Бруклін — надзвичайно цікавий район Нью-Йорка. В нього власна гордість, культурна та соціальна, котра помагає не губитися на тлі блискучого Манхеттена. Саме з Брукліном пов’язане моє чи не найсильніше візуальне враження від міста Великого Яблука.
Це трапилося спекотного дня. Сонце заливало вулицю — майже без дерев і затінку, забудовану дво —триповерховими кам’яницями. Жодних яскравих кольорів, кілька машин побіля тротуарів, тиша. На одній стіні, при вході до теслярської майстерні, низько, майже при самій землі, — дивний малюнок. Чорно-біла графіка: дівчина в довгій сукні, з розпущеним волоссям. Поворот голови, трагічна маска смутку на обличчі, експресивність всієї постаті заворожують настільки, що одразу й не звертаєш уваги, що вся робота виконана на папері й вже потім наклеєна на стіну. Ба більше, поділ сукні — то вишукане мереживо літер, так в одне ціле об’єднані зображення і текст, і завершення рядків спадають незакріпленими на землю, літери стеляться по порохняві.
На сусідній вулиці, на малопомітному дерев’яному простінку між гратами, за залізним ланцюгом — у тій-таки техніці настінної аплікації, але цілком інакшого стилю груповий портрет: стомлена жінка з двома дітьми, відбиток реальної ситуації, чиїх учасників уже нема. Що вони роблять — ховаються у цьому закутку? Навпаки, силкуються вийти? Що діється? Тут ціла історія, тут власне життя.
Авторки воліють приховувати свої імена. Псевдо першої художниці явно апокаліптичне — Imminent Disaster (Неминуча Катастрофа), наймення другої, як на мене, точніше щодо її ремесла: Swoon (Забуття). Останню, до речі, зовсім молоду жінку (26 років) торік виставляли в престижній київській галереї. Але створені нею напівабстрактні образи тоді практично загубилися на великому груповому вернісажі. Її справжній талант розумієш лише в рамці вулиць. Можна спробувати відтворити графіку Забуття та Катастрофи в галереї, в музеї — але тоді доведеться відтворити й ці стіни, й ці будинки, й цю пропечену сонцем бруківку, й те повітря, й той грунт.
Та найдужче вражає просто кричуща вразливість, недовготривалість тих робіт. Вони приречені на скороминущість, незахищені від вандалізму, від дощів, від спеки. Абсолютно безкорисливі. Для всіх — і ні для кого.
Але, мабуть, справжнє мистецтво й є таке. Ним неможливо володіти, його неможливо втримати. Воно існує коротку мить, як примарний острівець між океанами непам’яті, з яких зазвичай і складається людське існування.
