Продовжувати сидіти на шиї в дружини, сподіваючись, що вона принесе з «палатки» шмат «зекономленої» ковбаси, хлібину і пляшку солодкої води, чи вирушати «за бугор» у пошуках заробітків? Чекати роботи від держави чи шукати її самотужки, часом навіть за океаном? Оригінальне, часом філософське бачення проблеми зсередини одним із учасників процесу пропонує своїм читачам газета «День». Усіх, хто розділяє думки автора чи, навпаки, може їх заперечити — запрошуємо до дискусії.
Максим БАТЕРОВСЬКИЙ мешкає в Каневі. Йому 39 років. 1985 року закінчив лісогосподарський факультет Київської сільськогосподарської академії, за фахом працював до 1996 року. Потім життя змусило його терміново «перекваліфікуватися»: він вивчив німецьку й відтоді по кілька разів на рік сідає за кермо свого авто й вирушає до Німеччини. Разом із ним за кордон їдуть десятки тисяч його ровесників. Що примушує кидати домівку чоловіків «у розквіті сил»? Які тенденції закордонного заробітчанства українців? Як до них ставляться тут і там? Про це наш кореспондент Євген БРУСЛИНОВСЬКИЙ попросив поміркувати Максима БАТЕРОВСЬКОГО:
— Не менше десятка разів у різних виданнях доводилось мені читати статті — попередження про жахи «забугорного» заробітчанства: слід бути свідомим, що у кращому випадку там чекають на вас поневіряння і збитки, у гіршому — ви залишите до біса цей недосконалий світ. Друковані рядки прямо-таки волають до вас: ахтунг, еттеншн, увага! Бережися — Європа! Не їдь на свою погибель, сиди вдома, бо вдома...
Ну ж бо, сміливіше, вдома... що?
До цього хисткого моменту, про «дому», статті навертаються неохоче, вірніше, взагалі ніяк.
Коли чоловікові радять щось робити (чи не робити), то, очевидно, виходять з того, що передбачається альтернатива: якщо не радять їсти м’ясо, можна їсти рибу; якщо радять не заводити кицьку, можна завести собаку; якщо застерігають від СНІДу, можна податися в ченці. А от що можна людині, якій, скажімо, не радять їхати на заробітки в Європу (Азію, Америку, Антарктиду)?
Спробую порадити. Залишу для чистоти експерименту такого собі геть вже пересічного чоловіка у спокої — він і так нікуди не поїде. Тепер визначімося, хто ж то міг би бути за один — непересічний.
А це міг би бути той, хто:
а) вміє зосереджено мислити та не цурається нових знань;
б) вміє досконало щось робити (а може, й не тільки щось);
в) прагне реалізувати своє вміння в потрібній роботі;
г) прагне визнання за своє вміння;
д) вимагає оплати у відповідності до своїх зусиль і хисту;
е) самовдосконалюється та шукає нових шляхів для реалізації своїх можливостей.
Отже, ми мусимо його, оце ось такого (від а до е) відрадити занепащати свою долю у гонитві за довгим фунтом стерлінгів, чи за довгою німецькою маркою, чи за коротким тугриком. Тобто радимо лишатися. Взялися радити, змушені обгрунтувати, — тож починаємо.
Спершу, як заведено, закликаємо до національної самосвідомості:
«Ти — українець. Це все, що ти маєш. І всiм цим ти завдячуєш рідній державі. Ти — її пожиттєвий боржник. То хіба ж ти можеш, замість того, щоб подарувати їй свій розум, талант і працю, продавати оте все «гансам» («жабоїдам», «макаронникам»...)?»
Сам відчуваю, як це не по- людськи. Не можна так до держави. Вона ж нас любить, геть-геть усіх — і піонерів, і пенсіонерів, і мертвих, і живих, і ненароджених земляків своїх. Любить і дбає. А тож вимагає і від нас палкої любовi. А дехто приндиться, невдячний, ухиляється любити. Таки не по-людськи.
Це була порада №1. Вагома, але не єдина. І ось доказ, панове, — порада №2: бути вдома і працювати — за фахом, уподобанням та здібностями.
