6 грудня минулого року «День» опублікував у скороченому вигляді попередній варіант історичного висновку про діяльність ОУН і УПА. У лютневому числі журналу «Сучасність» з’явився повний текст. Він грунтується на напрацюваннях всієї робочої групи, але має тільки одного автора. Сенс публікації полягає у тому, щоб виявити, які положення викликають заперечення. Дискусія повинна допомогти створити вже колективний документ. Звичайно, якщо це вдасться: самі члени робочої групи дотримуються різних поглядів на деякі питання.
Мені вже давно стало зрозумілим, що особлива складність проблеми ОУН-УПА полягає не у фактичному матеріалі, хоч він і в публікаціях, і навіть в архівних першоджерелах часто фальсифікувався. Головне — в емоційному настрої, з яким люди підходять до цієї проблеми. Емоції часто заважають погоджуватися із очищеними від усяких фальсифікацій фактами.
Я звернувся до Юрія Шаповала, який з 1988 року веде на Першому Національному радіоканалі програму «Відроджені імена», з проханням організувати передачу на цю тему. Ми разом працюємо в робочій групі, добре знаємо предмет розмови й без особливої підготовки двічі вийшли в ефір. Результат здивував і працівників радіо, і нас: десятки прямо-таки «розпечених» листів. Справді, проблема ОУН-УПА хвилює народ, на відміну, до речі, від «касетного скандалу». Листи ми уважно вивчили. Якщо будуть ще, то опублікуємо у вигляді книжки зі своїми коментарями. Тепер же, гадали ми, треба зіткнути між собою носіїв різних точок зору на проблему ОУН-УПА, щоб вибити іскру істини, переконливої для обох сторін.
Ми з Ю.Шаповалом обклалися цими листами і знову вийшли в ефір. Однак на слух складна аргументація сприймається важко. Виникла необхідність поспілкуватися з радіослухачами через газету. Для сьогоднішнього виступу я обрав найбільш болючу тему: як український Схід сприймає історичне минуле Заходу, включно з проблемою ОУН- УПА і, навпаки, як Захід сприймає недавнє минуле, пов’язане зі Сходом.
* * *
Ми єдиний народ, але шість віків український Схід розвивався окремо від Заходу. Різні долі не могли не залишити відбитку на «східняків» і «західників». По-різному склалися для них й роки Другої світової війни. Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР ця війна стала сприйматися радянським населенням як Велика вітчизняна. Остання назва як патріотично-емоційна, не може стосуватися ні вермахту, ні бійців УПА. Мабуть, з цим погодяться всі радянські ветерани.
Активісти бандерівської частини ОУН і створена ними повстансько-партизанська армія протягом певного періоду воювали проти обох учасників радянсько-німецької війни одночасно. Не дивно, що емоції відіграють головну роль у визначенні ставлення до бандерівців та бійців УПА з боку населення Росії і більшої частини України. Лінія розколу громадської думки в Україні збігається в основному з колишнім державним кордоном СРСР по річці Збруч.
Психологічно зрозуміло, що до «своїх» у стані ворога ставлення завжди більш негативне, ніж до самого ворога. Більшість українців і росіян, які пам’ятають 22 червня 1941 року, не можуть пояснити мотивів тих громадян СРСР, які раділи цій події або навіть сприяли агресору. Надто багато коштувала ця страхітлива війна кожній сім’ї. Історики, однак, повинні роз’яснити, що тогочасне населення західноукраїнських земель вважати своїм не треба. Росії ці землі ніколи не належали. Галичани та буковинці пам’ятають й досі розповіді старших за віком членів сім’ї про жахи окупації, які стали наслідком вторгнень царських військ у 1914 і 1916 рр . Але їх стократ перевершили страхіття окупації після «визвольного походу» Червоної армії у вересні 1939 року.
