11 серпня 2009 року Російська Федерація вустами свого президента Дмитрія Медведєва фактично оголосила Україні війну. Якщо і не «гарячу» (поки що?), то принаймні «холодну». Все, виявляється, в Україні робиться неправильно, і все на шкоду «братнім народам», їхній «спільній історії, культурі й релігії». Весь список претензій до України зводиться до елементарної вимоги стати державою-сателітом, а до української нації — перестати бути вільною нацією.
Не нагадуватиму про те, хто залюбки використовував схожу стилістику й висував схожі вимоги (про ці речі чимало йдеться у переддень 70-річчя початку Другої світової війни). І не торкатимусь усього стосу нісенітниць, які містяться у зверненні Медведєва до Президента Віктора Ющенка. Зверну вашу увагу тільки на один, далеко не останній у тексті звернення, момент, де йдеться про «навязывание международному сообществу националистически окрашенных трактовок массового голода в СССР 1932—1933 годов как «геноцида украинского народа».
Узагалі-то Дмитрій Медведєв начебто юрист. І за віком юрист не зовсім уже радянського вишколу (закінчив Ленінградський університет 1987 року, став кандидатом юридичних наук 1990 року, під час «перебудови»). Отже, певні знання того, про що пише, мусить мати. А якщо й не має — для того існують кваліфіковані радники. І ці радники мали б пояснити йому: Дмітріє Анатолійовичу, не пишіть нісенітниць! Бо ж якщо й мають якесь «націоналістичне забарвлення» у своїй основі трактування голоду в Україні 1932—1933 років, то йдеться зовсім не про «український буржуазний націоналізм»...
Рафаель Лемкін... Імовірно, певній частині читачів «Дня» це прізвище відоме, бо про нього писав Джеймс Мейс, але всі (серед них й президент Росії Медведєв) знають винайдений ним термін для позначення одного із найжахливіших явищ в історії ХХ століття. Цей термін — «геноцид».
Коротко про життєвий шлях цієї непересічної людини. Рафаель Лемкін народився 1900 року у селі Безводне, біля Волковиська (тепер це Гродненська область Білорусі) у родині польських євреїв, які займалися хліборобством. Тоді це була Російська імперія; потім зазначена територія перейшла до відновленої Речі Посполитої. Лемкін на початку 1920-х років студіював філологію, а потім право у Львівському університеті. Ще під час навчання, а саме 1921 року, вбивство з помсти за страждання свого народу османського політика Талаата-паші вірменським студентом привернуло його увагу до проблеми злочинного масового винищення людей, часом цілих народів, тож він почав вивчати міжнародне право з метою створення закону для запобігання таким злочинам та покарання за них. Тоді він вживав на позначення масового нищення людей термін «варварство». Докторську дисертацію Лемкін захистив у Німеччині, у Гайдельберзькому університеті, потім працював помічником прокурора у Бережанах, викладав у Варшаві. На початку 1930-х років Лемкін представляв Польщу на міжнародних правових конференціях; 1933 року (це не тільки рік приходу Гітлера до влади, а й рік Голодомору, про який Лемкін уже тоді добре знав) юрист офіційно запропонував Лізі Націй (попередниці ООН) вважати тих, хто з ненависті до великої групи людей шкодив членам цієї групи, винними у варварстві, а тих, хто знищував культурні скарби такої групи з ненависті до них, — у вандалізмі, затримувати таких людей, хоч би де вони були, судити й карати. Тоді ця пропозиція була відкинута; але її розвитком стала концепція геноциду, прийнята світовою спільнотою після Другої світової війни.
1939 року після поділу Польщі між гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР, Лемкін змушений був тікати від нацистів до Швеції, врешті-решт він перебрався до Америки, де викладав право. 1944 року він видав книгу «Влада Осі у Європі», в якій вперше вжив термін та сформулював поняття «геноцид» і задокументував нищення нацистською Німеччиною європейських країн, а особливо — знищення єврейського населення. Багато розробок Лемкіна було покладено в основу вироків Нюрнберзького трибуналу; він виступив головним промотором ухвалення Генеральною асамблеєю ООН 1948 року Конвенції «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», яка нині лежить в основі національних законодавчих актів щодо геноциду.
Двічі він був номінований на Нобелівську премію миру, але так і не отримав її. Помер Рафаель Лемкін у Нью-Йорку 1959 року.
Так от: останнє десятиліття свого життя цей юрист міжнародного класу працював над книгою, яка так і залишилася незакінченою. Присвячена вона була геноцидам ХХ століття. Одним із таких геноцидів Лемкін вважав геноцид, здійснюваний більшовицькою владою щодо України й українців.