Якщо ти непересічний лікар, інженер, археолог, біолог, психолог, реставратор, електрик, лірик, математик, лісівник, гідротехнік, баяніст, ретушер, дегустатор, фізик, то знай: держава чекає на тебе, ти їй потрібен, віддай їй свої знання і досвід, можливо, вона їх прийме. Дехто навіть отримає трохи грошей. Справді, відомо багато випадків. Звісно, того не вистачить, скажімо, на квартплату або на щось одягти чи поїсти, але ж не це важливо. Важлива увага.
Порада №2 — порада несподівана, але мудра. А оплесків нема. Це свідчить зайвий раз, що непересічні — народ примхливий, скептичний і невдячний.
Не спантеличите! Для вас, твердолобі та тугошиї, — порада №3.
Бізнес!
По-перше, як то буде гарно, коли всі непересічні плюнуть на свої фахові знання, вміння, освіту та й подадуться в бізнесмени. Від багатьох скромних та об’єктивних українців чув я думку, що наш народ — народ працьовитий та багатий на таланти (читай: непересічний). Тож маємо шанс досягти міжнародного рекорду по кількості бізнесменів на душу населення і тим ще раз засвідчимо винятковість нашого менталітету та наше незаперечне право ним пишатися.
І запхає закоханий у своїх кузьок ентомолог мікроскоп під канапу, і направить він свій хист на оптову закупівлю та на роздрібний продаж запальничок, антишвейцарських годинників і батарейок.
І, немов отой дуелянт, кине зубожілий хірург свої рукавички пацієнту межи очі, подасться рішуче до села і забагатіє він, селянам на заздрість, розводячи свиней та індичок.
І брязне ключама об директорський стіл завідувачка музейними фондами, і запаніє вона, нарешті, ремонтуючи іномарки та спритно воюючи з податківцями і рекетом.
Я певен, порада №3 схилить принаймні половину непересічних до логічного висновку — забути про чужі нашій самосвідомості далекі світи і розкошувати тихо та радісно біля неньки та домівки, як ото з діда-прадіда...
Сумно, але факт: знайдеться завжди жменька затятих скептиків, серця яких закриті для всього розумного, вічного, доброго (читай поради №1 — №3). Та навіть для них знайдемо ми і лагідне слово, і пораду №4: якщо вже вам так свербить їхати — їдьте! Тільки не в Європу. А їдьте, скажімо, під Київ. І чемненько самореалізуйтесь, зводячи дачі, палаци, сауни і бункери для «нових» та «найновіших». Це труд почесний, труд для своєї держави. Бо «нові» є стовпами нашої моралі і нашої економіки і мають набагато більше підстав, аніж якийсь там французький король, проголосити: «Держава — це ми!»
Як об’єктивні порадники, ми не можемо замовчати, що ця патріотична праця може мати кілька несуттєвих мінусів.
1. Непересічні ремствують і часто скаржаться на душевний дискомфорт лише тому, що «нові» ставляться до них, як до худоби. Пояснюю — нарікання безпідставне. «Хазяйни» мають купу грошей і просто змушені за допомогою особливих словосполучень, інтонації та жестів постійно про це нагадувати неосвіченому «піпл». Інакше «піпл» може знахабніти до краю і просто забути, хто тут є ху. Тобто те ставлення є абсолютно природним і повинно сприйматися з розумінням і співчуттям.
2. Другу причину душевного і навіть фізичного дискомфорту вбачають непересічні в тім, що бригади ударників несоціалістичної праці, які «ішачать» на «нових», складаються переважно якраз iз пересічних, і що останні непересічних трошки ненавидять.
А за що їх любити, отих статиків, сопроматиків (опороматиків?), архітекторів, очкариків (окуляриків?)? Замість того, щоб робить, як люди, вони вічно щось із себе «воображають», щось «предлагають», «совершенствують», щось там «чертять». Нащо оте все кіно? Проста людина знає точно, що нічого не треба вигадувать, треба копать, мурувать і «щикотурить». Особливо образливо, що хазяїн дослухається до розумків, носиться з ними, роблять вони менше, а він їм платить більше. А роботяги, які трудяться з ранку до вечора, отримують за це х….
