Енергію та увагу української еліти й суспільства все більше поглинає внутрішньополітична боротьба. Попередні три роки національна еліта переважно говорила та думала про вибори, нині — думає та говорить виключно про них. Відтак інтерес до зовнішньої політики автоматично різко зменшується. Але велику гру міжнародних відносин не можна поставити на паузу, щоб цілком присвятити себе внутрішнім проблемам. Світ стрімко змінюється в останні двадцять років, а з початком глобальної фінансово-економічної кризи темп цих змін досяг безпрецедентних вершин. Через півроку-рік, вийшовши зі стану внутрішньої невизначеності, українці ризикують побачити, що зміст і правила міжнародних відносин змінилися настільки, що всі наші підходи стали застарілими, неадаптованими, а значить, неконкурентоспроможними. Для нашої держави, для національної еліти вкрай важливо вже сьогодні уважно відстежувати міжнародні тенденції та ретельно аналізувати напрям еволюції міжнародної системи, одночасно адаптуючи свої погляди та дії. Вирішуючи масштабні питання внутрішньої політичної стабілізації, проведення виборів та подолання економічної рецесії, українські еліта та суспільство повинні залишатися в он-лайн-режимі взаємодії із зовнішнім світом, який не чекатиме, поки ми будемо дивитися лише всередину.
ЗМІНА ПОЛЯРНОСТІ
Журнал «Тайм» за допомогою складних математичних моделей і великого обсягу даних вирахував людину, з якої почалась іпотечна криза в Сполучених Штатах, яка стала першим етапом нинішньої глобальної фінансово-економічної кризи, однозначно найважчої з часів Великої депресії. Ця людина придбала 2003 року будинок за 250 тис. доларів у кредит в одному з невеличких містечок Каліфорнії. 2006 року вона оголосила себе банкрутом. Це знизило вартість житла в районі. І наступним кроком стало банкрутство ще декількох його сусідів, а іпотечне агентство вже не могло розраховувати на погашення боргу за рахунок перепродажу будинків. Цікавим у цих висновках є не чергове підтвердження дієвості «ефекту метелика», а той факт, що кризова хвиля зароджувалася вже тоді, коли Україна ще тільки впевнено виходила на лідерські позиції в Європі за кількістю проданих нових авто, ціни на нерухомість у Москві били всі рекорди, а самі Сполучені Штати без зайвих коливань безпрецедентно нарощували оборонний бюджет. Можливо, і зараз, коли американські автогіганти стоять на межі банкрутства, а Україні регулярно знижують її суверенний рейтинг, уже окреслюються контури майбутньої економічної моделі, що забезпечить нову хвилю зростання та процвітання. Але як 2006 року було важко змусити себе готуватися до стрибка в провалля кризи, так і зараз нелегко міркувати про майбутнє міжнародної фінансової системи. При цьому зрозуміло одне: світ буде іншим. І не лише в економічній, але й у політичній площині. Глобальна фінансово-економічна криза, безпосередньо зачепивши інтереси мільярдів людей, підтвердила те, про що дипломати та аналітики говорили вже давно: людство переживає період руйнації звичного світового порядку. Точніше, відчуває далеке відлуння краху біполярної системи, на заміну якої, попри численні тріумфальні декларації, нічого стійкого й тривалого так і не вдалося побудувати. Незавершена будівля однополярного світу втратила ринкову вартість, як і сотні тисяч придбаних під іпотеку будинків у Сполучених Штатах. Перспективи завершення цього грандіозного проекту вже нема. Але й радіти цьому не доводиться. Адже поки найбільш вірогідною альтернативою глобальному домінуванню однієї наддержави є не спокійний розподіл сфер впливу в рамках багатополярної системи, а те, що планета котиться до хаосу й гоббсівської війни всіх проти всіх. Міжнародні відносини переживають кризу керованості, що вже визнають і у Вашингтоні, і в Брюсселі, і в Москві, і в Пекіні. За таких умов неправильно не лише орієнтуватися на застарілі постулати холодної війни, але й на примарні ілюзії «кінця історії», буквального сприйняття яких вже встиг зректися і сам автор легендарної книги Френсіс Фукуяма. Cподівання на повний тріумф західної ліберально-демократичної концепції виявилися марними.