Я запитую колег, які хочуть знайти позитив у радянських перетвореннях 1939—1941 рр. в західних землях: як бути з отим мільйоном депортованих? Одні в нього не вірять, іншими він сприймається як абстрактна величина.
На українському Сході звикли до мільйонів. Кількість жертв у Другій світовій війні ми визначаємо з точністю від 7 до 8 мільйонів чоловік. Кількість загиблих у 1921—1923 рр, теж знаємо з точністю до мільйона в ту або іншу сторону, бо за цим голодом стоїть семирічна війна з невідомою кількістю втрат. По голодомору 1932— 1933 рр. в моїх розрахунках різнобій в кілька мільйонів з українцями діаспори. Не місце тут розбиратися, хто правий, показовий сам різнобій! Але галицький мільйон відчутний на дотик.
У вересні 1941 року в надії на допомогу з боку нових союзників радянський уряд заявив про приєднання до Атлантичної хартії. Він уклав угоду з урядом окупованої Польщі, який мав свою резиденцію в Лондоні, про відновлення дипломатичних відносин. Одночасно він заявив, що визнає радянсько- німецькі договори 1939 р. стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу. Звідси випливало, що Західна Україна залишалася частиною Польської держави, а її населення Радянський Союз погоджувався розглядати як польських громадян.
Посол польського еміграційного уряду в СРСР С.Кот звернувся в НКЗС СРСР з вимогою надати інформацію про депортованих у 1939—1941 рр. польських громадян. Заступник наркома закордонних справ А.Вишинський назвав цифру — 388 тисяч чоловік. Ясно, що вона була заниженою. Сталін уже встиг знищити польських офіцерів, які потрапили в полон у 1939 році («катинська справа»). За 1939— 1941 рр. десятки, якщо не сотні тисяч депортованих загинули у непридатних для проживання північно-східних регіонах СРСР. Використовуючи відомості опікунчої ради при тогочасному посольстві Польщі у Москві, сучасні польські історики вийшли на цифру депортованих у Західній Україні й Західній Білорусі в 1230 тисяч чоловік. Це означає: радянська влада вислала кожного десятого з числа тих, хто проживав на цих територіях!
А тепер слово свідкам цих подій. Марія Павельчик, яка тепер живе у Червонопартизанську на Луганщині, пише: «В 1940 році комуністи показали, що вони доброго могли зробити для нас. Спочатку великі непосильні податки, які неможливо було виконати. Потім посилали на заготівлю і вивозку лісу. Пізніше «запропонували» до колгоспу, а перед тим, щоб люди писали заяву, багатьом довелося пережити великі випробування. Одівали на голову відро і били по ньому так, що люди збожеволювали... В 1940 році зимою виселяли до Сибіру поляків, які жили в нашій місцевості. Тільки вони не всі доїхали до місця призначення, тому що це була дуже трагічна висилка. Дітей кидали на підводи напівроздягнутими і нічого не дозволяли брати з собою. Весною 1941 року були складені списки на половину селян з нашої місцевості, в тому числі й на нашу родину. Врятувало тільки те, що 22 червня 1941 року почалась війна. Отож постає питання: як могли наші селяни та інші не зустрічати фашистів після таких страшних тортур, проживши при комуністичній владі два роки? Я також бігала зустрічати їх iз такими малолітками, як сама, нам давали цукерки та інші солодощі, яких ми раніше не бачили».
М.А.Сиванич, у минулому політв’язень, прислав короткого листа, а з ним — копію звернення односельців до Л.Д.Кучми, І.С.Плюща, В.А.Ющенка і М.Г.Жулинського. Процитую один абзац із звернення: «У нас в Бучачі на Тернопільщині є музей «Меморіал» імені В.Стуса і діє районна спілка політв’язнів та репресованих, що розміщена в будинку, в якому в 40-х роках знаходилася слідча тюрма- катівня НКВД. У цій катівні замордовано сотні патріотів, учасників визвольних змагань ОУН-УПА, для яких першою заповіддю було: «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї». Скелети замордованих 148 чоловік, в тому числі дітей, жінок, між ними дві матері, в лоні яких знаходилися ще ненароджені немовлята, знайдено нещодавно закопаними в підвалах церкви Св. Покрови, що знаходиться через дорогу від будинку катівні».
