У нас, схоже, ніхто не помітив повідомлення у західних ЗМІ та на інтернет-форумах навесні та влітку цього року про долю купленого китайцями у нас 11 років тому недобудованого авіаносця (за радянською термінологією — «важкого авіанесучого крейсера») «Варяг». Чи повідомлення таки були помічені тими, кого це цікавило, але навмисно зігноровані? Бо ситуація вимальовується дуже цікава, й у нормальній державі вже давно б працювала спеціальна слідча комісія парламенту, а громадськість вимагала б покарання винних, незважаючи на їхні ранги та попередні заслуги...
Нагадаю суть справи. Авіаносець «Варяг» (до 19 липня 1990 року — «Рига», з листопада 2008 року — Shi Lang) є так званим сістершипом (кораблем однієї серії чи класу) на сьогодні єдиного російського авіаносця «Адмірал Кузнєцов». Корабель, спущений на воду в Миколаєві 25 листопада 1988 року, повинен був стати першим радянським важким класичним авіаносцем: його планували обладнати паровими катапультами замість системи старту з носової рампи, як на «Кузнєцові». Катапультний старт дозволяє не тільки економити паливо (отже, збільшити дальність і тривалість польоту), а й запускати літаки з максимальним бойовим навантаженням. Крім того, катапульти дозволяють злітати з палуби не лише винищувачам і штурмовикам, а й більш важким літакам радіолокаційної розвідки.
Після розпаду СРСР корабель дістався Україні. 1992 року за 67-відсоткової технічної готовності «Варяг» було законсервовано. У квітні 1998 року «Варяг» продали китайській компанії Chong Lot Travel Agency Ltd за смішну суму — мільйонів (це без неминучих у подібних випадках і, можна припустити, значно більших за обсягами «відкатів», одержаних тодішніми очільниками держави), офіційно — для переобладнання на плавучий центр розваг.
Цікаво, що ця ж компанія того самого 1998 року придбала в корейців проданий їм перед цим росіянами на металобрухт списаний зі складу Тихоокеанського флоту авіаносець «Мінськ», оснащений літаками вертикального злету-посадки. Два роки авіаносець вивчали китайські військові та інженери, потім його справді зробили центром розваг, та ще з доходом у млн. щомісяця...
Але мова не про «Мінськ» — то був досить-таки застарілий корабель, спущений на воду ще 1975 року й неспроможний нести на собі надзвукові винищувачі й винищувачі-бомбардувальники. Мова про «Варяг». Його зараз інтенсивно добудовують (китайці підписали контракт із французькими фірмами на поставку силових установок) і наступного року планують його ходові випробування, хоча поки що без зброї. При цьому у КНР уже почали випуск літаків J-10 та J-11B, спроможних злітати з авіаносця та сідати на нього. Повністю ввести цей могутній корабель у стрій, за оцінками експертів, КНР зможе за п’ять-сім років, і він істотно посилить боєздатність китайського флоту.
Всю цю історію я тут розповідаю не для того, щоб, подібно до патріотично налаштованої публіки певного гатунку, вкотре поремствувати щодо відсутності в України своєї ядерної зброї, стратегічної авіації, кількох танкових армій та повітрянодесантних дивізій. Ідеться про зовсім інше: важкий ударний авіаносець, навіть побудований на 67%, міг би бути проданий щонайменше за мільярд доларів; можна було й укласти угоду з Китаєм про максимально можливу добудову «Варяга» українською стороною, і тоді б він коштував ще дорожче. А отримані чималі гроші можна було б пустити на укомплектування Військово-Морських сил України.
Можна... Якби Україну очолювали лідери іншого гатунку.
ЗАВДАННЯ — ГРАНДІОЗНІ, СИЛ — КАТМА
Згідно з Воєнною доктриною України, Військово-Морські сили Збройних сил України (ВМСУ) призначені для захисту суверенітету та державних інтересів України на морі, розгрому угруповань ВМС противника в своїй операційній зоні самостійно та у взаємодії з іншими видами Збройних сил України, сприяння Сухопутним військам України на приморському напрямку. Організаційно ВМСУ сьогодні складають: командування, ескадру різнорідних сил, дві військово-морські бази (Південна і Західна), морську авіаційну бригаду, бригаду берегової оборони, частини та підрозділи спеціального призначення, частини й установи бойового, технічного, тилового та медичного забезпечення, Севастопольський військово-морський інститут.
Операційна зона ВМСУ включає акваторії Чорного та Азовського морів, річки Дунай, Дністер, Дніпро, а також інші райони морів, які визначаються інтересами держави.