Текст, у якому йдеться про це і який зветься «Радянський геноцид в Україні», був, скоріше, виголошений як доповідь 1953 року у Нью-Йорку на поминальному відзначенні Великого Голоду українською громадою. Машинопис зазначеного тексту є в архівному фонді New York Public Library, у папці, де містяться інші матеріали до «Історії геноциду», яка ніколи не була опублікована в повному обсязі (хоча, скажімо, кілька років тому у Вірменії опублікували окремою книгою матеріали Лемкіна щодо геноциду вірменського народу). Текст англійською мовою під назвою Soviet Genocide in Ukraine з коментарями професора Романа Сербина (Канада), який його й опублікував, легко знайти в інтернеті.
Про що говорить Рафаель Лемкін? Про те, що більшовицька політика нищення була цілком свідомо спрямована проти українців як нації, як певної суспільної цілісності з її унікальними культурними й ментальними рисами, а не лише проти селянства. Отже, така політика підпадає під вимоги Конвенції ООН (яка не визнає геноцидом соціальний терор, тобто нищення окремих верств населення). В геноциді українців Лемкін вбачав чотири складові.
1. Нищення української інтелігенції — мозку чи розуму нації.
2. Ліквідація Української православної автокефальної церкви — душі України.
3. Голодомор українського селянства — зберігача української культури, мови, традиції тощо.
4. Заселення України іноетнічними елементами для радикальної зміни складу населення.
Сукупно ці чотири складові або ж чотири напрями фізичного й культурного нищення українців й українства мали на меті, за Лемкіним, «систематичне нищення української нації, її поступове поглинання новою радянською нацією». При цьому, наголошує правник, не йшлося про фізичне винищення всіх українців, як це нацисти проголосили щодо євреїв, але у разі успіху більшовицької програми геноциду «Україна загинула б так само, якби було б убито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей». Адже в силу історичних обставин українська нація дуже вразлива, «її релігійне, інтелектуальне й політичне керівництво, її вибрані й вирішальні частини є доволі малі, тому їх легко ліквідувати». Для того, щоб українці перестали бути собою, злившись у якійсь новій спільноті з іншими, «бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком одної — радянської».
Іншими словами, більшовики проводили політику геноциду не лише щодо українців, а й щодо ряду інших народів СРСР, хоча саме над Україною вони поставили «найдовший і найширший експеримент» із винищення нації.
І тут Рафаель Лемкін прямо говорить про те, чого намагаються політкоректно уникнути сьогоднішні українські державні мужі й вітчизняні інтелектуали-ліберали. А саме — про нерозривну єдність політики радянизації і русифікації.
«Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця «радянізму». Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього «Союзу Республік» і вирішили переробити його і пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є й ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія — все інакше. При бічних дверях Москви, він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини».
А, власне, з чого варто дивуватися: з інтелектуальної сміливості Рафаеля Лемкіна — чи з хворобливої нездатності частини вітчизняної еліти називати речі своїми іменами? Хіба ж більшовизм не був питомим породженням російської імперської історії та культури? Про це писали такі різні мислителі, як Ленін та Бердяєв, Сталін та Веллс — і багато-багато інших. Тому нинішня позиція російського президента Медведєва закономірна — «ефективний менеджмент» товариша Сталіна триває, тільки в інших формах. А польський єврей, політемігрант до США Лемкін більше думав і дбав про захист інтересів українців, ніж ледь не половина «українських» політиків...
Отож маємо в підсумку: на відміну від різноманітних заперечників геноциду українців, включно з вищою посадовою особою Російської Федерації юристом Медведєвим, Рафаель Лемкін не тільки говорить про цей геноцид, а й називає його «класичним прикладом геноциду». Разом із тим, на відміну від авторів концепції Голодомору-геноциду, Лемкін наполягає, що Голодомор, за всього свого обширу, був тільки однією зі складових геноциду українців.
А тепер постає дуже цікаве запитання. Чи може моральна й інтелектуально відповідальна людина, тим більше юрист, яка вважає геноцид злочином проти людства й людяності, заперечувати факт геноциду українського народу, якщо цей факт описав і беззаперечно визнав автор терміну й концепції геноциду як складової сучасного світового права? Іншими словами, чи наважиться пан Медведєв стверджувати, що в одних випадках Рафаель Лемкін був цілковито правий (коли говорив про «геноцид узагалі»), а в інших (коли йшлося про конкретних українців чи вірмен) — абсолютно не мав рації і діяв як «радикал-націоналіст» (от тільки який саме)?
Але що не викликає жодних запитань і жодного сумніву — так це незалік із міжнародного права, який привселюдно отримав випускник Ленінградського університету Дмитрій Медведєв. Ну що ж, полку «проФФесорів» прибуло...
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ — кандидат філософських наук,член Асоціації українських письменників
