Мало кому відомо, що фактичний засновник польської «Солідарності» — українка, уродженка Волині Ганна Валентинович. Вона загинула разом із Лехом Качиньським 10 квітня в авіакатастрофі під Смоленськом...
Може, в Польщі ще можуть бути бідні люди, але не повинно бути заляканих.
10 квітня 2010 року сталася друга Катинська трагедія в історії Польщі — в авіакатастрофі під Смоленськом загинули президент Польщі Лех Качиньський і цвіт польського державницького керівництва. Польська делегація направлялася на урочистості з нагоди 70-х роковин першого катинського злочину — масових розстрілів польських громадян, в основному офіцерів польської армії, які було здійснено навесні 1940 року співробітниками НКВС СРСР.
Вже давно помічено, що історичні процеси мають тенденцію до видозмінених повторень. Саме модифікація повторень спричиняє спіральну (а не циклічну) модель еволюції історичного розвитку і в часі, і в просторі.
У складі польської делегації перебувала фактична засновниця відомої профспілкової організації «Солідарність» — знана на всю Польщу Ганна Валентинович. Мало кому відомо, що Ганна Валентинович — українка, уродженка Волині.
За даними досліджень сучасних краєзнавців, родовід Ганни Валентинович, можливо, сягає Северина Наливайка. Тому дух видатного козацького ватажка сповна міг виявити себе у діяннях Ганни Валентинович (в дівоцтві — Ганни Любчик). Як її можливий далекий предок Северин Наливайко, який свого часу потряс самі основи Речі Посполитої і мало не перевернув її державні устої, так само, його можливий далекий нащадок Ганна Валентинович по суті перевернула державницькі устої сучасної Польщі.
Ганна Любчик народилася 15 серпня 1929 року в селі Сінне (нині Садове), яке розташоване неподалік села Коростятин (нині Малинівка), в якому народився батько основоположника сучасної космонавтики Костянтина Едуардовича Ціолковського — нащадка Северина Наливайка.
Матір Ганни Валентинович та батько Миколи Пашковця, одного з авторів цієї публікації, були рідними братом та сестрою. 1939 року померла матір Ганни — Любчик (дівоче призвіще Пашковець) Приська Северинівна, залишивши по собі шестеро дітей. Ганна була третьою дитиною в сім’ї, після брата Івана (від першого чоловіка матері — Олексія Сущука) та старшої сестри Ольги. Сім’я Любчиків, будучи багатодітною, дуже бідувала під час війни. Тому дванадцятирічну Ганну віддали служницею в дім польського пана Мунтика Телесніцького, що служив на Бабинському цукровому заводі. Працювала Ганна тяжко і без платні — за самі харчі.
1943 року, перед вступом радянських військ на Волинь, сім’я Телесніцьких втекла до Польщі, прихопивши без дозволу її батьків і тринадцятирічну Ганну, бо дармова робітниця ніколи не зайва в господарстві.
Спочатку Телесніцькі виїхали до Гощі, потім, дізнавшись, що батько Ганни розшукує дочку, переїхали до Грушвиці, а далі цілий тиждень добиралися під Гданськ, де мешкала родина Мунтика Телесніцького. Дівчині ж сказали, що її сім’ю знищили нацисти, які спалили їхнє село. Насправді німці спалили сусіднє з Сінним село Пустомити. Крім того, господарі настійливо її застерігали, щоб вона нікому не признавалася про своє українське походження, інакше, мовляв, її замордують.
Довгі роки розшукував доньку Ганну її батько Назар Любчик, куди тільки не слав запити, але все даремно, бо він не знав, куди саме виїхала сім’я Телесніцьких. Так і помер 1995 року батько Ганни, не дізнавшись, що вона жива. Сама Ганна довгі роки не наважувалася давати вісточку рідним. І тільки за незалежної України, і то не одразу, вона зважилася на цей крок. Це сталося за сприяння Єфрема Гасая — краєзнавця-пошуківця з Тернополя, який почув зачитаного по радіо листа про розшук батьком дочки Ганни Любчик і надіслав запит до Варшавського адресного бюро (велика йому шана і подяка, що він повернув Ганну до рідні). Хоча, як потім з’ясувалося, відповідні органи в Польщі і СРСР добре знали, звідки родом Ганна Валентинович і пильно відслідковували, чи не встановлює вона якихось зв’язків з ріднею в Україні.