Головна база ВМСУ — місто Севастополь. Основні пункти базування ВМСУ — Одеса, Новоозерне, Саки, Севастополь (три останні — Крим).
ВМСУ складаються з п’яти видів: надводні сили, підводні сили, авіація ВМС, берегові ракетно-артилерійські війська, морська піхота.
Такі лаконічні формули містяться в офіційних документах, які визначають організацію та діяльність ВМСУ. Але поставимо логічне запитання: а чим забезпечується виконання цих завдань? Станом на кінець 2008 року ВМСУ, як свідчать неофіційні, але поінформовані джерела, налічували близько 20 тисяч особового складу, з них 15 тисяч військовослужбовців, і мали в своєму складі понад 30 бойових кораблів та суден забезпечення (серед яких жодного підводного човна), чотири протичовнові літаки й вісім протичовнових вертольотів, 39 танків, 178 броньованих машин, 66 артсистем калібром понад 100 мм, дві берегові протикорабельні ракетні батареї.
Скажімо прямо, не надто густо для виконання поставлених перед ВМСУ серйозних завдань. А якщо без еківоків — то вочевидь недостатньо.
Звичайно, і Румунія, і Болгарія, і Туреччина є членами НАТО, а тому якісь воєнні авантюри з боку цих чорноморських держав видаються вкрай малоймовірними — але ж не слід забувати, що в Румунії впливові політичні сили публічно висувають територіальні претензії до України, і де гарантія, що в разі приходу цих сил до влади вони не пожертвують членством в Альянсі заради примари «великої Румунії» — Romania Mare? З другого боку, Російська Федерація офіційно є стратегічним партнером України, але хіба там немає охочих приєднати шмат чужої території або створити ще одну маріонеткову «державу» в Причорномор’ї? А тим часом ВМС Румунії і за кількістю особового складу, і за числом кораблів помітно перевищують ВМСУ, хоча ця держава має незрівнянно меншу довжину морського узбережжя, ніж Україна. Російський же Чорноморський флот, включно із морською піхотою та авіацією, куди сильніший за українські морські сили. Звичайно, істотним чинником стабільності виступає довголітній член НАТО —Туреччина, чий флот за всіма параметрами значно перевищує не тільки ВМСУ, а й російський Чорноморський флот (наявність ракетного крейсера «Москва» у росіян тут не рятує ситуації — хоча флот Туреччини не має кораблів такого класу, але, скажімо, проти двох російських підводних човнів, з яких на ходу лише один, турки мають аж 17).
Звичайно, якби Україна вже була членом НАТО, жодна із цих проблем не виникала б. Але, справді, маємо те, що маємо. Тому слід або самостійно дбати про власну безпеку та державні інтереси (що, звичайно, не виключає — навпаки, стимулює пошук сильних і надійних союзників), або зробити вигляд, що все добре, і намагатися не дратувати когось із сильніших за нас сусідів... Кого? Ту ж Румунію чи Росію. А може, й Білорусь. Там, на відміну від України, про армію державна влада не забуває.
А в Україні якщо й згадує — то вельми специфічним чином. По-перше, у святкові дні, коли найвищі особи виголошують гучні слова й роздають щедрі обіцянки. По-друге, у будні, коли можна зробити черговий гешефт на військовому спорядженні.
Та повернімося безпосередньо до проблем українських моряків. Після українсько-російської угоди 1997 року про поділ Чорноморського флоту СРСР певний час ВМСУ розвивалися головним чином не на основі державного фінансування, а на грунті шефської підтримки, яку здійснювали різні регіони країни. Але ж хіба цього достатньо для нормальної життєдіяльності флоту, коли треба не тільки годувати матросів та будувати квартири офіцерам, а й ремонтувати кораблі, поповнювати число бойових одиниць, забезпечувати їх усім необхідним для дальніх походів тощо?! Рятував патріотизм офіцерського складу ВМСУ, що, як зафіксовано спеціальними соціологічними дослідженнями, був і залишився чи не найвищим серед усіх родів і видів Збройних сил. Це зрозуміло: адже при поділі флоту кожен особисто вибирав свою подальшу долю, при тому, що на російському флоті платять більше...
