Молодість наших дідів і бабусь згоріла в пеклі радянської історії: революції, Перша світова, громадянська війна, сталінські репресії, розстріли, заслання, Голодомор, Друга світова...
У прірву між чорно-кривавими шизофреніями Сталіна і кольоровими шизофреніями Хрущова провалилася молодість наших батьків. Їм випала Друга світова, повоєнний голод, повоєнні репресії, хрущовські арешти 65-го, брежнєвські арешти 72-го, агресивна тупість цензури, незмигне око КҐБ, що вдивлялося в них крізь ідеологічну катаракту.
У сьогоднішніх п’ятидесятилітніх молодість відбирали останні зомбі Режиму. Якщо не до кінця відібрали, то лише тому, що циркуляція крові вже застигала в їхніх атрофованих жилах і починалася «гонка на катафалках». Але все ж, поки могли, ці зомбі хапалися штучними щелепами і скарлюченими пальцями за все живе.
Система, з якої ми ще НЕ вийшли, могла триматися купи лише завдяки терору. На найменше послаблення терору в 1956 р. Україна відповіла бунтом шістдесятників. Кілька вільних і творчих людей — і культура почала відроджуватись, а суспільство — дихати. Відповіддю на агонію системи в 90-му стало голодування на граніті — півсотні студентів. Крок до незалежності. У 2004 р. на спробу повернення системи терору Україна відповіла Майданом. Це вже були мільйони. Але в усіх цих подіях завжди першою була молодь, яка йшла з відкритим лицем супроти монстра за залізним забралом. Однак це був не лише протестний дух юності — це був також інстинкт самозбереження проти чудово налагодженої Машини Смерті. Нічого не працювало в країні Серпа й Молота, а Машина Смерті діяла безвідмовно. Не збунтуватися проти неї — означало загинути.
Здавалося, Майдан перетворив цю Машину Смерті на металобрухт. За кілька осінніх місяців 2004 року постала з небуття Культура Життя. Постала вільно, спонтанно, через музику, сміх, колір і життєствердну іронію. Потреба свободи — як знак, що ця країна має майбутнє, а її культура звернена в перспективу.
Але минуло небагато часу — і знову на вулицях Києва почали виростати натовпи з портретами Сталіна і Януковича та плакатами «Мы хотим жить, как при Сталине!». І знову з телеекранів визвірилася на нас підтоптана фауна затхлого політичного підземелля СРСР. Доісторичні ящури і ящірки вигреблися з-під завалів Берлінського муру і гріються на сонці. Начинені напівзотлілою ватою ганчір’яні ляльки розписують суспільству, а насамперед — новим поколінням їхнє майбутнє.
Тобто відсутність майбутнього.
Звичайно, поступ великий. За анекдоти не саджають. І — на відміну від Росії — не відстрілюють на вулиці інакодумців. Поки що. І якщо в Росії виловлюють «незгодних» за одну фразу на електронних форумах, то піди вполюй мільйони наших мрійників, що вільно вигадують для місцевого політичного бомонду найжорстокіший кінець. Приміром: давайте зберемо всіх політиків в одному якомусь місці, де на них може впасти метеорит. Меланхолійний коментар: метеоритів дефіцит — надто багато цієї погані. Як альтернатива уявляється переселення цих політиків на безлюдний острів — хай би вони там поїли одне одного, а ми подивимося цей спектакль по телевізору. Все ж таки цікавіше, ніж фільми про радянських чекістів чи петербурзьких бандитів.
АЛЕ ЧИ Й СПРАВДІ ЦІКАВІШЕ?! Цього пострадянського бестіарію завтра не буде. Але він забрав наш час. Він продовжує забирати наше життя.
Коли Гоголь написав: «Скушно на этом свете, господа!» — він точно знав, що «на этом свете» таки вкрай нудно. В цьому великоросійсько-малоросійському світі — ДУЖЕ «СКУШНО». Віками смертельно «скушно».
Скільки разів упродовж першої половини 2007 р. — на тлі торгів голосами в парламенті, розпуску ВР, дискусій про вибори — вживалося слово «зрада»? Але насправді — яка зрада?! Хіба коли тарантул кусається, це зрада? Хіба коли змія виповзає з-під каменя і жалить, стинаючи крок людини, її ходу, її життєві сили, — це зрада? Просто треба знати, що змія — це змія, а тарантул — це тарантул, і не більше. Але й не менше. Зрада існує там, де є поняття про честь, про відповідальність, про дане слово. Вочевидь, це не випадок пострадянського політикуму. Замість благородного обурення треба класифікувати інсектів і рептилій за мірою їхньої отруйності. Бажано потім інсектів наштрикнути на голку, а рептилії зберегти у хлороформі — і показувати наступним поколінням.
