Ця історія вже стала легендою. Німецький турист, який об’їхав з екскурсіями практично весь Київ, вирішив придбати собі на згадку сувенір. Мабуть, найбільше його вразила розповідь про покровителя столиці Андрія Первозванного — в різних магазинах і торгових точках він почав розшукувати статуетку саме цього святого. Подиву туриста не було меж, коли потрібного сувеніра він не знайшов. Більше того, деякі продавці й зовсім дивувалися: а хто це такий, Андрій Первозванний?
Не виключено, що й під час проведення в Києві конкурсу «Євробачення» подібні ситуації можуть повторитися. І очікувані п’ять — десять тисяч гостей будуть змушені задовольнятися матрьошками або в крайньому разі композицією з двох ялинових гілок під назвою «традиційний оберіг». Так уже склалося, що споконвіку супутній турбізнесу бізнес сувенірний в Україні залишився поза увагою. Хоча, за експертними оцінками, кожен десятий «туристичний» долар — «на совісті» пам’ятних дрібничок. Наприклад, тільки Венеція щорічно заробляє на них 12 млн. доларів, Стамбул — 9,5 млн., а Гамбург — 5,8 млн. Базуючись на сувенірах, експерти підраховують так званий коефіцієнт повернення: чим вищі прибутки від «виробного бізнесу», тим більше шансів, що кожен другий турист відвідає місто ще раз. Плюс до всього, мальовані тарілки, чашки, футболки — досить-таки економна реклама країни. Придбавши сувенір, турист похвастається ним на батьківщині перед знайомими, завдяки чому, можливо, й переконає їх особисто помилуватися визначними пам’ятками України. Є про що замислитися. Особливо, якщо врахувати, що бюджетні можливості нашої країни дозволяють виділяти на рекламу туризму лише 13 мільйонів гривень — у 28 разів менше, ніж Туреччина.
Щоправда, як стверджують у Державній туристичній адміністрації, лише нещодавно завершено збирання інформації про сувенірні можливості України. Відповідно, обсяг, рентабельність та інші необхідні для будь- якого ринку показники у випадку з сувенірами поки що є загадкою. До того ж виставка, що відбулася минулого року у Львові, виявила одну неприємну річ: в Україні слабко собі уявляють, що таке сувенір. «Ніхто не проти народних ремесел, — каже керівник прес-служби Державної туристичної адміністрації Володимир Царук, — адже міжнародні стандарти зовсім інші. Продукт має бути поставлений на потік, коштувати від одного до трьох євро і мати згадку про країну або місто. Тобто це можуть бути чашки, брелоки, листівки, закладки для книжок... Для тих, хто здатен заплатити більше трьох євро, необхідний асортимент виробів народної творчості. Проте є одна важлива умова: роботи майстрів мають бути якісними й автентичними».
На практиці ж усе з точністю до навпаки. Дрібна сувенірна продукція в Україні практично відсутня, а істинні народні умільці або працюють виключно за індивідуальними замовленнями, або продають свою продукцію там, де нога туриста не ступала. Наприклад, останнім часом сувенірні магазини через різні причини зникають із центру Києва. Особливо зачепило майстрів за живе зникнення колись популярного магазину на площі Льва Толстого. Ні, сам магазин, звісно, залишився. Хіба що український колорит там змінили зимовий одяг і взуття. Спроби переконати міську владу в тому, що сувеніри мають продаватися в туристичних зонах, виявилися марними. Деяким «сувенірникам» довелося закритися, дехто перебрався на лівий берег або просто задовольняється місцем у супермаркеті. В останньому випадку проблема навіть не стільки в тому, що туристи навряд чи купуватимуть сувеніри в додаток до ковбаси. За словами керівника «СПД Литвин» (декоративна кераміка і плетені меблі оптом і вроздріб) Сергія Литвина, щомісячну оренду в 30—50 доларів за квадратний метр «сувенірники» сплатити просто не в змозі. Закласти плату за місце у вартість товару означає перевищити всі європейські цінові критерії. Постає закономірне запитання: хто купить дрібничку за 10—30 доларів.
За відсутності повноцінного ринку збуту підприємці не надто поспішають, так би мовити, продюсирувати народних умільців. Якщо, наприклад, у Росії за візитні картки країни — Гжель, Палех — вже давно взялися досвідчені менеджери, то в Україні майстри покинуті напризволяще. Не йдеться в нас і про звільнення підприємств, які займаються народною творчістю, від сплати земельного податку і ПДВ, як це сталося в тій самій Росії.
Навпаки, незважаючи на закон, в якому йдеться: держава надає майстрам пільги, в Податковому кодексі України про цей пункт чомусь забули. Ось і виходить, що такі бренди, як Решетилівські рушники, Кролевецька керамика — вже давно майже історія. А фабрика художнього ткацтва в Коломиї жива лише завдяки українській діаспорі в Канаді та США. Ненабагато оптимістичніші справи й у Києві. Як згадують старожили фабрики «Сувенір», якщо ще на початку 1990-х років тут ледь встигали виконувати замовлення, і під будівлею стояли в очікуванні продукції черги вантажівок — то сьогодні тиша. Із 4 тисяч працівників залишилося лише 70 чоловік. Та й тим нерідко просто нічого робити.
Показово, що українські «сувенiрники» чекають замовлень при постійно зростаючому попиті на свою продукцію. Хоч там що, туристи Україну відвідують, і тільки в Києві щорічно 300 — 400 тисяч іноземців купують щось на згадку. Як правило, екскурсоводи рекомендують для цього Андріївський узвіз. Щоправда, лише напередодні «Євробачення» столична влада вирішила «очистити його від китайських товарів і традиційно російського асортименту».
Утім, нинішнє «Євробачення» стане своєрідним тестом для «сувенiрникiв». Поки що те, що маємо, дещо бентежить. Наприклад, на нещодавній виставці-огляді продукції до «Євробачення» поруч із чашками, футболками та писанками чомусь опинилися звичайні плюшеві слони й тигри. Словом, уся надія на екскурсоводів і персонал готелів. Наприклад, на сайті одного з найпрестижніших столичних готелів навіть розмістили попередження: «Шановні гості Києва! Як сувеніри не варто везти з України матрьошки й балалайки».