Втім, і якоїсь дієздатної альтернативи західній моделі досі не було створено. Глобальна криза вразила навіть ті країни, які давно й свідомо намагалися дотримуватися власної суверенної концепції розвитку. Економічні негаразди переживають і Росія, і Китай, і Іран, чиї суспільно-політичні та економічні моделі, здавалося б, зовсім не схожі на те, що ми бачимо в США чи країнах ЄС. Насправді всі або майже всі держави світу встигли стати частинами глобальної капіталістичної системи розподілу праці. А значить, жодній з них неможливо уникнути кризи, що носить саме системний характер. Тверезо оцінюючи причини потрясінь, що переживають західні країни, важливо також правильно розуміти особливості проблем, з якими зіткнулися ті, хто прагнув іти «своїм шляхом».
За останні десять років Російська Федерація пережила глибоку еволюцію. Їй вдалося позбутися відчуття приниження від поразки у холодній війні, відновити дієздатність державного механізму, уникнути загрози розпаду, значно зміцнити позиції на міжнародній арені. Досягнуто все це було ціною консолідації політичної та ділової еліти, суспільства в цілому навколо єдиного центру ухвалення рішень. Так званий суспільний договір між владою та громадянами в Росії гарантував лояльність та спокійне ставлення до обмеження свобод в обмін на стабільність і поступове зростання рівня життя. У захопленні від спортивних, культурних, дипломатичних успіхів своєї країни російський народ зустрів початок гострої фази кризи у найбільш піднесеному стані за весь час після розпаду СРСР.
Але зараз все швидко змінюється. За оцінками російських чиновників, за перші чотири місяці 2009 року падіння ВВП Росії склало майже 10%. Кількість безробітних скоро може сягнути семи мільйонів осіб, а дефіцит бюджету в 2009 році, за словами президента Дмитра Медведєва, становитиме не менше ніж 7%. І це при тому, що падіння цін на нафту припинилося. В окремих регіонах Росії швидко зростає соціальна напруга, хоча держава й уживає численні заходи для підтримки підприємств і захисту найбідніших верств населення.
Справа в тому, що специфічний симбіоз ринкової економіки з державним капіталізмом виявився не надто ефективним запобіжником проти кризи. Активне втручання органів влади в економічні процеси, створення великих державних корпорацій, непрості відносини правлячої еліти із бізнес-спільнотою призвели до браку інвестиційних ресурсів. Розширення та модернізація виробництв відбувалися в основному за рахунок кредитів іноземних банків, що зараз провокує банкрутства багатьох компаній. Величезні кошти, що накопичувала держава завдяки надвисоким цінам на енергоносії, лише в незначних обсягах вкладалися в реальний сектор та інфраструктуру через справедливі побоювання того, що в умовах неприборканої корупції та низької ефективності контролюючих органів гроші може бути витрачено неефективно чи просто вкрадено. З другого боку, обмеженість дискусій всередині політичної еліти призвела до того, що помилки та сумнівні переконання окремих відповідальних за фінансово-економічну політику чиновників ставали проблемою для всієї Росії. Звичайно, наявність консолідованої влади, що користується широкою довірою громадян, є важливою умовою ефективності антикризових заходів. Утім, централізація управління, обмеження демократичного плюралізму, активне адміністративне втручання в економіку поза рамками антикризових дій самі по собі не лише не страхують народне господарство від потрясінь, але навіть посилюють їх.
Не став тихою гаванню й Китай, де первинний, майже «дикий» капіталізм співіснує із жорсткою і закритою однопартійною системою. Близько 20 мільйонів китайців уже поповнили армію безробітних, численні маленькі фабрики закриваються через падіння попиту на зовнішніх ринках. Звичайно, накопичені КНР золотовалютні резерви та стабільне позитивне сальдо торгового балансу дозволили уникнути дефіциту ліквідності в банківській системі, і сьогодні китайські банки навіть конкурують за право кредитувати інфраструктурні проекти (показово, що державна компанія «Роснефть» отримала 25-мільярдний кредит на поставки нафти в КНР від банків цієї держави, а не Росії). Але, за розрахунками офіційних осіб Китаю, дефіцит бюджету в цьому році складе 3%, тобто 140 млрд. дол. Це, звісно, важко порівнювати з американським бюджетним дефіцитом в 1 трлн. 750 млрд. дол., але все одно свідчить про те, що брак демократії та надпотужний державний апарат не гарантують від кризи, збідніння, безробіття.