Але рептилії не у хлороформі, а цілком у формі — обвили собою владні крісла всієї вертикалі влади. А люди народжуються і сьогодні. І знову починається той самий цикл.
У радянські часи циркулював іронічний вираз: «За що боролись?». А як подумати — вкрай слушне питання. І справді — за що?!
Світ пережив не одну катастрофу в ХХ ст. Європа вийшла з двох світових воєн і тоталітаризмів суцільною руїною — фізичною й моральною. І все ж сьогодні Європа — найзаможніша, найстабільніша реальність на планеті з найрозвинутішою системою соціальної політики. Певна річ, парадоксів, помилок, недоладностей не бракує. І, звичайно, куди скромному європейському ВВП до наших (а також російських і китайських) вражаючих цифр? От тільки незрозуміло — хоч світло, як відомо, зі Сходу, як твердять православні ідеологи, міґрація, чомусь, на Захід. І не тільки рук, які вміють працювати, а насамперед голів, які вміють думати.
Це молодь, молодь і ще раз молодь. Порядна, талановита, дотепна. Вчаться, розважаються. Напівдитячі личка вчорашніх підлітків. Але часом перехопиш погляд — а в ньому задавнений відчай.
«Ми вчимо мови, щоб виїхати», — почула я від студентів Київського університету.
Ось тому кардинально важливою є відповідь не лише на питання «за що боролись?», а — ЗА ЩО БОРЕМОСЯ?
Конкретна проблема. Скільки часу потрібно сьогодні молодій людині в Україні — не нащадку «народного обранця», а людині НОРМАЛЬНІЙ, — щоб купити квартиру? І знову — не таку, як у наших «народних обранців», а — просто НОРМАЛЬНУ сучасну квартиру.
У Берліні — 5 років заощаджень.
У Києві — 169 років заощаджень. Проблема реалістична, а рішення — сюрреальне.
Можна розважитись ще й іншими підрахунками. Скільки середніх зарплат громадянина України вклалося би в одяг і в годинник одного «обранця народу», в один його сповнений важкої роботи депутатський день — коли у напівпорожній ВР якийсь колега сонно тицяє в його кнопку, не завжди знаючи, за що голосує? Соціологи кажуть: 20 зарплат за костюм «Бріоні», а як за деякі годинники, так може натягти й на... 40 років праці. А про «скромний чар» помешкань новітньої буржуазії, витрушеної з бездонної кишені компартії, можна й не згадувати: людині нормальній не вистачить безсмертя, щоб на щось подібне здобутися.
Німеччина вийшла з Другої світової димлячим румовищем і моральною калікою. Втрапила з кігтів гестапо у кігті «штазі». Була розколота на дві ворожі частини Берлінським муром — 166 кілометрів стіни, біля якої було розстріляно понад сотню людей з тих п’яти тисяч, які тікали на Захід. А зараз Берлін — одна з найдинамічніших столиць Європи. Там все будується зі скла — щоб життя країни світилося й дихало. Лише Меморіал загиблим євреям Європи поблизу колишньої канцелярії Гітлера — майже три тисячі цементних надгробків біля Бранденбурзької брами — згусток ночі минулого. А за крок Райхстаґ — німецький парламент: гігантська скляна конструкція, яка несе в собі ідею прозорості й відповідальності обраних до парламенту політиків. Сидять у скляній кулі — щоб було видно, чим вони займаються. І видно: економіка Німеччини — локомотив Європи. А коли останні вибори 2005 р. не дозволили створити більшість, то сформувалася «Ґроссе Коаліцйон», де і ліві, й праві злагоджено працюють. Не одне проти одного, а на країну. Й ті, й ті.
А у нас при владі — знову ТІ САМІ «ЛІВІ» і ТІ САМІ «ПРАВІ». Єдина зміна в стані «лівих» — це хіба те, що змінили «дрес-код»: вже не бовваніють трагікомічними смушковими шапками, а вилискують «Армані» чи «Бріоні». А «праві» — ті ж самі вчорашні «ліві», тільки що мали більшу кебету до «приватизації» — чи, кажучи адекватним до ситуації терміном, дерибану країни. В капіталістичній Європі, однак, державний сектор посідає не менше 34%. А у вчорашній комуністичній Росії цей сектор — 10%. Не треба великих розумових зусиль, щоб здогадатися, де є більше можливостей для безкоштовного навчання, безкоштовного лікування та інших форм соціальної політики, відомої під виразно нерадянською назвою Welfare...
Щоправда, в Росії 70% ресурсів тримають в руках 7% громадян. І при цьому плюс-мінус 70% населення підтримують політику президента Путіна. Просто магічні цифри. Отже, їм це подобається.
