9 вересня 2009 року в Україні офіційно відзначатиметься «20-річчя створення Народного Руху України за перебудову». Рішення про це було прийнято Указом Президента України та Постановою Верховної Ради України. Зокрема, згідно з постановою Парламенту, пропонується спорудити на честь створення «НРУ за перебудову» монумент на одній із центральних площ міста Києва з одночасним перейменуванням її на «Майдан Народного Руху України за перебудову». Нацбанку рекомендовано виготовити та ввести в обіг ювілейну монету та пам’ятну медаль з нагоди річниці, а Кабінету Міністрів, місцевим державним адміністраціям, органам місцевого самоврядування рекомендовано провести святкові заходи з приводу означеного ювілею...
Життя людей, народу, держави в Україні нині вимагає докорінних змін, як і в 1989 році. Ми не змогли тоді дати адекватні відповіді на виклики історії. Україна не стала собою. Якщо Рух «двадцять років тримає слово», як дехто стверджує, то це значить, що 20 років тому він обіцяв скорочення населення на 6 млн. душ, розвал народного господарства, медицини, освіти, збройних сил, економіки. Ні, не такою бачили Україну в 1989 році Чорновіл, брати Горині, Овсієнко...
Чому НРУ перетворився на майже маргінала в українській політиці? Чому він не став успішним політичним лідером країни? Знайти чесні відповіді важливо для того, щоб сьогодні не повторити помилок Народного Руху 20-літньої давнини. Ця стаття пропонується мною для дискусії про чесний шлях до України, омріяної її кращими синами й доньками. Сьогодні ми називаємо це подоланням кризи, яка насправді — не у кишенях, а в душах наших.
Отже, озирнемось на 20 років назад... Засновники «Народного руху України за перебудову» в проекті своєї програми («Літературна Україна», 16.02.89) так визначали основну мету Руху: «сприяння Комуністичній партії у створенні й функціонуванні такого демократичного механізму, який служив би розвитку суспільства...»
У прийнятій 9 вересня 1989 р. Програмі головна мета Руху була прописана дещо по-іншому: «побудова в Україні демократичного і гуманного суспільства.., створення суверенної української держави, яка будуватиме свої стосунки з іншими республіками СРСР на підставі нового Союзного Договору».
І в проекті, і в програмі Народного руху України його позиція щодо ставлення до влади КПРС-КПУ і до повної незалежності України не була визначена. Та й самі документи ідеологічно й політично були туманними, невиразними, бо ліквідація монополії комуністичної партії на владу, вихід України з СРСР і побудова демократичної України як мета не відповідали настроям і очікуванням керівництва Руху і тому не були проголошені. Рух духовно, ідеологічно, морально не спромігся на чітку позицію з принципових питань тогочасного українського буття. В чому ж головна причина, що український національний авангард не зміг виробити позицію, правильність якої життя підтвердило вже за два роки — 24 серпня 1991 p.? «...Гайнути проти течії, — як казав Хвильовий, — мабуть, може тільки той, хто вже це робив. Окрім того, за свободу вибору треба платити. А на сміливість треба ще й здобутись, і то не відразу» (Євген Сверстюк, «На святі надій»). Потрібен був дух і час, щоб назвати речі своїми іменами.
Фундатори національно-демократичного Відродження, визначаючи назву своєї організації, зупинилися на слові «рух». Слово «фронт» не було використано для назви закономірно: в цьому слові є позиція. У слові «рух» її немає. Його провідники зайняли національно-демократичну позу, а не позицію. Ця відмінність є принциповою, адже поза (франц. pose, від poser — класти, ставити) — це умисно чи мимовільно надана тілу постава (пасивне начало щодо дії), тоді як позиція (лат. positio — становище) — положення, розташування; точка зору, світоглядно-ціннісна система, що визначає характер дій і поведінки (активне начало дії, принцип, покладений в її основу). Останнього, власне, і бракувало. Слово «фронт» лідери сприймали виключно як синонім деструкції, навіть агресії. «Нас ніхто не спровокує на ворожнечу»,— говорив у доповіді на І-му з’їзді Руху один із лідерів, прикриваючи відсутність у рухівського керівництва чіткої позиції з головних питань того часу.