Сім’я Телесніцьких поселилася неподалік міста Гданськ. Дівчина продовжувала працювати служницею лише за харч і одіж. Металася по господарству, доїла корів, догоджала в хаті старим і молодим, а ті ще й збиткували з наймички, принижували і глузували з її українського походження. Мусила працювати від четвертої ранку до пізнього вечора. Ніколи не їла за спільним столом з тими, хто прийняв її під свій дах, навіть на Святвечір. Щоб не почуватися самотньою, проводила його в стайні, з кіньми.
Якось господарі за якусь провину її жорстоко побили, й у відчаї дівчина пішла до моря і ладна була вже звести рахунки з життям. Ганну перейняла господиня, яка брала в них молоко. Втішила, забрала до себе, а тоді знайшла їй роботу — доглядати дитинку в одній сім’ї. То були хороші люди. Коли їхня дитина підросла і вони виїжджали в іншу місцину на роботу, то передали Ганні своє помешкання.
У листопаді 1950 року, зворушена кличем «Молодь будує кораблі», пішла працювати зварницею на Гданську корабельню ім. Леніна. Стала передовиком виробництва, виробляючи норми на 270%. Її фото потрапляли до газет. За високі трудові досягнення 1951 року Ганну обрали делегатом від Спілки польської молоді на з’їзд соціалістичної молоді в Берліні. Та незабаром її розчарувала пануюча в Спілці атмосфера нещирості, вона здала членський квиток Спілки польської молоді і вступила до Ліги жінок, а згодом очолила цю організацію на корабельні.
У 50-х роках її викликали до Служби безпеки, запитували про минуле і родовід, але вона засвідчила, що є сирота, родом з Рівного, української національності не назвала (спрацював втовкмачений першими господарями синдром). Тому в паспорті написали: полька, місце народження — Рівне, хоча пам’ятала назву села — Сінне, без назви району на Рівненщині. Не шукала рідних, не хотіла робити родині неприємностей, бо знала про переслідування в радянській Україні тих, хто мав зв’язки з родичами за кордоном.
1964 року Ганна вийшла заміж, змінила прізвище на Валентинович та прийняла римо-католицьке віросповідання. Незабаром стала профспілковим діячем на Гданській корабельні, а згодом долучилася до опозиційної діяльності.
Вперше Ганну Валентинович спробували звільнити з корабельні 1968 року, коли вона спробувала розслідувати факт зникнення грошей з фонду допомоги робітникам. На її захист піднявся увесь відділ, тому дирекція лише перевела бунтівну робітницю у інший відділ без права зміни місця роботи.
Ганна брала участь у страйках 1970 року, готуючи їжу для протестувальників. У січні 1971 року вона була у складі делегації на зустрічі робітників з Едвардом Гереком — новим секретарем Компартії Польщі. 1978 року Валентинович вступила до лав організації із захисту прав робітників — «вільних профспілок» Побережжя (WZZ — Wolne Zwiazki Zawodowo), які були альтернативою офіційним польським профспілкам і які тільки-но почали формуватися. Стала членом редколегії профспілкового журналу Robotnika Wybrzeza, активно займалася розповсюдженням тиражів журналу, листівок і нелегальної літератури, а її помешкання стало місцем для зустрічей членів вільних профспілок. У квартирі за адресою Грюнвальдська, 49/9, побували найвідоміші опозиціонери в ПНР — від Яцека Куроня, Казимира Світоня, Анджея Колодзєя, Лєшека Мочульського, Адама Міхніка аж до Леха Валенси, Богдана Борусевича, Аліни Пєньковської, Кшиштофа Вишковського, Яцека Тейлора, Іванни та Анджея Гвязд і братів Качиньських. Ганна була для них як мати, приймала у своєму помешканні, готувала, прала.