У цьому плані — і справді ніяких відмінностей з Україною. В 2007-му уряд додає якихось двадцять гривень до зарплати лікаря чи вчителя розміром у 200 доларів (шкільний вчитель у Німеччині отримує місячну зарплату 4 тисячі євро) і при цьому проголошує, що українці «надто багато заробляють». Держава винна вкладникам 300 млрд гривень? Питається, хто вкрав ці гроші? І в кого запитати? В того, до чиїх кишень вони прилипли?
Дивуватися треба не уряду. Дивуватися треба цим громадянам, які навіть не помічають, що чим більше вони дозволяють із себе сміятися, тим більше з них сміються. Очевидно, основне, що знищила в них тоталітарна система, — це, власне, інстинкт самозбереження.
Працювати 169 років на отримання звичайної квартири — це трохи забагато. Особливо в країні, де тривалість життя не сягає 69 років. Особливо в країні, де смертність чоловіків у найбільш продуктивному віці, тобто від 20 до 60 років, у три-п’ять разів перевищує середньоєвропейські показники. В країні, де в двадцятилітніх «біологічний» вік перевищує паспортний на 10-15 років.
Зрозуміло, криву цієї катастрофи не змінити паліативами. Потрібна зміна психології, іншими словами — формування нових ціннісних орієнтирів. А також — нової стратегії країни.
Молодий політик, інтелектуальне обличчя національного спорту Віталій Кличко написав статтю зі свідомо провокаційною назвою: «Чи є у вас План для України, містере Маршалл?» (Українська Правда, http://www.pravda.com.ua, 11.06.2007). Потрібна сильна вертикаль влади і чіткий план реформ, вважає автор. А для цього необхідне стратегічне глобальне мислення, яким українські політики не володіють. Отже, агов, де ви, український пане Маршалл?
З усім можна згодитись. Але є в цій статті й помилкова теза: «За 16 років українські політики так і не зрозуміли, що cхід і захід об’єднає тільки загальна економічна ідея». А яка ж економічна ідея є реально і потенційно об’єднуючою не лише для України, а й для цілого світу? Ідея добробуту, тобто тих умов, де людина може найкраще реалізувати свій потенціал і мати гарантію поваги до своїх прав. Бачимо, однак, світ, не об’єднаний, а роз’єднаний саме цією ідеєю. Бо насправді світ поділений між системою, де об’єктом добробуту є людина, і системою, де об’єктом добробуту є правлячий клас (і відповідно — репресивний апарат у нього на службі). Перша система називається демократія. Друга — багатоваріантний спектр автократій і деспотій від Росії до Китаю, від арабських до латиноамериканських міні- і макродиктатур. Адже для демократії недостатньо «економічної ідеї» — ідеї ринку, конкуренції тощо. Демократія починається з тієї культури, де центром світу є людина. Тому демократія в автентичному вимірі існує поки виключно на Заході — в цивілізації, закоріненій в античній культурі та Відродженні — культурних епохах, які зробили людину мірилом всесвіту.
Відтак країни Східної Європи, що мають культурну самоповагу, вибирають виключно Європу. Країн, які такої самоповаги не мають, фатально притягує собою Росія: там без зайвих зусиль можна розчинитися і НЕ БУТИ. До слова, з безславно розкришеного Варшавського блоку взагалі не лишилось посткомуністичних країн, яких би непереборно тягло до Росії. Напнули вітрила — і «нах Вестен». І хоч би слово вдячності «старшому братові». З них хіба тільки Польща пам’ятає, що Україна була і навіть є, — і все не втрачає терплячості й надії колись, може, все ж таки втягти її в ЄС. А Україна — ні, гордо впирається всією вагою неодмерлої радянської частини свого тіла.
Власне, в тих чи інших термінах, ця думка прочитується в реакціях читачів (як завжди, цитую насамперед російськомовних «форумчан»: саме їхня думка є показником демократизації суспільства, і саме вони є тим суспільним ресурсом, який великою мірою вирішить долю демократії в Україні): «Спасать, строить, улучшать и т.п. можно только то, во что веришь, а у нас полстраны (может, больше!) вообще считает, что Украина не имеет права на существование: без России, без Союза и т.д. Господа, нужна Формула, Идея Нации! Лично я считаю, что не важно, куда идти, а важно как — нужно блюсти прежде всего каждую Личность: Справедливость во всем, Свободу...». «Прежде, чем захотите «цивилизованной (или хотя бы сытой) жизни», убейте В СЕБЕ РАБА». Відбувається «дерибан имущества страны [...] никчемными, некреативными негодяями». «Ворье управляет страной. И к тому же народ по-прежнему за них голосует, зная, что они воры, то есть порядочным людям придти к власти не дадут, а если даже дадут, то потом им устроят или газо- нефтяной кризис, или еще какой, чтобы дискредитировать. Поэтому мы не будем ни в НАТО, ни в ЕС — там же нельзя воровать».
