Президент Чорногорії Міло Джуканович вже оголосив, що федерація
між Сербією та Чорногорією вже фактично не існує. У всякому разі, нові
союзні закони — про можливість обрання президента Югославії на другий термін,
про прямі вибори депутатів до союзної Скупщини — на чорногорській території
не діятимуть. Це не що інше, як констатація розколу.
Чому чорногорська влада так вороже зустріла останні белградські
нововведення — зрозуміло. Можливість обрання союзного президента на другий
термін означає, що цим президентом залишиться Слободан Мілошевич, від якого
нинішнє чорногорське керівництво хоче дистанціюватися якомога далі. Прямі
вибори союзних депутатів означатимуть, що квота представників від Чорногорії
в союзному парламенті зменшиться. І, відповідно, їхній вплив на загальну
ситуацію буде зведено до нуля.
Джуканович має в активі контроль над поліцією, майже власну
грошову одиницю (німецьку марку) і моральну закордонну підтримку. Останніми
про підтримку Джукановича, до речі, заявили президенти сусідньої Хорватії
та Чехії. Західні медії змальовують Джукановича в якості прозахідного політика.
В пасиві — почуття чорногорців, багато з яких не уявляють собі протистояння
з сербами, нерозвиненість державних структур, повний контроль Мілошевича
над союзною армією, частини якої розміщено в Чорногорії, і з якими вже
не раз виникали конфлікти. Яким буде розвиток — незрозуміло, ясно лише,
що місця для взаємних поступок залишається все менше. Зате фактом залишається
те, що Белград за будь-яких обставин не може собі дозволити втрачати Чорногорію.
Втім, ні Європейський Союз, ні інші організації, ні лідери
найрозвинутіших країн світу, не забуваючи щодня піддавати критиці режим
Мілошевича, на підтримку чорногорського президента ставати не поспішають.
Можливо, усвідомлюючи, що новий балканський вузол буде не менш складним,
ніж так і не розв’язаний косовський — а між тим тими самими методами діяти
вже, здається, ніхто не буде.
Югославська опозиція, попередні масові виступи під керівництвом
якої не досягли жодного успіху, мовчить. Очевидно, що попередня ставка
одного з її лідерів — письменника Вука Драшковича на мирну зміну влади
через вибори — вже не спрацює. Як і ставка інших на масовий рух непокори.
Всі спроби «розхитати» режим здатні викликати лише силову
реакцію, в результаті якої опозиція може виявитися повністю розгромленою,
причому при нагоді — разом iз чорногорським керівництвом.
Югославія продовжує демонструвати світові парадокс: число
незадоволених режимом збільшується щодня, між тим режим все посилюється.
Очевидно, в країні дійсно бракує лідера, здатного отримати довіру народу.
