Для довідки — перший зальцбурзький саміт відбувся 22—23 травня 1993 року. Тоді у ньому брали участь чотири президенти: Австрії, Угорщини, Чехії і Німеччини. І власне, тоді ніхто не міг навіть уявити, що через 10 років на ювілейному саміті будуть присутні перші особи 17 країн Центральноєвропейського регіону. Зокрема — з Албанії, Молдавії, України, Сербії, Хорватії, Боснії тощо.
Особливість останньої зустрічі в Зальцбурзі полягає ще й у тому, що присутні на ній президенти, крім деяких, згідно з державним устроєм своїх країн, не наділені повноваженнями, достатніми для прийняття серйозних політичних рішень. У зв’язку з цим гідне згадки признання Президента України у тому, що він «почувався не учнем молодших класів, як раніше, а рівним серед рівних» в обговоренні майбутнього устрою Центральної Європи.
Обмін думками між президентами відбувався паритетно. До речi, якщо троє з них (Італія, Австрія, Німеччина) представляють країни Європейського Союзу, а ще п’ятеро — держави, які не сьогодні-завтра будуть у складі ЄС. Леонід Кучма ще раз підтвердив на саміті український політичний вибір — стратегічний курс на інтеграцію у Європу. А на запитання, поставлене Томасу Клестілю, Карло Адзельо Чампі і Йоганнесу Рау — «коли Україна стане, хай навіть асоційованим членом ЄС?» — відповідей отримати не вдалося.
З другого боку, Томас Клестіль, зі слів Леоніда Кучми, «відверто сказав, що бачить Україну асоційованим членом і що без України будувати безпечний європейський дім неможливо». Подібним чином, зі слів українського Президента, висловлювалися і його колеги із сусідніх з Україною країн (президенти Польщі, Чехії, Словаччини, Румунії). «Час минає, змінюється, ми стаємо зовсім іншими. Те, що учора було неможливим, сьогодні — під питанням, завтра стане реальністю», — сказав Президент України. І підкреслив, що «сьогодні від Росії ніхто відриватися не збирається». Зі слів Кучми, європейські ділові кола позитивно оцінили намір України вступити до СОТ і навіть запропонували провести конференцію СОТ в Україні.
Наші австрійські колеги пояснили, проте, вельми популярно: розширення єдиної Європи у східному напрямі кожен другий австрієць сприймає надто насторожено. У Німеччині, до речі, відсоткове співвідношення прихильників і противників розширення ЄС приблизно таке саме. Зауважимо, що в цьому випадку йдеться не про Україну, а про ті країни, які де-факто вже у складі ЄС і стануть його повноправними членами через рік.
І хоч президент Клестіль, коментуючи цю інформацію, відзначив, що розширення Євросоюзу на Схід побоюються передусім жителі східних регіонів його країни, є достатньо підстав вважати, що розширення ЄС матиме свої територіальні рамки. Тобто географічно європейській Україні, як ми зрозуміли, яка зробила свій вибір, курс на євроінтеграцію треба тримати не на словах, а на ділі. Про це, до речі, говорив і Президент Л. Кучма. Цікаво, що місцезнаходження нашої країни на шляху до Європи організатори саміту визначили вельми критично. У підготовленій ними «Візитній картці» нашої країни стверджується, що, цитуємо, «Україна — держава, яка часто дотримувалася подвійного курсу. Українська економіка все ще сильно залежить від Москви й «олігархів», які істотно впливають на уряд і виявляють незначну цікавість до реформ, необхідних для встановлення відносин із ЄС та НАТО. Крім цього, Адміністрація Президента Леоніда Кучми повинна бути обережною і брати до уваги чітку поляризацію між проросійським сходом країни й орієнтованим на Європу заходом». Із такими формулюваннями можна не погоджуватися. Але, схоже, так сприймають Україну в Австрії. І саме такою її не хочуть бачити в складі Євросоюзу.