Валентинович потрапляє під ретельне спостереження Служби безпеки. Її неодноразово затримують на 48 годин, проводять обшуки в її помешканні, карають доганами та дисциплінарними зауваженнями. З цього приводу Ганна Валентинович декларувала: «Може, в Польщі ще можуть бути бідні люди, але не повинно бути заляканих». Ці слова Великої Українки повинні стати закличним гаслом і для нашої сучасної України.
8 серпня 1980 року — після тридцяти років сумлінної праці на виробництві і за п’ять місяців до пенсії — Ганну Валентинович звільнили з корабельні за опозиційну діяльність. Офіційно ж дирекція корабельні звинуватила її в тому, що нібито з її участю було здійснено спробу викрадання воску для приготування з нього поминальних свічок. Поминали демонстрантів, які загинули на гданських вулицях десять років тому від рук каральних органів.
Це рішення адміністрації стало причиною початку страйку робітників корабельні 14 серпня 1980 року. На захист Ганни Валентинович піднялася профспілка, у відозві якої було зазначено, що вона стала на заваді у керівництва, тому що захищала співробітників і могла їх зорганізувати до рішучих дій. Робітники Гданської корабельні почали готувати транспаранти, і вже на першому з них була вимога відновити Ганну Валентинович на роботі. Дуже швидко, а саме 16 серпня, дирекція корабельні згодилася з економічними вимогами робітників. Лех Валенса заявив про готовність підписати угоду про припинення страйку.
Але неждано проти цього виступила сама Ганна Валентинович, яка заявила, що основна вимога учасників страйку — це право на створення незалежних профспілок, тому потрібно продовжувати страйк. Ганна Валентинович стала біля воріт корабельні і власноручно втримувала робітників, що виходили з підприємства.
Незабаром Валентинович була включена до президії міжгалузевого страйкового комітету, а у вересні 1980 року вона стає членом президії міжгалузевого комітету засновників незалежної профспілкового самоуправління в Гданську.
Поряд з Лехом Валенсою Валентинович стає найпопулярнішою та найвідомішою особою в профспілці. Вона в той час побувала в британському парламенті та гостювала у прем’єр-міністра Франції. В Голландії її визнають жінкою року, а пізніше вона знялася в епізоді фільму «Людина із заліза» Анджея Вайди, де зіграла саму себе.
Саме тоді її вперше назвали «Справедливістю «Солідарності». Як член Гданського міжгалузевого страйкового комітету, вона брала участь у підписанні знаменитого «21 пункту» угод з урядом Польщі про створення незалежних профспілок. Саме за це Ганну Валентинович називали ще й «Матір’ю «Солідарності», що зробило її неофіційним ідеологічним лідером Гданського страйку. Її тричі заарештовували, а під час арештів перевіряли родину в Україні. Одного разу 1981 року викликали її батька Назара до КДБ і, нічого не пояснюючи, раптово запитали: «Де ваша дочка Ганна?». «Вчиться в школі», — відповів старий Назар. Слідчий здивувався, але швидко зметикував, що у Назара, мабуть, є молодша дочка, яку він теж назвав Ганною (в пам’ять про зниклу, яку вже поминали в церкві). Тому запитав: «А у вас не було ще дочки Ганни?». — «А! Ви про ту питаєте. Пропала десь вона. Польський пан забрав її з собою», — відповів Назар. «То ви нічого не знаєте про неї?» — допитувався слідчий. «Ні, нічого. А може, ви щось про неї знаєте?» — з надією в голосі запитав старий. «Ні, ні. Ми нічого не знаємо. Можете йти», — швидко відповів слідчий. Так і не судилося батькові Назару дізнатися, що жива його дочка Ганна, одна з одинадцяти його дітей. А через багато років, 1996 року, на цвинтарі обійнявши його могилу, Ганна Валентинович зі сльозами на очах промовляла: «Простіть мені, тату, що не повернулася раніше, не розшукала вас. На це були різні причини. Недоля розлучила нас навіки, та я вдячна вам, що ви шукали мене. Я рада і щаслива від зустрічей з рідними. А Бог допоміг знайти дорогу до родинного гнізда, до омріяного щастя через півстоліття».