Прищепивши на лацкан головному ідеологові КПУ синьо-жовтого прапорця, І з’їзд Руху символічно продемонстрував свою невіддільність від КПУ, визнав і фактично запросив збанкрутілу компартію до участі в процесі української трансформації, який згодом вона і очолила. Очолила, бо принципового протистояння з боку Руху не було.
Схоже, що жертвам комуністичного терору, дисидентам (правозахисникам, патріотичним письменникам і науковцям) стало незатишно і незвично без своїх наглядачів і начальників. Зжилися з ними інтелігенти, звиклись. Обидві сторони морального і фізичного терору, очевидно, не могли існувати одна без одної у новому, невідомому ні для перших, ані для інших житті, в якому народ, учора ще безголосий, мав відігравати вирішальну роль. Цю ситуацію ми спостерігаємо ще й досі. Взаємний потяг деяких колишніх політв’язнів і КГБ-істів, споріднених довгим спільним тюремним життям — додаткова передвиборна варіація на цю тему. Минуле ще пульсує в головах і душах людей.
З’ясовуючи головну причину політичної неспроможності рухівського проводу в кінці 80-х — на початку 90-х років, необхідно звернути увагу на характеристику основних суб’єктів політичних відносин того часу: народу, інтелігенції, «окремої» людини, номенклатури. «Сам народ втратив певність своєї ходи.., духовно заглушений, релігійно й національно здичавілий, а в результаті — збайдужілий до самого себе», — писав Євген Сверстюк. Народ у такому стані не міг підтримати активну позицію рухівського проводу, навіть якби вона й існувала. Проте й у проводу позиції не могло бути, бо «інтелігенція забула свою головну дорогу — дорогу шукання істини свого часу. Істини свого народу, своєї традиції, самопізнання: самоствердження на висхідній дорозі, що веде на гору — чи Синай, чи Голгофу, чи Сізіфову гору. Здається, нині інтелігенція звично обминає високі гори і радіє вже з того, що не мусить за вказівкою котитися вниз». Інтелігенція не прагнула Істини. Вона не мала духовної опори, бо її відлучили від Бога.
«Потреба в живій істині ще не визріла, і звичка не додумувати до кінця ще залишилася... А в многоглаголанії — нема істини», — каже Євген Сверстюк. Відомо, що традиційно українці прагнуть Бога, Істини, правди як людського наближення до Істини. «Пізнай Істину, і вона зробить тебе вільним«— це близьке українському духові. З бажанням «святої правди на землі», з її пізнанням йде усвідомлення принципів і вироблення позиції. Проте на цьому шляху інтелігенція мала великі перешкоди... Не тільки в ідеології, політиці, економіці була побудована «вавилонська вежа», яку тоді «перебудовували» замість того, щоб демонтувати. Вона була вибудована і в душі людини. Як з’ясувалося, суспільству, щоб розвиватися, треба докорінно змінювати таку людину.
Людський чинник став стрижневим у концепції перебудови суспільства. «Виявилося, що тип людини без Бога, без святинь, без національної гідності, без народних традицій і великих принципів, які ставляться вище користі, — це на практиці тип корисливого споживача, наперед згодного з лінією партії, але не згодного ступити один крок задля громадського добра коштом власної користі. «Раб лінивий і лукавий», — кажучи мовою Євангелії...» Таке визначення дав цьому типові «пострадянської» людини Євген Сверстюк у вже згадуваній книжці. Де ж було тоді взяти людину з Богом у серці, з національною гідністю й національними традиціями, з високими принципами? Серед «блудних синів» таких не буває. Ось що, наприклад, із приводу незнання власної історії 1942 року писав Олександр Довженко: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема... Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе» (Олександр Довженко, «Україна в огні»). Таку людину сформував радянський соціалізм, і вона ж мала будувати незалежну Україну.