От і зважте, панове, чи воно дивно, що роботящі хлопці, прагнучи справедливості, непересічним або у борщ помочаться, або в черевики накладуть, або просто рило начистять. Непересічні повинні усвідомити, що це і є «великая сермяжная правда», возлюбити пересічних і підставить другу щоку.
А кому вже до такої міри не сидиться, що йому і до Києва близько, тому радимо їхати, у крайньому випадку, до Москви. Не треба пирхати, розуміємо, що москаль, але все ще, по суті, старший брат. Шістнадцять годин на добу вергати цемент і цеглу, у черевики класти, морду бить, гроші не отримать або отримать і бандитам віддать, — все це, в принципі, по-нашому і нашій національній самосвідомості зашкодити не повинно.
З жалем констатуємо, що, попри ясну логіку і здоровий глузд наших чотирьох порад, попри безліч блискучих аргументів, залишилися поодинокі манкурти, яких, як ото вовка в ліс, тягне на неукраїнський захід. Ми могли б проігнорувати їхні спроби, обгрунтувати той безглуздий порив, але як об’єктивні порадники, ми дамо їм шанс.
1) Вони стверджують ( але це брехня!), що не відчувають любовi і турботи держави про кожного з нас.
2) Не вірять у перспективу отримати тут роботу за уподобанням, з оплатою, достатньою для, принаймні, не голодного існування.
3) Не вірять у перспективу отримати роботу не за уподобанням, але з платнею достатньою (див. п. 4) і при цьому вільною від небезпеки, нелюдських навантажень та принижень.
4) Не вірять ні в дієвість національних законів, ні в систему оподаткування, ні в порядність законотворців. Не вірять, що офіційно проголошеного заробітку вистачить на навчання, лікування, харчування, страхування, проживання, пенсію чи хоча б на щось одне з того. А ще не вірять, що буде краще.
5) Не вірять, що їх самих та їхні заробітки захищено від податківців, бандитів, шахраїв та інфляцій.
Прочитайте ще раз ці нісенітниці і переконайтесь, що манкурт він і є манкурт. Нічого святого. Навіть якщо і є деякі незначні труднощі, то хіба ж слід одразу сквиліти? Треба боротись! І вже років через вісімдесят буде, мабуть, краще.
Ну, а на що ж розраховують найупертіші з непересічних там, у Європах, Азіях, Америках?
Дивним чином вони вважають, що для того, щоб на щось розраховувати, треба самому відповідати деяким вимогам, як то:
— чесність;
— ввічливість;
— витриманість;
— володіння мовою;
— спостережливість, запам’ятовування, аналіз баченого і почутого, дотримання чужих законів, повага до звичаїв та національних цінностей;
— толерантне ставлення до неприємних чи незрозумілих особливостей чужого менталітету;
— повага до роботодавця та його діла;
— постійне самовдосконалення.
Цікаво, до чого, власне, спонукують нас ці запроданці? Нас, гордих і, як стверджують, незалежних нащадків звитяжних лицарів Мазепи і Петлюри, схиляють стати пристосуванцями та посіпаками у не вартих крихти нашого гонору європейців! Як тут не вжити найвдаліший вираз нашого національного обурення — ГАНЬБА!
І на що ж розраховують оті «отщепенці» за своє «запроданство»?
Ви тільки послухайте, — на:
— відповідні зусиллям і майстерності заробітки;
— визнання за якісну та наполегливу працю;
— пристойні умови побуту;
— час для дозвілля, самоосвіти та розвитку;
— відсутність принижень;
— гарантію чесного розрахунку;
— незалежність від узаконеного та кримінального бандитизмів;
— можливість самому і для себе порівняти, яка доля тобі краща, кому ти потрібніший і хто потрібніший тобі.
Ото і всього. Один сміх.
Воно б наче й треба, — вставати, ворушитися, чи мо’, й їхати кудись, але, якщо чесно, — не хочеться. Трохи голодно лежати тут на канапі, але ж лежати — не товктися десь; скоро жінка вернеться з палатки, буде якась вечеря, а там ніч, а там — дасть Бог день, мусить дать і їжу, також духовну, щось почитати про страхи заробітчанських мандр, щоб оті паростки непотрібних сумнівів всохли на корені, щоб встановилася в душі, як хтось, десь, колись писав, мирнота і тиша.
