Нещодавно під зачиненими дверима «Сяйва» зібралось близько півсотні небайдужих до долі книгарні киян та гостей міста. «Книгарня «Сяйво» — остання барикада української культури!» — таку назву своїй акції громадської непокори обрали активісти. Певно, 365 днів облоги, понад десятка безрезультатних мітингів, акцій протесту, прес-конференцій, 15 «глухих» судових справ, численні обіцянки чиновників різних рангів заступитись, вберегти — вагомі аргументи звання «остання баррикада» для книгарні з історією більш як у півстоліття.
Втім, «Сяйво» — це лише верхівка айсберга, кажуть активісти акції громадянської непокори. За їхніми словами, за останній рік в українському книжковому середовищі створилась абсолютно критична ситуація. Свого часу, як розповіла «Дню» голова правління громадянської мережі «ОПОРА» Ольга Айвазовська, очолювана нею організація провела дослідження під назвою «Річниця лиха». Так красномовно охрестили активісти процес зникнення книгарень зі столичних вулиць.
За їхніми підрахунками, за роки незалежності України на карті Києва з’явилось понад 70 «мертвих» книгарень. А на цьому «цвинтарі» української книги виросли банки, ресторани, салони мобільного зв’язку, магазини одягу, салони краси.
Так, наприклад, на місці відомої книгарні під красномовною назвою «Поезія», що працювала за адресою Михайлівська, 2, нині — біло-зелена вивіска «Otpbank»; на місці книгарні «Мистецтво» на Хрещатику, 26 — салон мобільного зв’язку Life; «Спортивна книга» на Великій Васильківській стала піцерією, а магазин «Книги» на проспекті Перемоги «перемогли» стокові магазини одягу та взуття...
На сьогодні кількість книжкових магазинів в країні порівняно з бутиками та «алкогольним крамницям», які з’явились на місці ліквідованих книгарень, співвідносяться в пропорції 1 до 4 на користь бутиків і алкоголю, підсумовують «опорівці».
Насправді проблема значно масштабніша. Вона полягає у тому, що в Україні все ще відсутні система книговидання і система книгорозповсюдження. Відсутня програма популяризації книжки і читання. (Очевидно, зусиль президента Львівського форуму видавців Олександри Коваль, як і, зрештою, інших ентузіастів недостатньо.) Як і програма державного фінансування — йдеться не про бюджетне, а кредитне сприяння, а також про те, що у вітчизняне книговидання не залучаються інвестиції. Як результат, книгарні заповнюється російською продукцією — нашої для цього замало. За словами президента Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександра Афоніна, за 2010 рік всі (державні та комерційні) українські видавництва сумарно видали стільки книжок, як три-чотири потужних російські... От і виходить, що ганебний показник — 1,2 книги на українця — не зрушився з місця. Ба, торік він «поповз» вниз і становив менше одного видання на співвітчизника. Звідси виринає ще один пункт (чи не найголовніший), розв’язання якого приведе і до вирішення загальної проблеми: Україна — єдина європейська країна, де книга не входить у стратегію розвитку держави. «За свою багатотисячолітню історію цивілізація не винайшла ефективнішого шляху для удосконалення людини і розвитку держави, ніж через знання, які дає Її Величність КНИГА, — підсумовує Олександр Афонін. — Тому розраховувати на те, що розбудова України як держави можлива без професійно підготовлених кадрів будівничих, а відповідно, й без розвитку власного книговидання, не варто. Більше того, є абсолютно тверде переконання, що значною мірою кризові явища, від яких нині так жорстоко потерпають економіка країни, її культурна, соціальна сфери та наука, є наслідком фактичного нехтування усіма без винятку вищими керівниками упродовж усіх двадцять років незалежності книгою як головним стратегічним інструментом творення людини, нації, держави».