А тепер треба надати слово протилежній стороні. Для початку процитую більшу частину короткого листа І.Коваля з Кобеляк на Полтавщині. «В 1941 році, коли наші воїни і мій батько — захисник Києва (загинув там), стікаючи кров’ю стояли і помирали в бою з фашистами, Бандера і К о з квітами зустрічали фашистів у Львові. І тільки те, що фашисти не захотіли співпрацювати з націоналістами, вони стали в опозицію. Але проти фашистів практично не воювали, а стріляли в спину воїнам Червоної армії і вбивали партизанів. А в післявоєнні роки, коли воїни- визволителі відбудовували зруйноване, вони в схронах сиділи, і по-бандитському вбивали, вбивали... А те, що говорив в радіопередачі апологет бандерівщини, так званий «професор» Кульчицький, то все — мура».
Розлюченого листа прислав і Д.Д.Онищенко з Донецької області. У нього претензії до Укррадіо: «За десять років, що в нас при владі фашисти-демократи, ми ні одного слова не почули про нашу рідну визволительку — Червону армію». У нього претензії до учасників передачі, яка змусила його написати листа: «А ви, доктор-історик Кульчицький, як ви могли піти па таку авантюру — переписувати історію?» В листі є також слова, від яких мороз по шкірі: «А сьогодні Западна Україна напічкана одними «визволителями» та їх нащадками. Українців в Западній Україні майже нема. Там живуть австрійці, венгри, німці, румуни, поляки. Тож вони сьогодні й б’ються за нашу землю, не завоював — так скупить. Кричать, щоб земля продавалась».
Щирий, безпосередній і гострий лист надіслала Валентина Данилівна Приходько з Сміли на Черкащині. Спочатку вона поцікавилася у нас: «Який дурень вам присвоїв докторські звання, хіба за долари. За долари зараз все можна дістати!». А далі почала розповідати про те, що пам’ятала: «В 1949 році моя мама вчителювала в с.Погорілець Рожнятівського району Станіславської області. Село було гірське і мама сама вела чотири класи. Було в селі багато неписьменних. Мама в районі одержувала зошити, книжки: письмове приладдя — все це безплатно роздавалося дітям. То про яку окупацію може бути мова? Але в селі переховувалися бандерівці, і був випадок, що один із них загрожував моїй матері, щоб вона вибралась із села. Вона поскаржилась старості, і той заспокоїв мою маму, щоб вона була спокійна. Мовляв, ми його переховуємо й годуємо, а він ще й виступає! Коли маму перевели в друге велике село вчителювати — Грабів, то з села Погорілець повністю виселили населення за переховування бандерівців. Десь в 1954—1955 рр. навколишні ліси були очищені від бандерівців, і люди спокійно зажили, а то поодинці взагалі боялися ходити до лісу. То від кого вони (бандерівці. — Авт. ) визволяли населення?».
Коли я читав цей лист, то все думав про дітей, яким радянська влада безплатно роздавала зошити, а потім кинула їх напівроздягненими на підводу й вивезла далеко-далеко. А Валентина Данилівна так спокійно повідомила про депортацію жителів села Погорілець і пішла собі розповідати далі. Так, висилали. На доповнення до передвоєнного мільйона за 1944—1952 рр. із Західної України було вислано 203 662 «бандерівця і бандпособника». Висилали, як підтверджує Валентина Данилівна, цілими селами, так що серед «бандпособників» виявилося багато дітей...