А якщо коротко, то, на жаль, на тезу В. Кличка «Упевнений, що до 10 червня 2057 року ми здійснимо свій План. Час пішов!» відповідь «форумчан» така: «Мне, как и многим украинцам, бесперспективность надоела!»
І справді, нехай пішов час — хто може в 2007-му з полегшенням думати про 2057-й? Отже, немовля, яке народжується сьогодні, має приходити у цей світ з надією, що у свій полудень віку — в середині ХХI ст. — в Україні реалізується План Маршалла, який врятував повоєнну Європу в 1947-му, в середині віку ХХ?! Варто також згадати, що ця допомога була запропонована ВСІЙ ЄВРОПІ. Але Сталін, керуючи країною, яка конала від голоду й повоєнної розрухи, не дозволив прийняти цю допомогу СРСР та країнам у сфері комуністичного впливу. І таким чином допомогу прийняли 16 країн Західної Європи і Туреччина. В тому самому 1953 му, коли генерал Джордж Маршалл (до речі, один із стратегів антинацистського альянсу в Другій світовій війні) отримував Нобелівську премію миру, вмирав Сталін — але не збудована ним система терору. Передбачений на чотири роки, План Маршалла коштував США 12 з половиною мільярдів доларів і забезпечив зріст європейської промисловості на 50%, а сільського господарства — на 30%.
Тому де сьогодні економічно країни Західної Європи — і де країни Європи Східної?
Так що звідки нам чекати пана Маршалла на кораблях із символічною назвою Liberty? Із Кремля — навряд. І не з берегів Севастополя — особливо, коли Росія переоснастить Чорноморський флот, аби ліпше стріляв у бік Америки. Тож знову будемо чекати їх із Вашинґтона — під посткомуністичні тамбурини старечих рук по каструлях на феодосійському узбережжі проти кораблів «янкі»? Чи з Брюсселя — поки підтоптані нащадки чекістів вимахують перед носом у європейських політиків плакатами «Вон отсель в свой занюханый Брюссель»?
А далі? А далі таким українським «Джорджам Маршаллам», як Кличко — і цілому ряду молодих європейських політиків України, — звивисті пострадянські рептилії перешкоджатимуть кожен крок. А Брюссель і Вашинґтон продовжуватимуть вкладати в Україну фінансову, інституційну, експертну допомогу в надії, що тим самим вони інвестують цю допомогу в демократичну перспективу держави. А насправді є ризик, що ця допомога буде вкладена у банківські рахунки пострадянського тераріуму, тим часом як приходитимуть у світ нові покоління українців — жебраків уже з пелюшок, бо ці кредити все ж доведеться відробляти. Але відробляти кредити і мати при цьому добробут можна лише в умовах демократії. А в умовах посткомуністичної «дерибанократії» українські мами народжуватимуть або обслуговуючий персонал цієї «дерибанократії», або ж міґрантів, як це було до сьогодні в Україні від 1991-го й далі.
І, до речі, досі ні з кого не спиталося, ХТО виштовхнув за межі України сім мільйонів громадян? ХТО забезпечив цей вал четвертої хвилі еміґрації за одне лише століття? І ЧОМУ уряд призначає винуватцям цієї демографічної, суспільної, культурної катастрофи підвищені пенсії, куховарок і охоронців — замість прокурорів і суддів?
«Криза національної еліти»? Звичайно, криза, лише не «еліти» і не «національної», позаяк пострадянський політикум не має стосунку ні до еліти, ні до нації. Звідти й криза. Отже, знову громадяни відчувають, що політики делегували саме їм відповідальність. І знову всі ми стаємо заручниками тієї самої формули: як не ми, то хто??? Але ЧОМУ ми зобов’язані знати, що сказав, зробив — чи не зробив — той чи інший політик? Страждати, витрачати час на вивчання ситуації, на дискусії, на передбачення — і чекати, поки вони зовсім рознесуть країну, а те, що випадково залишиться, здадуть страшенно «братній» сусідній державі. Ми навіть не зобов’язані знати політиків в обличчя. Якщо кому цікаво, хай собі займають ніші світської хроніки, щоби вдячні громадяни довідалися, хто чию жінку спокусив, чи роздивлялися, як у зоопарку, хто яку обновку придбав. Ми робимо свою справу, а вони ЗОБОВ’ЯЗАНІ робити свою. Ми ж не вимагаємо, щоб політики були архітекторами, лікарями, викладачами, шахтарями, програмістами. Щоб вони вирощували хліб, писали книжки, лили метал чи підмітали вулиці. Ми їх вибрали. МИ ЇХ УТРИМУЄМО. Тому нехай зроблять нам ласку і працюють.
