Загалом нині за гратами перебувають близько 160 тисяч українців, з них 1400 засуджених свою провину за скоєний злочин спокутуватимуть довічно. Найбільш поширені злочини, за які наші громадяни потрапляють до в’язниці — пограбування та умисні вбивства (близько 50 тисяч осіб щорічно). Це — дані дослідження «Кримінальні покарання в Україні», який підготувала громадська правозахисна організація «Донецький Меморіал» за участі фахівців Пенітенціарного товариства України та за підтримки Швейцарського бюро зі співробітництва в Україні. Про тенденції в системі покарань в Україні на гуманізацію цієї сфери розповів голова ради правозахисної організації «Донецький Меморіал», керівник Пенітенціарного товариства України Олександр БУКАЛОВ.
— Що нині можна сказати про злочинність — зростає вона чи, навпаки, спадає?
— Рівень злочинності в Україні в 2006 році дещо знизився: порівняно з попереднім роком органами міліції та прокуратури зареєстровано на 13,3 % злочинів менше (428,1 тис. злочинів проти 491, 8 тис.). Частково це можна пояснити поліпшенням соціально-економічного становища в державі. Та основне зниження рівня злочинності на всій території України відбулося за рахунок різкого зменшення кількості крадіжок майна (на 54,5 тис. випадків). Така ситуація стала наслідком змін у законі, згідно із яким дрібні крадіжки перестали вважатися кримінальним злочином. Трохи поменшало (на 2,9 %) і умисних вбивств та замахів на вбивство. Можливо, це пов’язане з тим, що за такі злочини почали визначати покарання у вигляді довічного позбавлення волі. А от питома вага злочинів у сфері обігу наркотиків, на жаль, збільшилася з 13,4 % до 15,4 %.
— Які регіони відносяться до найбільш криміногенних?
— До регіонів, де найбільше скоєно злочинів на 100 тисяч населення, належать Крим, Донецька, Херсонська, Запорізька, Луганська, Миколаївська області. Менш криміногенні — Тернопільщина, Закарпаття, Волинь. Вважаю, це пов’язано із культурними особливостями та менталітетом населення.
— На вашу думку, наскільки ефективно наші правоохоронці борються із злочинністю?
— Важко сказати, що така боротьба є дуже ефективною. Насамперед це тому, що органи, які повинні викорінювати злочинність, самі переживають нелегкі часи. Це стосується і матеріального забезпечення правоохоронних закладів, і низької заробітної плати самих правоохоронців. Тому в своєму огляді ми навели статистичні дані щодо притягнення до відповідальності за правопорушення та злочини і самих працівників міліції. Загальний рівень правопорушень серед правоохоронців був найбільшим у 1995—1996 роках, а в останні роки він майже втричі менший. В 2006 році найчастіше працівники міліції притягувалися до відповідальності за скоєння дорожньо-транспортних пригод (46,1 %), за хабарництво (43,2 %) і за перевищення влади (30,9%).
— Які відзначаєте здобутки в гуманізації кримінальних покарань?
— В СРСР систему покарань взагалі можна було назвати неадекватною — за дрібні крадіжки, як тоді називалося «соціалістичної власності», суди визначали до 15 років покарань. Зараз за ті злочини (в основному, дрібні крадіжки), за які раніше суди давали, наприклад, 5 років позбавлення волі, визначають два роки ув’язнення або умовне покарання. Також альтернативою ув’язнення є штрафи.
— Яка ситуація із рецидивами скоєння злочинів?
— Згідно із статистикою, майже кожен другий злочинець, відбувши покарання, знову скоює злочини. Найпершою причиною цього є відсутність дієвої системи соціальної адаптації колишніх засуджених. Адже, вийшовши на волю, вчорашній в’язень фактично залишається сам на сам зі своїми проблемами (відсутність роботи, житла, становища в суспільстві), і тому через деякий час знову стає на злочинний шлях. Це, незважаючи на те, що у нас навіть прийнято закон про соціальну реабілітацію звільнених із місць позбавлення волі. Але, насправді, держава таким людям допомагає більше на папері, ніж в реальному житті.
— Чи часто трапляються випадки порушення прав засуджених в СІЗО та колоніях?
— Основною причиною порушення прав засуджених є погане поводження з ними працівників виправних установ. При цьому в’язням фактично нікуди і поскаржитися. Тому особливу увагу у своєму виданні ми приділили тій частині, де йдеться про механізм подання скарг засудженими. На жаль, нині кримінальне судочинство таке, що ув’язнені не мають можливості поскаржитися на адміністрацію установи, де вони відбувають покарання. Як правило, такі скарги для розгляду направляють тим, на кого скаржаться і тому факти, зазвичай, не підтверджуються. А ще частіше тюремна цензура взагалі не випускає скарги за межі колонії. Виходячи з цього, необхідно внести відповідні поправки до законодавства в частині подання скарг засудженими і затриманими.
— Як вказано у вашому огляді, щороку у місцях позбавлення волі помирають 700—800 осіб. Які головні причини цих смертей?
— Причиною смертей засуджених, насамперед, є хронічні хвороби та туберкульоз. Хоча треба відмітити, що протягом останніх років кількість в’язнів, хворих на туберкульоз дещо зменшилася. Це пов’язано з тим, що дану хворобу у виправних закладах стали інтенсивно лікувати. Стосовно суїцидів, то за останні роки їхня кількість коливається від 40 до 44 випадків щорічно. Ця цифра не така вже й велика, якщо враховувати, що в Україні налічується 180 виправних установ. А от кількість ВІЛ-інфікованих у в’язницях зростає, і на 1 січня цього року їх було майже 4700 осіб, що удвічі більше ніж три роки тому. Це пов’язано з існуючими тенденціями розвитку цієї інфекції і на волі.
— Чи часто буває так, що за грати потрапляють невинні?
— В тому, що за грати завжди потрапляють тільки злочинці, можна засумніватися вже з того, що 2006-го суди винесли 910 виправдувальних вироків. Але, насправді, невинних затримують набагато більше. Якщо вже людина потрапила до системи кримінального судочинства, то їй важко довести свою невинність і, в кращому випадку, суди призначать той термін покарання, який людина вже відсиділа в СІЗО. В слідчих ізоляторах повинні утримуватися люди, злочини яких «тягнуть» принаймні на сім— вісім років покарання, а щорічно з СІЗО на волю виходять 13—15 тисяч осіб. Це каже про те, що до майже 90 % підозрюваних, як запобіжний засіб, не варто було б застосовувати позбавлення волі.
— Що потрібно зробити, аби поліпшити системи виконання покарань та кримінального судочинства?
— Насамперед Департамент з питань виконання покарань має стати більш відкритим для громадськості. Громадський контроль за дотриманням прав засуджених повинні здійснювати спостережні комісії, до складу яких входитимуть не чиновники (як це зараз), а представники громадських правозахисних організацій. Тоді затримані та засуджені знатимуть, що їхні права справді захищають, а з свого працівники виправних установ боятимуться перевищувати свої повноваження, знаючи, що їх дії можуть бути оприлюдненими...