Валентинович грала найактивнішу роль у профспілці на початку створення «Солідарності», але, як зазначала вона сама, добровільно поступилася першою роллю у керівництві профспілки на користь Валенси, мотивуючи це тим, що на переговорах держадміністрація зможе краще порозумітися з чоловіком, ніж із жінкою. Втім, можливо, як мудра жінка і вже досить досвідчений політик, вона не хотіла створювати прецедент боротьби за керівництво у такий відповідальний час і вносити розлад в початкову, ще не зовсім зміцнілу фазу великої боротьби за справедливе життя. Пізніше вона згадувала: «Коли як молода дівчина я починала цю нелегку боротьбу за право кожної людини на гідне життя, я мріяла, що мій син і його ровесники будуть щасливими громадянами вільної країни, якою керують мудрі та чесні люди».
На той час Ганна Валентинович була ще вірним соратником Леха Валенси, навіть стала хресною матір’ю його дітей, але в останній період їхньої опозиційної діяльності між ними виникли деякі ідеологічні протиріччя. Дороги Валентинович і Валенси почали розходитися з осені 1980 року. В її помешканні відбувалися неформальні зустрічі профспілкових активістів на чолі з Яцеком Куронем. Валентинович підтримувала Анджея Гвязду і критикувала діяльність Валенси на посаді голови «Солідарності», тому її позбавили статусу делегата Першого крайового з’їзду профспілки у гданському цеху «Ольвія» 1981 року, на якому все ж таки вона була присутня, але як гість. Як же це нагадує деякі пізніші дії керівництва Народного Руху України, яке навіть не зробило спроби вивчити і врахувати досвід опозиційної боротьби наших сусідів-поляків...
Після запровадження воєнного стану 1981 року її заарештували, але по виході на волю через 11 місяців вона все-таки не припинила опозиційної діяльності. Гданський інститут національної пам’яті 2006 року подав інформацію, що в той час за життям Валентинович «полювало» 100 працівників органів внутрішніх справ і таємних співробітників Служби безпеки, які 1981 року хотіли її отруїти.
У серпні 1982 року Ганна організовує голодування в костелі Святої Барбари в Ченстохові з вимогою дозволу приїзду Папи Римського Іоанна Павла ІІ до Польщі, яке пізніше продовжила у своєму помешканні. Через кілька днів протест було припинено заходами Служби безпеки. Кілька місяців перебував під арештом і син Валентинович Януш, а тодішній віце-прем’єр Польщі Мечислав Раковський обізвав Ганну «безвідповідальною авантюристкою» (мабуть, таки добряче дошкуляла наша Ганя тодішнім комуністичним правителям Польщі, що вони аж на лайку переходили).
1 грудня 1982 року Ганну все ж звільнили з корабельні за її відсутність на роботі через арешт, а вже у березні 1983 року в місті Грудзьондз суд їй виніс рішення про ув’язнення терміном на рік і три місяці умовно за «продовження профспілкової діяльності і організацію грудневих акцій протесту».
У грудні 1983 року її знову заарештували в Катовіцах за спробу вмурувати в стіну копальні «Вуєк» меморіальну дошку, яка увіковічувала пам’ять гірників шахти «Вуєк», вбитих органами правопорядку.