Ні, вони торгуються, домовляються, укладають пакти, угоди й меморандуми. Потім передомовляються, укладають нові й зовсім інакші меморандуми, угоди й пакти. І обіцяють нам, що це вже остаточні угоди, пакти й меморандуми. Призначають вибори, проводять перевибори, загрожують пере-перевиборами.
Вибори й перевибори проходять. А на ранок починається знову те ж саме.
Після 1991-го ми вже були повірили, що країна, нарешті, рушила в майбутнє. Ні, вона осіла в сипучі піски минулого. Після 2004-го ми знову повірили, що країна виходить на злітну смугу і от-от здійметься в повітря. Але в 2006 му вітрове скло знов обліпилиякісь політичні кажани з минулого. І як злетіти, якщо ЗНОВУ видимість — зеро? А в 2007-му — де той пілот, який має мужність сказати: пристебніть ремені, входимо в зону турбулентності? Однак здійснимо посадку — в Європі.
Зрештою, ми ж і взагалі не знаємо, чи є пілот за штурвалом українського літака.
У січні 1969-го на центральній площі Праги двадцятилітній студент філософії Ян Палах спалив себе на знак протесту проти окупації своєї Батьківщини радянськими військами. Він належав до групи таких, як і він сам, двадцятилітніх волонтерів. «Оскільки мені випала честь витягти перший номер, — написав він у прощальному листі, — я маю право бути першим людським смолоскипом». В умовах комуністичного режиму молодь відвойовувала собі ПРАВО не жити, не вчитися, а бути людським смолоскипом. Палах — як спалах — лишився болісно сліпучою пам’яттю. Тому двадцятилітнім чехам — вільним громадянам Європи — більше ніколи не доведеться себе спалювати. Вони можуть собі дозволити ПРОСТО ЖИТИ.
А наші Палахи — і наші спалахи — продовжують іти в небуття.
А ВОНИ — ПОВЕРТАЮТЬСЯ. Повертаються ці посткомуністичні ганчір’яні ляльки — і, пощипуючи есерівські борідки чи трусячи рідкими пофарбованими пасемками на гладеньких черепах, вкотре приміряються змоделювати теперішнє згідно зі своїми вбогими уявленнями і невситимими потребами. Вкотре прилаштовуються переписати історію України. А разом з історією переписати і майбутнє.
Переписати майбутнє у свою власність.
ВОНИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ, бо їх ніхто не змусив заплатити за скоєні злочини.
ВОНИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ, бо, звикле до століть рабства суспільство не має до себе поваги.
ВОНИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ, бо цілі покоління навчили, що життя людське нічого не варте. І те, яке проминуло. І те, яке ще не народилося.
ВОНИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ, БО МИ ЇМ ДОЗВОЛИЛИ ПОВЕРНУТИСЯ. Хто через ілюзії, хто через байдужість, хто через власний інтерес. Неважливо. Історія колись розбереться. Сьогодні важливо тільки те, що ЇМ ВДАЛОСЯ ПОВЕРНУТИСЯ.
А відтак — що робити сьогодні молоді, яка народжується в Україні?
Ніби ж і немає війни, і голоду, і розрухи, а молодь і сьогодні народжується з імперативом: врятувати для майбутнього — мову, культуру, пам’ять. Боротися. Протистояти.
Молодь на Заході народжується з імперативом: вчитися. Дбати про своє здоров’я і гармонійний розвиток. Поважати культуру стосунків у суспільстві. Передавати ці правила своїм дітям.
А про збереження мови, культури, пам’яті вже подбали їхні держави. І захист цих окремих національних і універсальних світових цінностей переданий відповідним інституціям ЄС.
Нині Брюссель теж працює над створенням «спільного простору» — спільного для цивілізованих країн освітнього простору. І в цьому просторі — розробляє закон у межах програми «Сократес-Еразмус», який має ввести в європейських університетах обов’язок для всіх без винятку студентів — громадян ЄС — провести цілий рік упродовж циклу навчання в університеті іншої країни. Сократ-Еразм — це інтелектуальна парадигма європейської культури, яка починається від слів Сократа: «Я знаю тільки те, що я нічого не знаю». А на початку того ХVI ст., впродовж якого основним інтелектуальним звершенням нашого північного сусіда було проголошення Москви «Третім Римом» (Перший на той час залишив дещо більший культурний набуток для людської цивілізації, а Другий з Константинополя став Стамбулом), Еразм Роттердамський вже захищав невід’ємне право людини на самостійну думку, на свободу сумління і на пізнання.