На вершині суспільної піраміди часу «перебудови» була номенклатура, відповідним чином вихована і вироблена. Вона мала долати головну кризу — кризу людини, яку сама ж і створила. Людину мали «перебудувати» ті, які її виховали, і до того ж, бажано, на тих самих ідеях. Це мали робити люди, для яких право, совість, правда — лише інструмент влади. «Нерозумний егоїзм — їхній єдиний принцип. Егоїзм особистий, кастовий, шовіністичний, догматичний... Ще вчора вони вірили у свою місію визволяти світ, уніфікувавши свідомість і мораль усіх людей за своїм зразком. Ще вчора вони пишалися своїми досягненнями в нищенні національних мов, культур і віри, і пам’яті — в ім’я визволення людства від «пережитків минулого». Нині вони пояснюють збайдужілій молоді поняття європейських цінностей — цінність знівеченої рідної мови, традиції і культури... При цьому ніхто не соромиться і не вважає себе банкрутом», — робить підсумок Євген Сверстюк.
Як же номенклатура могла вважати себе банкрутом, якщо провідники опозиційного Руху її такою не вважали? Особливо, беручи до уваги духовну й політичну темноту, на що номенклатура й спиралася. Головною причиною нездатності Руху до лідерства в національному масштабі в ті часи були важкі й темні рештки «вавилонської вежі», побудованої в душах інтелігенції та народу. Цих «залишків» не вдалось швидко позбутися. Світ Істини не засяяв тоді рухівцям. Важко побачити це світло. Це не дається легко ні окремій людині, ані цілому народу. Світ Істини треба було ще вистраждати.
І через роки після І-го з’їзду Руху мало що змінилося в душах усіх верств, що складають українське суспільство. За крок до Незалежності, під час і після ГКЧП, рухівське керівництво мало шанс очолити державотворчий процес і національний рух, та знову виявилося не готовим. Процесом «державотворення» поступово, долаючи розгубленість і страх, опанувала номенклатура, «просячи» у Руху допомоги, але все впевненіше тримаючи кермо влади, яке Рух не спромігся демократично вибороти. Номенклатурі, її єству державна робота була супротивною, неприродною, чужою. За цих умов «нерозумний егоїзм» як єдиний принцип номенклатури мав бути реалізований в Україні. Що згодом і сталося.
...Іван Драч згадував зустріч із незнайомою жінкою після перших теледебатів з Л. Кравчуком, що кинула дітей вдома і побігла на Хрещатик морально підтримати його. Вона стала свідком, як І. Драч і Л. Кравчук тиснуть на прощання один одному руки. «І це ви після всього можете руку подавати?! Ой, видно ніколи наше не буде зверху!..» І далі п. Драч говорить: «І стільки гарячого співчуття було в її вчинку, і в розпачі її голосу, що саме оце мені запам’яталося з тих теледебатів...» (В.Ковтун, «Історія народного Руху України»). Справді, то була знакова зустріч. Ця жінка знала, що КПУ і Л. Кравчук — політичні банкрути, що вони не мають морального права на владу в Україні. Іван Драч не знав.
Рухівське керівництво не усвідомлювало своєї нездатності до управління державою і тому не готувалося до нього. Опанування політичною владою в Україні, як головна мета національної демократії, так і не була на відповідному рівні поставлена. Керівники національних демократичних сил сварилися і сваряться між собою про вибір того чи іншого фаворита з номенклатури. Бо не піднесли себе до рівня засад національної ідеї. За такого стану його проводу занепад національного руху був неминучий. Окрім цього, лідери Руху по-кадебістськи хитро були «задіяні» номенклатурою на третьорядних посадах у «розбудові держави» за чужим сценарієм. Окремі з них були при «державобудівній» справі, але не Рух як політична організація. Лідери не брали на себе відповідальності за результати політики номенклатурної влади, частиною якої вони ставали, але Рух як організація відповідав перед народом за співпрацю з банкрутами. Це прискорювало його деградацію, моральне і політичне знесилення, втрату довір’я до нього. Чутливі до правди люди в Україні спочатку насторожилися, а згодом відійшли від Руху.
Занепад Руху був закономірним, запрограмованим станом всіх верств українського суспільства. Відродження справжньої національної демократії потребувало й потребує часу та нових людей, прагнення правди й чистоти серця.