Жодна суспільна-політична та економічна модель не встояла під ударами глобальної кризи. Перехідний етап від невдалих спроб сформувати однополярність на руїнах блокової системи до більш збалансованої, багатоцентричної структури займе тривалий час. І найдосвідченіші аналітики-міжнародники зараз не можуть сказати, якої форми набуде новий світовий порядок. Нинішня криза серед іншого й криза інтелектуальна, криза розуміння. Але основні риси перехідного періоду можна виокремити досить чітко.
РЕНЕСАНС ДЕРЖАВ
Глобалізація спровокувала несподіваний ефект бумерангу. Тісна взаємозалежність держав, виникнення єдиної світової економіки спричинило те, що фінансово-економічна криза протягом декількох місяців охопила весь світ. Тепер, намагаючись убезпечити себе від нових хвиль кризи, національні уряди різко збільшують протекціоністські бар’єри, зменшують рівень залучення до міжнародних економічних процесів, мінімізують залежність від динаміки світових ринків. Першим новим трендом, народженим кризою, стала фрагментація планетарної економічної системи, що відбувається просто на очах. Російські економісти та управлінці, офіційно заявляючи про продовження процесу входження до СОТ, в приватних бесідах зізнаються, що радіють з того, що країна не встигла туди вступити — це дозволяє захищати національних виробників найбільш рішучим чином (чого вже не може собі дозволити Україна). Барак Обама зробив лозунг «Купуй американське» невід’ємною частиною свого антикризового плану. Глибокий спад, що спостерігається в залежних від зовнішніх позик економіках країн Східної Європи, зробив актуальними розмови про розпад зони євро. Повернутися до лір і песет погрожують навіть Рим та Мадрид, яким правила Європейського центрального банку зв’язують руки в напрямі збільшення бюджетного дефіциту. В умовах кризи діють два правила: «будь-яке лікування краще за бездіяльність» і «рятуй у першу чергу своїх». Дотримання цих установок неминуче призведе до зменшення взаємопов’язаності країн, фрагментації світової системи.
Друга тенденція — ренесанс національних держав. Світові ринки вже втратили понад третину своєї капіталізації. Ненависне для західних лібералів слово «націоналізація» стало гармонійною частиною урядових політик щодо фінансових інститутів і промислових підприємств. Топ-менеджери та власники транснаціональних корпорацій, яким ще декілька років тому пророкували долю перехоплення в урядів контролю над світовими процесами, стоять у черзі по допомогу до кабінетів чиновників. Від слів міністра фінансів США Тімоті Гейтнера температура на біржах залежить більше, ніж від річних звітів Microsoft чи Citi Bank. Громадські об’єднання, міжнародні організації, ТНК — все це опинилося в тіні державних механізмів, які стрімко повертаються з другого плану міжнародної політики, де їх поспішали прописати адепти глобалізації. Звичайно, «другого пришестя» комунізму не буде. Але корпоратизація держав, зростання бізнесових і політичних еліт стануть практично неминучими, перетворюючи бізнес на лояльну опору влади, а владу — на головного лобіста інтересів національного капіталу на зовнішніх ринках. Прояви такого «державно-приватного партнерства», зрозуміло, мали місце й раніше. Але зараз цей тандем ще посилюватиметься, ускладнюючи дипломатичну роботу тим, що домовленості виключно по політичній чи економічній лініях не будуть ефективними й потребуватимуть комплексних компромісів. Концентрація виключно на політичних питаннях приносить величезні економічні втрати. Намагання слідувати принципу «лише бізнес» не дає надійних гарантій стабільності партнерства. Ця тенденція особливо проявляється в українсько-російських відносинах, де політичні та ідеологічні розбіжності вже почали обертатися практичними економічними втратами.
