Актор Національного академічного драматичного театру російської драми імені Лесі Українки Юрій Миколайович Мажуга сердиться, коли у присвячених йому статтях не згадують про його звання народного артиста СРСР. Артисти - люди самолюбні й унаслідок тонкої душевної організації вельми вразливі. Званням своїм Мажуга пишається. І, мабуть, не через ностальгію за імперією. Просто титул "народного Союзу" був ознакою вибраності, символом тріумфальної творчої долі, свідоцтвом беззаперечної належності до артистичної аристократії. Сьогодні, коли саме поняття почесного звання девальвовано їх панським роздаванням невмілим виконавцям, котрі самі ледь звелися на ноги, важко уявити, що років десять тому в драматичних трупах Києва "народного СРСР" мали тільки п'ятеро акторів. Це була марка справжнього таланту і професійної спроможності. Тож ображається Юрій Миколайович немарно. Тим паче, він переконаний: паплюжать у газетах заслужене нервами й потом звання з міркувань політичної кон'юнктури.
Мажуга загалом, схоже, важко адаптується до "нових пісень". Чоловік зовні флегматичний і врівноважений, за натурою поважний і статечний, за складом характеру толерантний і миролюбний, він ніяк не може звикнути до розтьопаного краєвиду й хаотичного маскараду нестабільного сьогоднішнього життя. Ніяковіє від агресивних вулиць, внутрішньо щулиться від безпардонності й верескливої метушливості, здригається від нахабної безпринципності. І дуже страждає від укоріненої на всій державній вертикалі - від жебрачки у вагоні метро до пихатих вельмож - брехні.
Сам Мажуга - актор феноменально правдивий. Не достовірний, а саме внутрішньо справжній. Магія його впливу на публіку безпрецедентна, чаклунська. Цього не досягти ніякою муштрою і тренінгом, ніякими вправами й медитаціями, тим паче ревним аналізом ролей, логікою, інтелектуальним нахрапом. Це даровано небом, і, як підтверджує випадок Мажуги, щедро й безоплатно. Господь нагородив Юрія Миколайовича невичерпною, обеззброюючою й чіпкою сценічною привабливістю.
