Багато хто вважає, що сьогоднішня Росія не заслуговує допомоги Заходу через пануючий хаос, корупцію та дефолти єльцинського періоду, а також внаслідок незадовільного становища з правами людини і зростаючого авторитаризму, що склалися при президентові Путіну. Також вважається, що підйом цін на нафту і щорічне зростання ВВП на 6,5% привели до істотного поліпшення стану російської економіки і державних фінансів, і тому країна більше не потребує допомоги. Дійсно, в цей час позитивне сальдо бюджету й платіжного балансу в Росії становить 2% і 17% від ВВП, відповідно. Навіть будучи по вуха в боргах — боргові зобов’язання Росії сягають 75% від ВВП — країна, схоже, спроможна заплатити своїм кредиторам.
Але Росія намагається домогтися від «Паризького клубу» подальшого списання боргів колишнього Радянського Союзу на суму приблизно в 40 мільярдів доларів. У Росії є вагомі підстави домагатися списання боргів. Ще більш вагомі підстави просити платників податків відмовитися від частини боргових домагань є в західних урядів — насамперед, в уряду Німеччини, на частку якої припадає приблизно половина всіх боргів Росії Паризькому клубові.
Предмет обговорення — позики, надані західними урядами Радянському Союзові. Радянська система центрального планування не змогла забезпечити своєчасне повернення цих позик (а по суті — всіх інвестицій взагалі). Позики Паризького клубу виділялися урядовими агентствами з експортних кредитів, які виступали як гаранти при поставках за кордон засобів виробництва та іншої продукції, зробленої всередині країн Паризького клубу. Як не втомлюється повторювати Організація економічної співпраці й розвитку, така політика є різновидом урядових субсидій, що йдуть скоріше внутрішнім виробникам, ніж країнам-одержувачам товарів.
Питання про списання боргів постає одночасно з дискусіями, що поширюються у західних столицях на тему «Хто програв Росію?». На мою думку, в цьому треба звинувачувати західні уряди, що діяли від імені Паризького клубу восени 1991 року.
Коли Радянський Союз розпався, і новий незалежний російський уряд Єльцина намагався провести радикальні реформи, країни «великої сімки» багато разів посилали своїх міністрів фінансів до Москви для того, щоб домогтися визнання боргів СРСР. Намагаючись довести, що Росія стоїть на цивілізованих позиціях, Єльцин не захотів наслідувати приклад більшовиків, що відмовилися в 1917 роцi від зовнішніх зобов’язань країни.
Хоч у 1991—1992 роках одностороння відмова Росії від сплати боргів і була б помилковим рішенням, революційна ситуація, що склалася в країні, закликала Захід до прийняття далекоглядної ухвали про списання боргу. Дійсно, саме так вчинили з Польщею 1991 року. Росії такої люб’язності зроблено не було, і до кінця року країна зіткнулася з найважчими політико-економічними проблемами.
Лише 1996 року борг, успадкований Росією від колишнього Радянського Союзу, зі згоди урядів Паризького і Лондонського клубів і приватних кредиторів було реструктуризовано на 25 років. Однак падіння російського ВВП в доларовому обчисленні (приблизно з 430 до 130 мільярдів доларів) внаслідок девальвації рубля 1998 року не дозволили Росії здійснити навіть такі скорочені виплати. 1999 року на обслуговування боргу пішло приблизно 80 відсотків від запланованих податкових зборів.
Падіння цін на нафту, викликане азіатською кризою 1997 року, сприяло російському дефолтові і девальвації рубля 1998 року; аналогічним чином поточного року зростання цін на нафту та інші товари привело до відновлення спроможності Росії обслуговувати свій борг. Але повторне зниження цін — просто питання часу (дійсно, ціни на багато які товари, не пов’язані з нафтою, вже впали).
Замість того, щоб короткозоро сподіватися на тимчасову спроможність Росії платити, що зараз з’явилася, Захід повинен сприяти створенню живильного середовища для путінських реформ. Чи виявляться офіційні кредитори Росії менш зашореними, ніж у 1991—1992 роках?
Немає сумніву в тому, що Путін несе прогрес у галузі структурних реформ. Його політичний ресурс значно вищий за той, котрий був у Єльцина. Дійсно, Путін використав свою легітимність, популярність і робочу більшість, що склалася в Державній Думі, для того, щоб пробити радикальну податкову реформу й продовжити в бюджеті на 2001 рік жорстку фіскальну політику. Стабільність і довіра, що знову виникли, сприяють пожвавленню інвестиційного клімату і (додатково) зменшують відтік капіталу.
Є проблеми, котрі все ще чекають розв’язання. Потрібно навести порядок і реструктуризувати так звані «природні монополії»: залізниці, енергопостачання, і насамперед Газпром — найбільшу компанію країни, котра приголомшує розмахом несумлінного менеджменту. Ефективне корпоративне керівництво повинне стати законом, і цей закон необхідно привести в дію. Треба боротися з корупцією шляхом зменшення бюрократичної тяганини і докорінної перебудови правової системи. Ринок землі фактично має бути створено з нуля. Те ж саме стосується і банківської системи, яка на сьогоднішній день в основному є неефективним державним монополістом.
Кредитори Росії з Паризького клубу мають рацію в тому, що шукають нових угод із МВФ, спрямованих на підтримку політики Путіна і створення ефективної системи контролю. Так само справедливо те, що кредитори з Паризького клубу отримають значну компенсацію. Але вони не можуть розраховувати на повну та своєчасну виплату боргу, незважаючи на те, що зі своїм «власним» боргом, накопиченим за пострадянський період, Росія чинить саме так. Лондонський клуб (банки та інвестори, яким належать комерційні борги радянської доби на суму в 32 мільярди доларів) списав раніше 36,5% цих боргів у поточному році, і розтягнув термін погашення заборгованості, що залишилася на тридцять років. Німеччина відмовилася пробачити будь-які борги, але вона все ще може полегшити борговий тягар, якщо перегляне терміни погашення боргу в бік збільшення. Операція буде чесною лише в тому випадку, якщо не задушить перспективу економічного відродження Росії. Бо при відсутності стійкого економічного зростання залишається мало надій на проведення довгострокових реформ, які необхідні Росії для того, щоб остаточно позбутися спадщини радянської системи і, таким чином, дати росіянам шанс на нормальне, пристойне життя.
P.S. Висловлені в даній статті погляди належать авторові і не обов’язково поділяються КІМВ.
