Споконвіків життя Мильців і округи було пов’язане з монастирем. Монаша обитель і дала назву селу. За переказами, сюди, у місцеву поліську пущу, втікали, рятуючись від татар, ченці Вербського монастиря, що під Ковелем. І, зачаровані її красою, назвали ці місця «милими». Краї настільки глухі, що й власник цих земель, князь Федір Сангушко, випадково, під час полювання, потрапив сюди, зі здивуванням виявив монахів і дерев’яну церковку й, зворушений подвижницьким життям братії, розпорядився збудувати церкву кам’яну й всіляко в подальшому сприяв монастирю. Перша письмова згадка про нього відноситься до 1532 року. Про рівень і намоленість Милецького монастиря свідчить те, що були в ньому аж дві чудотворні ікони — Святителя Миколая та Милецької Богоматері, котрі, на жаль, у вирі століть втрачені безслідно. Проте за Божим промислом кілька років тому в колишній їдальні інтернату для старих, а за первісним призначенням приміщення — у Святомиколаївському храмі у вівтарі було виявлено фреску з ликом Богоматері. Це була наукова сенсація, бо фреска добре збережена, виконана в оригінальній іконографічній манері. Вірогідно, що вона була схована за шаром цегли у часи, коли монастир належав уніатам. Стиль написання, оригінальність зображення дають підстави науковцям стверджувати, що ікона відноситься до так званих іменних ікон і може отримати назву Милецької Богоматері.
По дорозі у Мильці, в селі Заріччя, ми зупинилися біля ченця з жінкою. Явно він добирався туди ж, куди і ми. Паломники нашого мікроавтобуса відразу впізнали у ченцеві отця Корнилія — брата першого намісника Милецького монастиря архімандрита Сергія. Отець Корнилій нині у монастирі не живе, бо дуже постраждав під час автоаварії, котра кілька років тому шокувала Волинь: у ній загинув і перший намісник Милецького монастиря... Люди пам’ятають самопожертву перших ченців, то ж треба було бачити, як радо зустрічали отця Корнилія у Мильцях прихожани, як впізнавали його і просили благословення.
Митрополит Луцький і Волинський владика Ніфонт розказав православній громаді, як десять років тому у Почаєві увів у монашеський чин п’ятьох послушників, як кожному з них дано було монаше ім’я не випадково, а з умислом: на честь тих святих, на чиє благословіння сподівалися в складній справі відновлення монастиря. Адже діяли на його території і штаб НКВД, і сільськогосподарське училище, а потім на багато літ сюди переселився інтернат для старих. Той, хто давно не був у Мильцях, не впізнає цієї території. Малими силами, але з Божою і людською поміччю відновлено монашу обитель, в якій буває все більше паломників. У колишньому клубі й колишній їдальні відновлено Божі храми. В одному з них, Святопреображенському, у бічному притворі упокоївся схиархимандрит Олексій, який починав своє чернече життя в Мильцях, дивом врятувався від смерті, коли фашисти у 43-му знищили обитель, став згодом духівником всесвітньовідомого офтальмолога Філатова, передбачив день своєї смерті й те, що після неї повернеться у Мильці... До його мощей прикладаються люди з вірою у зцілення і поміч в мирських ділах. Набирають воду з монастирської криниці, яка, стверджують, має цілющу силу...