Радянських студентів, як відомо, посилали збирати гнилу картоплю на морозяних полях або перебирати застояну капусту на овочевих базах (звідки й «родом» частина нашого політикуму). А Європа просто змушує свою молодь їхати з Лондона до Афін, з Рима до Стокгольма, з Мадрида до Берліна. Вимагає як мінімум знання двох європейських мов (тепер серед цих мов фігурують і польська, і чеська, і словенська, і болгарська). Зобов’язує до осягнення інших культур. Бо майбутнє — людське майбутнє — не за вакуумними бомбами, а за знанням. За кваліфікацією. За професійністю.
Але українські студенти, якщо потрапляють до європейських університетів, змушені долати інші дистанції: не від Сорбонни до Оксфорду, а від кас у супермаркетах і миття підлоги в барах — до лекцій. Якщо вистачає часу. І сил.
У себе ж на Батьківщині вони змушені продовжувати боротися за право розмовляти мовою своїх батьків. Пов’язувати стрічки на голові: «Говори українською». А в їхні вуха вливається каламутний сель «потоку несвідомості» борців за російську мову, які в трьох словах російською мовою роблять п’ять помилок, незалежно від того, чи вони євразійські вандали на Говерлі, чи прем’єри у кріслі з бордового оксамиту.
Знову привид Ноєвого ковчега — врятувати те, що можна врятувати, вивезти його із Всесвітнього Потопу Брехні, який заливає Україну.
Врятувати — для МАЙБУТНЬОГО. Для тих, хто прийде ЗАВТРА.
А СЬОГОДНІ жити не треба?
Десятками років — а то й сотнями — це єдиний спадок, який має українська молодь. СПАДОК ОБОВ’ЯЗКУ. І жодного СПАДКУ ПРАВА.
Діти, підлітки, молодь — ЮНГИ НОЄВОГО КОВЧЕГА.
Скільки можна???
Потім знову політики, які мордують сьогодні українське суспільство, будуть винесені із владних палаців з сидіннями, приклеєними до п’ятих точок, і мирно закінчать свої дні вже й не на віллах Підмосков’я за вірну службу «братній» державі — і такого добра більше не дадуть. Ні, вони прогулюватимуть псів на затишних підкиївських чи кримських дачах — чи й на альпійських курортах, якщо доведеться тікати від дрімаючої української Феміди, яка час від часу прокидається — аби знову заснути. І знову історія піде по колу.
На Ноєвому ковчезі були не тільки сини Ноя, а й сам патріарх Ной.
У 2004 році суспільство посадило у Ноєвий ковчег «патріархів» — демократичних політиків. Пливіть. Кермуйте. Вивезіть Україну з цього Потопу Брехні.
За Біблією, Бог укладає з Ноєм «угоду», «завіт»: людство буде врятоване, якщо ти виконаєш Мою Волю. Тобто, якщо чесно виконаєш взяте на себе зобов’язання. І тоді покаране за гріхи людство воскресне.
Так ні ж. В радянській школі не вчили не лише історії, а й Біблії. А в Біблії сказано: у Ноєвому ковчезі навіть змія не вкусить синів Ноя, позаяк і тій змії, і синам Ноя треба пережити Потоп і випливти на сушу. Щоб Ной міг посадити виноградну лозу — знак відродження людства. І щоб сини його могли дати початок оновленому людському роду.
А тепер у Ноєвому ковчезі — поки що тільки діти. І чи знайдеться Патріарх, який захоче ступити на ковчег, щоб провести його крізь Потоп?
За останні роки Україна пережила чимало вертикальних і горизонтальних поділів. Один з цих драматичних поділів — між молоддю, задуреною все тією самою реутилізованою демагогією міфічної дружби з не менш міфічною Росією, — і молоддю, яка — незалежно від мови, якою розмовляє, — віднаходить у собі сили на самостійний погляд, на вироблення власної відповіді на виклики сучасного світу. Досить згадати «помаранчевий» Майдан 2004-го — і «біло- голубий» Майдан 2007-го: на першому молодь боролася не за персоналії, а за свободу і за Європу, а на другому — обмотувала лице стрічками з надписом «Янукович» — мов бинтами, що прикривали відсутність обличчя. Словом, поділ відбувся між молоддю, яка ЗНОВУ приречена стати гумусом для Системи, — і молоддю, яка ЗНОВУ протистоятиме. І протистоятиме не тільки заради захисту права на самовизначення цілої нації, а і в ім’я захисту свого власного особистого права на самовизначення. Бо, зрештою, Європа вже достатньо наблизилась до України (а не Україна до Європи!), аби зрозуміти з європейського досвіду, що самовизначення нації починається з самовизначення особистості. Іншими словами, з того, як вона бачить свою присутність у світі. В ролі ужиткового матеріалу. Чи в ролі протагоніста.
