Півтора роки тому наш приятель Славко емігрував до Ізраїлю, залишивши тут батьків, друзів, навчання в Політехнічному інституті та багато чого іншого, про що тепер згадує з ностальгією. Натомість він отримав важку роботу, нестерпну спеку та зневажливе ставлення людей, які не дуже-то бажають терпіти поруч із собою чужинця. Але пробувши місяць вдома, зі свіжими силами й новими прагненнями хлопець полетів назад.
Ми багато чули про труднощі, що підстерігають у Ізраїлі вихідців із колишнього Союзу. Найсумніше в тому, що некорінні ізраїльтяни вважаються людьми нижчого гатунку. Уявіть собі, що може відчувати людина, коли їй немає з ким навіть поговорити відверто. За час свого перебування на землі обітованій Славко поки не знайшов друзів. Хоч, як він зізнається, на це ні сил, ні часу особливо не вистачало. Все забирала робота. Вставати доводилося о 5—6 ранку, щоб вчасно дістатися до місця служби. Повертався додому о 9—10 вечора. І так день у день.
Прогулювалися містом, і Славко зазначив:
— А знаєте, так пахне в нас у лісах. Їх спеціально висаджують, щоб було чим дихати. Сонце пожирає весь кисень і палить усе, що росте. В містах до кожного дерева прокладено маленький шланг, інакше все загине.
В Ізраїлі багато що тримається на чітко налагодженій Системі. Це таке магічне слово, завдяки якому в супермаркеті, наприклад, контейнери для сміття завжди будуть порожніми, бо такі хлопці, як Славко, постійно за цим стежать. Через ту ж саму Систему в нього із зарплати щомісяця вираховували приблизно $80 за харчування в готелі, де він працював після супермаркету.
— А можна я з собою приноситиму бутерброди? — заїкнувся було Славко.
— Неможна. Хто в нас працює, той у нас і їсть!
Система не забувала його й потім: на третє місце роботи його щодня привозила машина.
Багато іноземців приїздять до Ізраїлю для того, щоб пройти «курс молодого бійця». Їх одягають у військову форму, закидають із парашутами або завозять на джипах у пустелю, де вони бігають із автоматами й відчувають себе справжніми «командос». У цей час їхні дружини та діти купаються в морі й оглядають місцеві визначні пам'ятки.
— В нашому селищі, — розповідає Славко, — якось одні вийшли погуляти й (ось наївні люди!) залишили відкриту кватирку. Так у них усе, що можна, навіть кольорові олівці, вкрали. А переселенець із Прилук «позичив» ксерокс. Приїхала поліція. Селище маленьке, зловмисників знайшли відразу ж, нашого земляка депортували. І що ви думаєте? За два тижні він приїхав назад уже з усією родиною, навіть стареньку бабусю привіз!
Там благодатний грунт для журналістів, які висвітлюють етнічні конфлікти, оскільки, за словами мого приятеля, завжди знайдеться трохи арабів, готових пошпурляти камінням у поліцейських, а ті з задоволенням стріляють у них гумовими кулями.
Там люди, які відслужили в армії, можуть носити вогнепальну зброю.
Там величезне сонце, яке губить електроніку, якщо поруч із нею немає кондиціонера. Там важка, виснажлива робота, але там і висока оплата праці. Якщо ти працюєш, то будеш ситий, взутий, одягнутий, буде дах над головою й уже ніяк не доведеться ледве зводити кінці з кінцями. Славко говорить:
— Я елементарно можу купити собі мобільний телефон, хоча він мені зовсім не потрібен. Правда, тоді мені доведеться обмежити себе в чомусь іншому. Там уже майже не зустрінеш магнітофонних касет — усе заполонили диски.
Молодь — це майбутнє. Ізраїльський уряд знає про це, й не дивно, що політику країни спрямовано на заохочення молодих. Славко відлетів туди зі своєю нареченою. Двома тямущими людьми в Україні стало менше. В той час, як там панує технічний прогрес, створений частково нашим розумом і руками, тут — падає народжуваність і зростає смертність. Нас уже не 52 мільйони, як стверджувала донедавна студія «1+1». Якщо й далі буде все так тривати, то в недалекому майбутньому не буде кому утримувати величезну армію пенсіонерів, а потім... Ні, благодатна українська земля не стане пустинною й безлюдною. Вже зараз її захлеснула хвиля мігрантів із Азії та Африки. Ось такий «рівноцінний» обмін виходить: молоде здорове покоління від'їжджає, а натомість — героїн і невідомі хвороби.
