Для цих людей світ — суцільна темрява, їхні очі — чуття, розум і нелюдська сила волі. Для здорових людей назавжди залишиться таємницею, скільки їм доводиться працювати, щоб знайти своє місце в суспільстві, котре навряд чи задумується над їхнім існуванням. У затишному столичному кафе вони відсвяткували своє професійне свято.
Держава відмітила їхню працю глухим мовчанням. Їм не дарували орденів і звань, хоча всі, хто зібрався за святковим столом, розуміли: в житті цих людей є щодня місце для подвигу.
За статистикою, в Україні близько двохсот незрячих юристів. І лише півтора року тому в столиці було зареєстровано першу професійну організацію, яку очолив Володимир Турський. Він — «душа» фактично двох організацій: громадської благодійної організації Інформаційний центр незрячих юристів України та Центру допомоги інвалідам, що об'єднав інвалідів незалежно від їхніх захворювань. Усі, хто приходить до цієї організації, працюють тут на громадських засадах. А Київська організація незрячих юристів об'єднала, за словами В. Турського, авангард благодійного товариства. Біда не вибирає. Є серед них і вчені, й адвокати, і юрисконсульти. Один із них ще й не мав обох ніг. Проте не покидав праці адвоката. Клієнти зносили його на руках. Відвозили до суду. Професіоналізм не залежить від фізичних вад, іноді саме вiн створює людину.
Інформаційний центр, обладнаний комп'ютерами, що працюють з голосу, фактично замінив їм очі. «Були б такі можливості, коли вчився, — сміється Володимир Миколайович, — можна було б академіком стати. А як працювали? Кожен просив здорову людину начитати на диктофон літературу, потім із диктофона готував «брайлівські книжки».
Уся робота тримається на ентузіазмі та на людському чесному слові. Вони, не розбалувані владою, не просять, а співпрацюють на рівних.
№193 09.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