Великі надії на флоті покладали на кінець «ери Кучми» і прихід до влади в Україні нової, здавалося б, патріотичної та професійної команди. Певний час здавалося, що ці надії починають виправдовуватися. Улітку 2005 року, виступаючи перед моряками в Севастополі під час святкування Дня ВМСУ, Президент і верховний головнокомандувач Віктор Ющенко підкреслив, що влада працює над тим, щоб знайти можливості для озброєння ВМС сучасним обладнанням. «Економічні результати, які в нас є, дають нам підстави стверджувати, що в держави з’являються ресурси для забезпечення Збройних сил України й ВМС зокрема», — сказав Президент і додав, що найближчим часом буде представлено так звану дорожню карту, в якій зазначатиметься, що саме необхідно зробити протягом найближчих п’яти років для того, щоб в українських Збройних силах з’явилася сучасна техніка, щоб були нові державні замовлення на кораблі та нові види озброєння. Ющенко сказав, що, за домовленістю з міністром оборони, дорожня карта щорічно доповнюватиметься новими ресурсами фінансування — як бюджетного, так і альтернативного: «Проблема мати гідний флот — це проблема не тільки Міністерства оборони, а всієї нації. Кожна територія має знайти свій спосіб підтримати ВМС».
Гарно було сказано!..
Минуло чотири роки. І знову Віктор Ющенко виступає у Севастополі — тепер уже на новому святі, впровадженому його указом, — Дні флоту. І знову було чимало пафосу й обіцянок: «Сьогодні ми дбаємо про оснащення національних Військово-Морських сил сучасними кораблями, зброєю і бойовою технікою. Упевнений, що успішно та вчасно буде реалізовано програму будівництва корветів для Військово-Морських сил. Найближчим часом ми завершимо реформу всієї системи підготовки флотських фахівців... Україна за своїм географічним положенням, за своїм політичним та економічним потенціалом є і зобов’язана бути великою морською державою. Це — справа нашої національної честі. Це завдання — один із пріоритетів державної політики навіть у сьогоднішній час економічної кризи». А далі — ще патетичніше: «Ми — велика й сильна держава. Наш флот — це наша велика впевненість і наша гордість. Це — непохитна опора свободи, миру та доброго майбутнього всієї України».
Непохитна опора... Наша гордість...
Справді, Україна могла б мати на Чорному морі непоганий флот, який був би її гордістю. Але ж за останні 12 років — після поділу Чорноморського флоту СРСР між Росією та Україною, коли остання отримала близько 70-ти військових кораблів різного класу, — кількість особового складу ВМСУ та кількість плавучих одиниць у їхньому складі невпинно зменшувалися. Так, пішли на металобрухт три з чотирьох фрегатів («Севастополь», «Миколаїв», «Дніпропетровськ»), п’ять корветів («Чернівці», «Ужгород», «Суми», «Херсон», «Ізяслав»), а з тих шести, що залишилися, два виведено в резерв, один із трьох великих десантних кораблів («Рівне»), всі чотири малі десантні кораблі, серед них і «Донецьк», побудований уже в незалежній Україні (введений у стрій у червні 1993 року). Отже, згадували можновладці про флот — але як про засіб покласти до кишень ще, а потім іще кілька мільйонів доларів, списавши на металобрухт кораблі, здатні не один десяток років ходити морями.
А чого варта ремонтна епопея з єдиним українським підводним човном «Запоріжжя», яка триває вже 12 років і невідомо чим закінчиться! То закупили у греків не ті акумулятори, то ще щось сталося... Схоже, командування ніяк не визначиться, чи взагалі потрібні ці човни Україні, чи ні. Вирішувати ж треба — бо невдовзі у складі ВМСУ не залишиться жодного офіцера з досвідом підводних занурень, і тоді питання відпаде саме собою. Може, цього й чекають, щоб заробити на човні ще якусь копійчину?
Утім, може, йдеться про безнадійно застарілі кораблі, що не піддаються ремонту? Я побував на борту фрегата «Севастополь» за рік до його списання. Цей корабель зовсім не скидався на металобрухт; ба більше, старші офіцери ВМС України, з якими я розмовляв, стверджували, що для ремонту корабля, який відповідає основним вимогам до сучасної бойової одиниці, досить —7 мільйонів — і він плаватиме щонайменше 10—15 років. Така сама ситуація тоді була і з рядом інших бойових кораблів: вони були придатні до відновлення і тривалого використання. Що ж стосується «застарілості» кораблів, яким 20—30 років, то автор цих рядків, коли до Севастополя прийшов з візитом французький есмінець, поцікавився датою його побудови. Виявилося: 1967 рік. Звісно, що корабель за цей час пройшов необхідну модернізацію, але хто заважав зробити те саме і з українськими кораблями?
Але в 2004 році, після відставки Євгена Марчука з посади міністра оборони, Кабмін Януковича (якому вже було висловлено парламентську недовіру!) дав дуже сумнівне з погляду законності «зелене світло» рішенню про списання 30-ти бойових та допоміжних кораблів, серед яких були фрегат «Севастополь», корвет «Ізяслав» і ракетний катер «Умань».
