Зустрічі з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною у Луцьку чекали. До неї готувалися, передаючи з рук у руки одиничні (придбані у Києві чи Львові) екземпляри «України Incognita». У залі бібліотеки ВДУ були, знаю, не тільки історики й політологи за фахом, а й історики за покликанням — просто цікаві до історії волиняни, котрі звідкись провідали про презентацію. Розмова велася як навколо піднятих у книзі тем, так і навколо появи саме такої книги саме у такий час. У час, коли під національною святинею (Святою Софією) риють котлован, а на її території розмістився штаб так званих «улюбленців народних мас» (і хтозна, що цинічніше!), коли українці з різних регіонів продовжують один одного не розуміти (в чому вбачав суть усіх бід ще ідеолог української державності В’ячеслав Липинський), коли для багатьох Україна є не «землею обітованою», а «землею невідомою». Історія ж, навіть антична, так яскраво описана в «Україні Incognita», є значно ближчою до нас, ніж ми вважаємо. Про це говорив відомий на Волині вчитель історії Григорій Гуртовий, який створив у селищі Торчин унікальний краєзнавчий музей і 45 (!) років керує ним на громадських засадах. Він читав у книзі про «римський шлях» і згадував, що біля волинського села Білосток знайдено понад тисячу римських монет, а біля села Горзвин відоме кладовище легіонерів. Читав про шлях «татарський і міг би вiдвести зацікавлених до торчинських старожилів, які від дідів-прадідів пам’ятають його місцезнаходження...
Проректор же Волинського держуніверситету Володимир Баран наголосив на тому, що «Україна Incognita» цінна, бо «долаючи старі міфи, не творить нових». Це, на його думку, «мозаїчне полотно», котре, задумуючись, «не претендувало, не планувалося у якості посібника, підручника, у якості послідовного, суто наукового викладу історії, все ж, попри великий потік літератури, заповнює певну нішу і є цікавим не тільки тим, кому Україна — невідома, а й фахівцям, професіоналам». Коли ж нещодавно кореспонденти газети «День» побували на відкритті Українського культурного центру в Сургуті і взяли з собою кілька екземплярів «України Incognita», з’ясувалося, що для 200-тисячної української діаспори у Західному Сибіру за останні роки це був, власне, чи не єдиний «український продукт». Як влучно зазначила Лариса Івшина, чи не прийдеться українцям невдовзі доводити, що ми взагалі були і є? Мова про те, що у російських підручниках України — немає. На що і віце-президент Києво- Могилянської академії, і один з упорядників книги «Україна Incognita» Володимир Панченко навів факти ігнорування найближчим нашим сусідом (цебто Росією) української історії. Влітку в «Артеку» професор Панченко був членом журі Міжнародного конкурсу педагогів. Прочитав лекцію про українську культуру в Криму, Херсонес і князя Володимира. І почув, як йому здалося, щире, а не лукаве запитання вченого, автора підручника, за яким навчається сьогодні Росія: а яке, власне, відношення має князь Володимир до історії України взагалі? Почув, як московська відмінниця запитувала у відмінника запорізького: яким чином Київ став столицею України, якщо він «мать городов русских»?
Без сумніву, мав настати такий час і з’явитися така книга. Котра б не була «підручником, який поставили б на полиці і знімали б з неї вряди-годи». А була б (за словами Лариси Івшиної), «аргументом у суперечках, інтелектуальних дискусіях, у «виковуванні» нового класу, котрий зробить свою історію діючою, якому вона буде допомагати».
Кажуть, що історія навчає. Навчають і книги, які відкривають нам же нашу невідому, бо писану раніше не нами, історію. Це тільки один з підсумків презентації у Волинському держуніверситеті, котра стала для Луцька подією високого інтелектуального класу.