Василь Павлович Колочко з Івано-Франківська написав довгого листа, з якого дозволю собі зацитувати тільки один уривок:
«Чому воїни Червоної армії, які в 1939 році прийшли в західні області України, стали окупантами? Хіба не було виборів до Зборів, що відбулися у Львові? Хіба зі Львова не було надіслано делегацію в Київ та Москву з метою включення західних областей України в Українську соціалістичну державу та до складу Радянського Союзу? Тепер ведеться мова про те, що такі вибори були сфальсифіковані комуністами. Якщо це дійсно так, то потрібно судовим рішенням це довести. Якщо нема судового рішення по цьому питанню — то це наклеп».
Шановний Василю Павловичу! Питання про возз’єднання українських земель у 1939 році має багато вимірів, і мені вже доводилося виступати з цього приводу 16 вересня минулого року в газеті «День». Питання про вибори значно простіше. Якими були всі вибори між 1917 і 1989 рр.? Ми не відчували їх керованості, як не відчувають повітря, яким дихаєш, бо жили і виховувалися в цій системі. Але останнє десятиліття дало багатий матеріал для порівнянь. То ж напружимо пам’ять і згадаємо технологію радянських виборів, замість того, щоб звертатися до суду.
Тепер треба подивитися на аргументи тих, хто своєю визволителькою вважає Українську повстанську армiю, а окупаційною силою — Радянську армію. Це — вороги, але вони мали одного спільного ворога — гітлерівський націонал-соціалізм зі своєю ударною силою — вермахтом. Вживаю я так багато слів для окреслення ворога не випадково. Німецькі солдати і офіцери у 1941 році роздавали цукерки галицьким дітям, а нацистські бонзи у своїх похмурих кабінетах розробляли план «Ост». План передбачав включення Галичини в кордони Тисячолітнього рейху. Місцеві жителі виявлялися зайвими і після війни на дві третини підлягали винищенню, а на третину — германізації. Отака була перспектива перед приходом Радянської армії.
Чи могла врятувати від такої долі УПА? Це була партизанська армія чисельністю не більше дивізії. I Український фронт мав 10 армій сукупною чисельністю у 800 тисяч чоловік. II — 9 армій, III — 6 армій. IV — 9 армій. 6 мільйонів вихідців з України було мобілізовано під час радянсько-німецької війни до Радянської армії, і вони потрапляли здебільшого на ці фронти. Чи була ця армія чужою для українців? Наскільки може бути чужим власне тіло? Радянський солдат на своїй українській землі почував себе не окупантом, а визволителем, і це було природне почуття. Саме воно, а не загородзагони за спиною, допомагало йти вперед, під кулі. Загородзагонами ще ніхто не вигравав війни.
Ставка Верховного головнокомандуючого прагнула перемоги, і за ціною не стояла. Солдат не жалкували, особливо мобілізованих в Україні, яка пережила окупацію. Траплялося, що міста визволяли до червоних дат в календарі. Під Києвом воєначальники поклали 260 тисяч отих «окупантів». Половина мобілізованих у Радянську армію вихідців з України не дожила до перемоги. Проте як полеглі, так і ті, хто вижив, внесли свій вклад до спільної перемоги. Перемога була спільною для всіх — України, Радянського Союзу, Об’єднаних Націй. Щоб дістати отих нацистських бонз, треба було розтрощити вермахт. Але перемога над ним тільки зміцнювала пекельну сталінську диктатуру. Усе зав’язане в один вузол.
Леонід Волошин з Ялти не може розібратися з цим вузлом: «Частину українського суспільства, що брала участь у Другій світовій війні в складі Червоної армії, належить вважати патріотами Совєтського Союзу, але не України. Хто б там що не казав, але за Україну вони не воювали, а захищали її поневолювача». Йому вторить Станіслав Григорович Бондаренко з Чернігова. Звертаючись до Ю.Шаповала, він каже про мене так: «Ганебними, що не личать історику-професіоналу, є натяжки, що на «Українських фронтах воювали тільки українці» (до речі, я такого не міг казати, але ж це радіо, можна недочути). Не треба ухилятися від іншого, неспростовного факту: шести мільйонів уродженців України на всіх фронтах радянсько-німецької війни.