І взагалі, робилися дуже цікаві речі. Колишній командувач ВМСУ віце-адмірал Володимир Безкоровайний вважає, що більшість кораблів, які дісталися Україні при поділі ЧФ СРСР, можна було відремонтувати й використати для розв’язання завдань оборони країни. Натомість спершу грубі гроші виділялися на ремонт кораблів — а потім ці кораблі раптово списували й негайно різали на металобрухт. Чому? Навіщо? Рішення ухвалював Київ. Як пересвідчитись, куди пішли гроші, чи належним чином вони використані? — запитує віце-адмірал. І сам відповідає: а ніяк. Не кажучи про маразм ситуації, коли начебто ретельно ремонтований корабель ріжуть автогеном...
Результат: виходити в океан у досить тривале автономне плавання нині спроможний лише один корабель ВМСУ — фрегат «Гетьман Сагайдачний», тодіяк два найбільш «ходові» корвети — максимум у Середземномор’я. Тож про участь, скажімо, у боротьбі з морським піратством у районі Африканського Рогу, де в заручники потрапляють щороку десятки українських громадян, можна тільки мріяти. Або гучно говорити про це з високих трибун.
Однотипний же з «Москвою» крейсер «Україна» і нині стоїть у Миколаєві біля заводської стіни на приколі, готовий на 96%. Корабель такого класу здатен своїми ракетами знищувати морські та сухопутні цілі на відстані понад 600 кілометрів. Ряд фахівців вважає, що цей корабель застарів чи що він не потрібен державі, виходячи з її воєнної доктрини. Інші експерти, навпаки, вважають за потрібне негайно добудувати крейсер, після введення в стрій якого встановиться приблизний паритет між флотами України та Росії на Чорному морі. А ще ніяк не добудують на українських заводах фрегат «Байда Вишневецький» і корвети «Луганськ» та «Львів», на що потрібно не більше грошей, ніж на відбудову Батурина. Морально застаріли? А чому не можна зразу поставити на них більш модерне електронне начиння, як роблять інші держави?
Крім того, два підводні човни у боєздатному стані кілька років тому Україні пропонувала Польща, оскільки вона мала намір замінити їх на новітні зразки. Наприкінці 2008 року начебто планувалася передача ВМСУ трьох виведених із складу US Navy фрегатів типу «Oliver H. Perry» (з нових членів НАТО два такі кораблі одержала Польща), але все так і залишилося на папері. За інформацією, яка є з цього приводу, Кабмін не знайшов на це гроші — хоча йшлося про мізерні суми у порівнянні, скажімо, з коштами на виплату «Юліної тисячі».
Так само, як поки що на папері залишається і програма будівництва корветів-«невидимок» типу «Гайдук», не кажучи про розгортання кількох батарей розроблених в Україні оперативно-тактичних протикорабельних ракет нового покоління.
ДОРОГЕ ЗАДОВОЛЕННЯ, БЕЗ ЯКОГО НЕМАЄ ДЕРЖАВИ
Автор цих рядків усвідомлює, що знайдеться чимало охочих оголосити його «мілітаристом». Але ж давно відомо: хто не хоче годувати власну армію, той годує чужу. Гадаю, що це прислів’я не втратило своєї чинності й у добу постмодерну (яка водночас стала добою масштабного міжнародного тероризму) і що воно стосується також флоту. А для найзапекліших пацифістів хочу розповісти одну коротеньку історію. Як відомо, в Україні є хоч невеличкий, але цілком «працездатний» риболовецький флот, частина якого ходить в Атлантику і веде промисел біля берегів Африки. А деякі тамтешні держави, як відомо, полюбляють таке собі «офіційне піратство»: посилають декілька сторожових катерів на перехоплення рибалок, мовляв, ви порушили наш кордон, й арештовують судно. Поки не заплатиш штраф — не відпустять. Можна, звісно, через Міжнародний суд знайти правду, але це довго та дорого. Так от, на польські чи естонські сейнери таких нападів не роблять — адже ці країни «під парасолькою» НАТО. Росіян теж не дуже чіпають — у них такий-сякий океанський флот лишився. Потерпають зазвичай українці. Дійшло до того, що наш уряд кілька років тому неофіційно просив одну з країн Альянсу допомогти в справі звільнення українського сейнера десь у Гвінейській затоці. Ті послали фрегат до берегів країни «офіційного піратства» — й суд негайно відпустив українських моряків та корабель. Але ж хіба напросишся на кожен такий випадок? Та й соромно якось — ведемо мову про «велику європейську державу», а засобів упоратися зі знахабнілим африканським диктатором маємо менше, ніж Болгарія чи Румунія. Чи не краще бодай один раз послати в район промислу українських рибалок свій фрегат? Як то кажуть, показати прапор? Кажете — дорого? Але чи не дешевшим стане в кінцевому підсумку діяльність забезпечення економічних та загальногуманітарних інтересів наших співгромадян за кордоном (уявіть лишень собі, які «комфортні» умови мають українські моряки у тюрмах країн третього світу з диктаторськими режимами десь на екваторі)?