Це тільки пострадянські олігархи думають, що світ ділиться на тих, хто має, і тих, хто не має грошей. А насправді сучасний світ ділиться на тих, хто має знання, і тих, хто знань не має. І успіх — чи неуспіх — кожної країни залежить від процентного співвідношення між цими двома категоріями.
Кожна країна присутня в уяві світу якимись здобутками, вмінням щось робити. Американці й англійці — насамперед університетами. Роками у всіх класифікаціях на першому місці — Гарвард, на другому Оксфорд, на третьому Кембрідж. Швейцарці — годинниками й шоколадом. Італійці — мистецтвом, модою, кухнею. Німці — наукою і технікою. Чехи — богемським склом...
А «братні» слов’янські країни? Мафією. Російська мафія стала, наприклад, світовим лідером. Ну, звичайно, газом. Великий науковий, культурний і технічний здобуток.
Певно, трапляються й унікальні досягнення. Наприклад, у 2006 р. один білорус випив п’ять пляшок горілки — і не вмер, а для того, щоби впасти в коматозний стан і вмерти, виявляється, достатньо було б і половини випитого. Була навіть спроба занести цей рекорд у Книгу Ґіннесса. Однак сам лікар засвідчив, що рекорд сумнівний, позаяк такі випадки — не поодинокі...
Україна присутня образом дешевої робочої сили. Один із європейських політиків необережно сказав, що в Європі існують квоти на українців як на робочу силу. А НА ЯКУ ІЩЕ?
Чи освіта в Україні — конкурентноспроможна? Чи вона дає нашій молоді інструменти для оволодіння сучасними методами праці й освоєння світу? Чи Могилянка із Львівським університетом, Острозьким та ще небагатьма може замінити собою систему, яка не працює?!
Мізки — насамперед комп’ютерні — вже давно забрала Америка, яка із самого початку вибудувала стратегію на імпорт інтелектуальної сили. Забравши молодь зі Східної Європи, тепер вона зацікавлена найбільше молоддю з Індії. Отже, питання: чи це така «хижа» Америка, що забрала в нас цю молодь і платить їй п’ять-шість тисяч доларів щомісяця, з усіма екстра і матеріальним сприянням? Чи все ж таки це бездарна і злочинна політична й економічна система, яка не дала цій молоді можливості професійного зросту й нормального сучасного добробуту в себе на Батьківщині?
Особисто я не люблю типової для посттоталітарних суспільств параної, де за кожним фактом вбачаються старі привиди. Але в цілому питання виникає:
А ЧИ НЕ ІСНУЄ ЧАСОМ В УКРАЇНІ КВОТ НА ВИТІСНЕННЯ МОЛОДІ ЗА КОРДОН?
Якщо уважно придивитися до дій влади, яка так ефективно будує «Європу в Україні», така підозра виникає. Адже чим більше здібної молоді виїде, тим легше можна буде знищити цю країну. Бо що залишається? Після пострадянського Батия докрасти — вже небагато. Тарифна політика виморить старих, не тільки на заході, а й на сході країни. Це ж скільки нової площі звільниться цілеспрямованими зусиллями цього посткомуністично-неокапіталістичного олігархату з георгіївським стрічками царської Росії!
А темна маса в залишку розділиться на дві частини. Одна частина буде призначена на тупу роботу на знищення фізичного і психічного здоров’я — як, наприклад, шахтарі Донбасу. Інша частина буде «підсобною силою» мафіозного господарства під назвою (поки що) Україна. І «спільний простір» створиться сам по собі, зітканий з тієї безмежної «скуки» і «пошлости», побаченої Гоголем у російському житті. І донецький шахтар, як і львівський шахтар, лежатимуть після роботи однаково п’яні під нову «колискову» «спільного простору» пострадянської летаргії: «За нами Россия, Москва и Арбат». І тоді цей суспільний «залишок» проголосує за кожну руку, яка його битиме. Він ту руку ще й поцілує.
Невдовзі Європа — услід за американською «зеленою карткою» — введе свою «блакитну картку». Для професіоналів з-поза кордонів ЄС. І спростить для них візи. Професійна молодь намагатиметься втекти з України — вже і в деяких донецьких вузах лекції читаються англійською мовою. А нам залишаться кримінальні елементи, яких Росія час від часу спускатиме з цепу. На ту ж Говерлу або ще куди. Простором нас Бог не обділив.
А ту молодь, яка не встигне виїхати, чекатиме доля ансамблю «Діти України». Цей ансамбль дуже хотів поїхати на міжнародний конкурс танцю до Нормандії, на десять літніх днів до Франції. Готувалися діти півроку, танцюючи по шість годин на день. І от на початку липня 2007 р. виявилося, що консульство Франції не дає їм віз. І жодних пояснень теж.