Свідчить Петро Степанович Божагора зі Львова: «Фронти — це тільки назва, а все руководство — в руках комуністів. Коли в 1944 р. прийшли радянські війська, то під мітлу всіх забрали в армію і тут же кидали їх на передову, фактично на загибель. Я пам’ятав, як на Великодні свята у нас стояло два українських бійця. І коли батько пригощав їх свяченим яйцем, вони плакали, бо, можливо, це свячене яйце їдять в останній раз. Вони казали, що вчора їм тільки видали гвинтівку, а завтра їх уже кидають на передову. Я тільки тепер зрозумів, що йшло фізичне знищення українців». Петро Степанович не робить остаточних висновків. Хочеться думати, що він не вважає все-таки тих двох бійців окупантами.
На закінчення наведу свідчення Надії Бережницької з Вишгорода, яка народилася у 1941 році в селі Бережниця Івано-Франківської області. В лютому 1945 року через чотири дні після розмови з чекістом і відмови бути секретним співробітником її батька хтось застрелив неподалік від хати. У травні 1945 року її з мамою повезли на збірний пункт для виселення, але хлопці з УПА відбили, і вони повернулися до пограбованої хати. Але в жовтні 1947 року їх вивезли до Караганди.
Розповідаючи про все це, Н.Бережницька запитує: «Скажіть, пане професоре Кульчицький, яка мені була різниця — чи фашист повіз у Германію, чи совіт-москаль у Сибір, Казахстан? Є різниця? Так, є. Бо фашист зараз виплачує компенсацію за злочини, що робив, а совіт-москаль і сьогодні доводить, що він «визволитель». Від чого він мене визволив? Невже Вам, професору з історії, ще досі не зрозуміло, що то була війна двох окупантів? Україна не розв’язувала тої війни. Але це була наша історія, і не можна звинувачувати «визволителів» за те, що вони мають пільги ветеранів війни, хоча були в армії окупанти. Але боляче, що уже десять років незалежна Україна не має істориків, які б до смерті боролись за правду, так, як бійці УПА за волю України і захист свого народу — наші хлопці, як їх скрізь називали у селах. Боляче, що вояки УПА ще й досі не признані воюючою стороною — після тюрем, Сибіру гинуть у злиднях, без засобів існування, рідних, житла, а найголовніше, — без моральної оцінки рідної держави, бо історики й надалі ще щось вишукують».
Шановна пані Надіє! Наша робоча група повинна й далі працювати, щоб минуле стало зрозумілим в усіх його вимірах. Не майте зла на істориків і на владу. Історики вже зробили чимало, хоч зробити треба більше, щоб на Укррадіо не надходили листи, подібні до вищенаведених. Верховна Рада України 22 жовтня 1993 року визнала Законом «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» бійців УПА, що брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941—1944 рр., особами, які належить до учасників бойових дій.
В одному Ви праві, в іншому неправі. Проте Ви маєте моральне право на неправоту, так склалася Ваша особиста доля. Хочеться тільки уточнити: не фашисти виплачують компенсацію остарбайтерам, не совіт- москаль господарює в Україні. А праві Ви в тому, що незалежна Україна повинна з повагою поставитися до бійців УПА, які вже після війни десять років чинили опір радянізації західних областей УРСР. Ось цю сторінку в історії УПА держава повинна заново розглянути і належним чином оцінити. Зрозуміло, з допомогою істориків та юристів.
Однак державі потрібна підтримка суспільства. Треба, щоб всі ми — такі різні — перестали бачити наше недавнє минуле тільки в чорно-білих барвах, повернулися обличчям один до одного і потиснули один одному руки. Не має значення, що ми при цьому залишимося при своїх думках. Йдеться тільки про терпимість до думки іншого.