Утім, це тільки один вимір проблеми. Про інші нехай скаже такий кваліфікований експерт, як віце-адмірал Безкоровайний: «Україні потрібен флот, який міг би захистити її національні інтереси. Сьогодні ми бачимо, що у світі розгортається терористична війна, яка тільки набирає силу. Завтрашній день на морі чи в повітрі, чи на суші — він нам не обіцяє нічого благополучного, він викликає тривогу, а тому знищення флоту, яке ми бачимо сьогодні, — це рішення суперечить державним інтересам. Флот потрібен такий, який відповідає завданням, які йому ставляться. Це захист України з морського напрямку у воєнний час і захист інтересів України у світовому океані в мирний час. Відповідно до цих завдань і треба будувати флот».
І справді: згадаймо кризову політичну ситуацію у серпні 2008 року, під час російсько-грузинських бойових дій, коли Президент Віктор Ющенко видав указ, що ним забороняв російським кораблям вихід із Севастополя без дозволу української сторони. ЧФ Росії відверто проігнорував цей указ — і Київ не зумів забезпечити виконання Договору про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу з Грузією, за яким українська територія не може використовуватися для недружніх щодо Грузії дій. А чим забезпечити виконання указу, коли російський крейсер «Москва» потужніший за вогневою міццю за всі ВМСУ разом узяті?
Звичайно, Військово-Морський флот — задоволення дороге. А з суто воєнного погляду його ефективність у добу ракет, надзвукової авіації та ударних ядерних сил викликає у багатьох політиків та геополітичних аналітиків великий скепсис. Проте військово-морські флоти різної могутності мають практично всі приморські держави з населенням бодай у десять-п’ятнадцять мільйонів осіб. А якщо йдеться про країну, де живе кілька десятків мільйонів людей, то її флот зазвичай здатний діяти не лише в прибережних водах, а й у світовому океані. Чи такі настанови є реліктами колишніх часів, чи, навпаки, їх ініціює небезпека глобального тероризму й новітнього морського піратства — але фактом є те, що військові кораблі різних класів і далі сходять зі стапелів суднобудівних заводів. А ті, що вже ходять морями, модернізуються й переоснащуються найновітнішими озброєннями. І якщо слова верховного головнокомандувача Віктора Ющенка про те, що «український прапор на кожному нашому кораблі, військовому чи цивільному, має бути символом нашої могутності» не є просто святковою балаканиною, то постає запитання — а чому вже за Ющенка пішло на брухт чимало кораблів і чому за час його президентства не добудовано взамін списаним жодного нового корабля? Звісно, все можна списати на прем’єрів, на Віктора Януковича (з його вельми специфічним ставленням до захисту української державності) і на Юлію Тимошенко (з її відвертим нехтуванням проблемами обороноспроможності країни і небажанням фінансувати Збройні сили навіть у мінімально потрібних обсягах). Але ж вони не позиціонують себе як послідовні українські патріоти, для яких інтереси країни — понад усе. І не на словах, а на ділі.
...Колись український уряд уже відмовився від створення потужного військового флоту на Чорному морі. Це було 1917 року. У ті часи кораблі та сухопутні підрозділи ЧФ українізувалися самочинно, без будь-якої допомоги Києва, який примудрився не помітити патріотичних настроїв матросів і офіцерів. Скажімо, восени 1917 року на всіх кораблях бригади лінкорів ЧФ віце-адмірала Андрія Покровського було піднято українські прапори й створено українські ради. Було сформовано курінь моряків-добровольців, який поїхав до Києва захищати українську владу від більшовиків. Але... Подальші події добре відомі. Від тодішнього українського флоту, як, власне, і від самої Української держави, залишилися тільки спогади, кілька сторінок у підручниках та нескінченні розмови сучасних аматорів альтернативної історії: а як би воно могло бути, якби два плюс два у нас було чотири, як і в усьому світі, а не п’ять, як це досі рахується «по-нашому». Чи вчить когось в Україні українська ж історія?
