доларів. Дочка ж Віктора Ющенка, семирічна Софія, вчиться в Печерській міжнародній школі. Вона добре володіє англійською, французькою й збирається вчити німецьку й іспанську. П'ятирічна дочка Президента Христина ходить у дитячий садок при цій же школі. Навчання коштує недешево — 12 тисяч доларів.
Десятирічна дочка колишнього спікера Верховної Ради Івана Плюща піде в 5-й клас київської гімназії «Престиж». Навчання там також дороге: минулого року було 1200 гривень на місяць, а нинішнього ціни ще підвищили. Дівчинка займається художньою гімнастикою і грою на фортепіано. Проте такі високі ціни часто є не гарантією високої якості освіти, а своєрідним «фейс-контролем»: діти «звичайних» батьків вчитися в подібних закладах, звісно, не зможуть.