У листопаді 1984 року на знак протесту проти репресій Ганна повернула в канцелярію Ради Польщі дві бронзові медалі і золотий Хрест за заслуги. Ганна Валентинович була ініціатором голодування на знак протесту проти вбивства священика Єжи Попєлушка. Голодування тривало з 18 лютого 1985 року до 31 серпня 1986 року в краківській парафії священика Адольфа Хойнацького.
Вона вважала політику Валенси після 1980 року примиренською, а круглий стіл, в якому взяли участь представники «Солідарності» й комуністичного керівництва Польщі, — зрадою і «змовою з комуністами».
Навіть після повалення комуністичного режиму 1989 року колишня активістка «Солідарності» все частіше виступає з гострою критикою політики правлячих партій, що походили з руху «Солідарність». 2003 року Валентинович відмовляється від звання почесної громадянки Ѓданська, а 2005-го відмовляється від почесної пенсії, що їй запропонував тодішній прем’єр-міністр Польщі Марек Белька. Вона також не бере участі у святкуванні 25-річного ювілею заснування «Солідарності».
Проте одним з доказів торжества правди Ганни Валентинович стало те, що саме її — легендарну польську опозиціонерку, а не Леха Валенсу, 13 грудня 2005 року (у 24-у річницю запровадження воєнного стану в Польщі) Американським фондом жертв комунізму у Вашингтоні було нагороджено медаллю Свободи Трумена-Рейгана (Presidential Medal of Freedom), яку вона приймає з рук президента США Джорджа Буша. Такі медалі за боротьбу з комунізмом у свій час отримали Олена Боннер, Вітаутас Лансбергіс і Вацлав Гавел. «Я дуже зворушена тим, що після 25 років дочекалася такого визнання, про яке і не мріяла... Коли я повернусь до Польщі, я покажу людям цю медаль і скажу, що їхню боротьбу, їхню відвагу все ж таки оцінили достойно», — сказала Ганна Валентинович, коли приймала нагороду.
Але, незважаючи на всі розбіжності, «секрет польської опозиції полягав у тому, — сказав британський історик Тімоті Гартон Еш, — що люди, які були геть не згодні одне з одним у сфері ідеології і навіть в утопії, прийшли до згоди в стратегії і в діяльності». Це є те, чого завжди так катастрофічно бракувало українській опозиції. А в цілому польська опозиція породила певний феномен: комунізм, який свого часу виник як ідеологія для робітників, ними ж у Польщі було знищено. І велика заслуга в творені цього феномену, безумовно, належить Ганні Валентинович.
2006 року Ганну Валентинович було нагороджено вищою нагородою Польщі — орденом Білого Орла. Цю найвищу нагороду Ганна Валентинович отримала з рук президента Республіки Польща Леха Качиньського 3 травня 2006 року (з нагоди 215-ї річниці прийняття Конституції 3 травня) в Королівському палаці у Варшаві.
Їй виповнилося 80 років, вона хворіла і все рідше навідувалася в гості до своєї численної рідні на Рівненщині, яку знову знайшла через 53 роки розлуки з рідною землею. По собі залишила сина Януша, внука Патрика (названого на честь святого Патрика) та внучку Касю.
За два дні до трагічної смерті встигла проглянути 700 сторінок машинопису своєї біографії, автором якої є Славомір Ценцкевич, виправила помилки в прізвищах, передала ще якісь знайдені фотографії. Автор біографії, вихід якої заплановано на травень 2010 року у видавництві «Zysk i Spolka», отримавши звістку про смерть Ганни Валентинович, дописав останній розділ — найбільш драматичний.
Смерть Ганни Валентинович — це велика втрата для двох держав: Польщі і, звичайно, України, до якої вона в останній час виявляла велике тяжіння. Вічна їй пам’ять, і хай героїчне подвижницьке життя її стане відоме всій Україні, бо вона завжди відчувала себе донькою України...
P.S. Ця стаття підготовлена на основі матеріалу з розділу книги Миколи Пашковця та Ярослава Пляса «Северин Наливайко та князі Острозькі», яка підготовлена до друку і незабаром вийде у видавництві «Стікс».