Третьою особливістю нинішнього етапу розвитку міжнародних відносин став перегляд значення таких понять, як «територія», «кордони», «ресурси». Ще в кінці 90-х апологети концепції «інформаційного суспільства» стверджували, що високі технології та глобалізація зроблять ці категорії несуттєвими, а боротьба вестиметься лише за свідомість і настрої людей. Але вже конфлікт у Косово довів, що це не так. Інформаційні війни лише стали одним з інструментів втілення Realpolitik, яка мало чим відрізняється від дій держав на міжнародній арені в ХІХ столітті. Кампанії США в Афганістані та Іраку, серпневий конфлікт на Кавказі довели, що кордони мають значення, контроль над процесами в регіоні та його ресурсами неможливих без контролю над територією, а той, в свою чергу, досі означає безпосередню присутність солдат. За нинішнього рівня розвитку високих технологій Сполучені Штати все рівно відвертають терористичну загрозу, зокрема, й руками своїх вояків у афганських горах, а для Росії її статус на пострадянському просторі й у світі визначався успіхом чи провалом встановлення контролю над Рокським тунелем.
2000-го обвал акцій високотехнологічних компаній показав марність сподівань на те, що ІТ-економіка здатна замінити промисловість. На заміну їй прийшла мильна булька, надута в фінансовому секторі. Минулого року лопнула й вона. В США глибоко прораховують плани реіндустріалізації країни. Це означає, що комп’ютерні програми, соціальні мережі, преса та цінні папери не замінили людям одяг, продукти харчування, бензин і автомобілі. Реальний сектор економіки знову вийде на перший план. Разом з ним активізується боротьба за природні ресурси, а це тільки збільшуватиме роль силового фактору в міжнародних відносинах.
Нарешті відбувається переосмислення цінностей, навколо яких будувався світовий порядок денний. Показово, що під час свого візиту до Китаю держсекретар США Гілларі Клінтон закликала не перетворювати тему прав людини на перешкоду для діалогу з питань подолання фінансово-економічної кризи. Китайські інвестиції в державні облігації США, за рахунок яких Федеральний резерв планує виконувати план стимулювання національної економіки, для Вашингтона виявилися набагато важливішими за проблеми Тибету чи дисидентів у КНР. В українців як нації, що вже встигла відчути переваги демократії та свободи, такий зсув у орієнтирах міжнародної спільноти не може викликати захоплення. Але він зрозумілий і логічний. І ми у своїй зовнішній політиці повинні менше думати про ідеологію, а більше зосереджуватися на практичній користі. Ідеалізм на міжнародній арені зазнав удару ще з приходом адміністрації Джорджа Буша-молодшого. 2000-го, коли на заміну йому прийшов концепт примусового поширення демократії. Інші ідеалістичні концепції остаточно відсунуто на другий план.
МИСЛИТИ ГЛОБАЛЬНО
Тривалий час одним із базових принципів державного управління в США був лозунг all politics is local (уся політика локальна). На практиці це означало, що як рядових громадян, так і американську еліту в першу чергу турбують проблеми конкретного містечка, мегаполіса, графства, штату і вже потім — міжнародні проблеми. І не лише в Сполучених Штатах, але і в Україні більшість все ще живе за цим правилом. Зараз українське суспільство та еліта надто заглиблені у внутрішні процеси. Але порядок у мурашнику, де всі зайняті власними справами, підтримується лише до того моменту, як його не спробує розворушити ведмідь. При цьому мурашки не здатні передбачити час приходу ведмедя. Ми ж можемо відстежувати зміни зовнішнього середовища та готувати адекватні відповіді. Настав час опікуватися не лише погодою у власному домі, але й мислити глобальними категоріями.
Цілком зрозуміло, що невирішеність питання про владу та погіршення соціально-економічної ситуації не дозволяє більшій частині українців, включаючи й політиків, часто озиратися по сторонах. Але в державі все ж таки є люди, які готові й сьогодні забезпечувати співмірність національного розвитку з динамікою процесів у світовій економіці та політиці. В Україні вистачає професіоналів, готових не допустити того, щоб зовнішню політику було поставлено на паузу до кращих часів. Від розробки угоди про асоціацію з ЄС до участі в формуванні так званого зернового ОПЕК — всі ці питання не можуть чекати завершення процесу політичної та економічної стабілізації. Втрачаючи час, ми втрачатимемо міжнародні позиції, вплив, гроші. Ми просто ризикуємо стати неадекватними реаліям міжнародної системи, що еволюціонує. За рік, коли, як оцінюють експерти, в Україні має відбутися нова структуризація влади та еліти, світ уже буде значно іншим. Завдання української дипломатії на цей час — забезпечити, щоб для тих, хто отримає мандат на управління державою, це не стало сюрпризом.