Бо пояснення написане в самому становищі країни: європейська частина суспільства цієї країни — вибухом свого протесту — зробила все, щоб Україну поважали у світі. А політики зробили все, щоб країна цю повагу у світі втратила.
Тож діти, щоб отримати візи, почали танцювати під французьким консульством. Нарешті, у дипломатів не витримали нерви — і візи були видані.
І це вже не перший випадок. Вочевидь і не останній. Раніше під консульством Німеччини вже співав дитячий хор з Харкова. А далі? Може, під стінами консульств європейських країн студентам невдовзі доведеться писати дипломи і проводити конференції? І — в очікуванні віз — молоді біологи заляжуть біля консульств з мікроскопами, молоді астрономи — з телескопами, а молоді художники виставлять свої вернісажі...
Танцюючі діти під стінами дипломатичного представництва західної країни — емблема проблеми. Не є природним, коли діти самотужки і в самотності змушені собі виборювати право, яке їм має забезпечити держава. І не йдеться про право поїздки на десять днів, а — ПРАВО БУТИ ВІЛЬНИМИ ЛЮДЬМИ В ЄВРОПІ Й У ЦІЛОМУ СВІТІ. Молодь цієї країни має ІСТОРИЧНЕ ПРАВО СВОЄЇ ПРИСУТНОСТІ В ЄВРОПІ. Сьогоднішнє ставлення Європи до України — результат багатолітньої роботи політичного класу вже незалежної України ПРОТИ власної держави. І якщо для пострадянського політикуму напрям у Росію — це напрям «додому», то нехай він і не сходить з цієї старої розхитаної колії. Як кажуть, «чемодан —вокзал — Россия». Там усі ці персонажі будуть «персона ґрата» за успішно реалізоване завдання з руйнації України. А молодь народилася не для того, щоб знову опинитися в клітці, — поки підстаркуваті наглядачі цієї клітки на канікули все ж їдуть не в Білорусь, Придністров’я, Абхазію чи Туркменістан, а в Монте-Карло, Ніццу і на Сардинію.
На сьогодні це поки що питання без відповіді. Чи є підстави думати, що, попри розворушений тераріум минулого, народжується нове покоління політиків і фахівців з реально, а не риторично європейським мисленням? Чи є підстави сподіватися, що вони є свідомі цих проблем і саме тому накреслять нову мапу для курсу Ноєвого ковчега?
Чи знову проминуть роки і вже їхні діти поставлять їм те саме запитання: СКІЛЬКИ МОЖНА??? І горизонтом їхніх бажань так само буде «ґрін кард» або «блу кард»? Не паспорт громадянства, а ПАСПОРТ ВТЕЧІ.
І тоді ще раз — і, мабуть, уже назавжди — Україна буде вкрадена в Європи? І Європа — в України?
2001 року вийшов на екрани фільм «Тунель» німецького режисера Роланда Сузо Ріхтера. Мова в ньому йде про так званий «Тунель 29-ти» — один з численних тунелів, проритих під Берлінським муром, через які люди тікали до західного Берліна. Саме через цей тунель у 1962 р. втекло 29 осіб. Протагоністами протесту знову, зрозуміло, була молодь, студенти. Хтось тікав, бо хотів вчитися, хтось — бо закохався в однолітка по той бік Стіни. Але всі вони тікали від несвободи — в свободу. Цікавий один з останніх кадрів: тунель виявлено, на виході молодь по східному боці чекають озброєні «штазі» і старі партфункціонери з мертвими крейдяними обличчями. Глядач уже чекає, що по цій молоді зараз буде випущена автоматна черга.
Але хтось каже: «Не бійтеся!».
І молодь іде своєю дорогою. Автомати Калашнікова безсилі. Тільки обличчя партфункціонерів ще більш крейдяні.
Не злякатися. Тільки так можна переступити поріг свободи.
Ось тому конкретних рецептів багато. Але, за великим рахунком, справа не в тій чи іншій університетській реформі, не в більшій чи меншій адаптації до Болонського процесу. Справа у волі — БУТИ. Але бути не електоратом одноразового вжитку, а протагоністом інтелектуального поступу. Лише тоді нашій молоді не доведеться жебрати візи в Заходу. Лише тоді не буде цього принизливого кордону між «нами» і «ними». Бо демократія — це не євро і не долар.
А СВОБОДА КУЛЬТУРИ.
І КУЛЬТУРА СВОБОДИ.
Хочеться вірити, що приходить покоління, для якого — і про яке — співав Святослав Вакарчук на «Помаранчевому» Майдані:
«Я НЕ ЗДАМСЯ БЕЗ БОЮ».
Нові покоління не захочуть іти в небуття.
І ми не дозволимо їх туди послати.
