ПРОЛОГ
«І що ти забув на шахтах?» — спитав мене колега-журналіст років два тому. — Я ж там народився і звідти втік... Не люблю і їх — бидло». «А ваш-то знову в шахту поліз, ні, щоб до Вашингтона махнути чи до Парижа», — зазначила сусідка дружині. «Шахтні зйомки найкраще виходять у київському метрополітені» — повчав мене телеінженер. — І камера ціліша, і лізти до біса на роги не треба».
Мене з шахтарями не пов’язує майже нічого — ні спеціальність, ні місце народження, та й родичів-шахтарів також не було. Соромно зізнатися, але навіть почуття вдячності на кшталт: «Спасибі Вам за Ваш великий труд» — також немає. До шахтарів, як і взагалі до громадян України, намагаюсь ставитися однаково, без пафосу. І водночас підсвідомо відчуваю, що всі українці — шахтарі. Ми блукаємо своєю шахтою у пошуках виходу, ми нічого не знаємо про те, що діється угорі, ми постійно стаємо пішаками в чужій політичній грі і платимо своєю трагедією за безбідне існування інших. А проте, судіть самі.
ПОЧУТТЯ ПЕРЕПОВНЮЮТЬ. ДУМОК НЕМАЄ
Кожний шахтар розуміє, що в країні діється щось недобре. Але що саме — сформулювати не може. Власне відбувається абсолютно проста річ. Існує демократичний капіталізм — це коли багато працюєш і багато одержуєш. Існує соціалізм — це коли мало працюєш і стільки ж маєш, а у нас перехідний період — ми вже багато працюємо, але ще не навчилися багато одержувати. Шахтар хоче отримувати більше, але його начальник також хоче отримувати. І різниця між першим і другим у тому, що один із них узяти може, а інший — ні.
І один завжди внизу, а інший завжди вгорі, і змінити нічого не можна. Шахтареві це не подобається, і він ходить до Києва за правдою. Там формується бюджет, і стукіт касок витрушує (насамперед місцевим і галузевим начальникам) якісь кошти. Потім цих коштів стає мало і начальники просять профспілки підігріти народний гнів і піти-таки до Києва й постукати-таки касками... Політики часто просять нас щось зробити. Адже ось же воно, рішення — тільки руку простягни. Але руки простягають тільки ті, у кого вони довші, а інші простягають ноги.
БЮДЖЕТНИЙ ПИРІГ І ОЛІГАРХИ
Бюджетний пиріг ділиться у Києві, а тому сила олігарха, який сильний доступом до цього пирога, вимірюється ще й кількістю шахтарів, яких він може представити під Верховну Раду. У цьому розміні приблизно такі пропорції: один продажний газетяр — десять голодних шахтарів, один продажний тележурналіст — сто голодних шахтарів, один, ну дуже продажний телеведучий — десять тисяч голодних шахтарів. А ось ситі шахтарі нікому не потрібні — вони і касками стукотіти не підуть, і позувати у Києві перед телекамерами відмовляться. Тому деяким політикам потрібно, щоб голодних шахтарів було якомога більше. Так само, як і продажних журналістів. Адже й ситі шахтарі, і професійні журналісти коштують дорожче, а наші олігархи ще таких грошей не накопичили. Тому змушені воювати за бюджетний пиріг всякою дешевиною. Для того, щоб голодних шахтарів було якомога більше, краще закривати рентабельні шахти і підтримувати нерентабельні, і тоді вони вимагатимуть бюджетного фінансування, за яке і підуть воювати голодні шахтарі. Між тележурналістами і шахтарями багато спільного: люди, доведені до скотського стану, — це раби. Неважливо, що їх довело до цього: голод чи переїдання. А поки що одні мітингують, а інші їх знімають.
У ПОШУКАХ ВИХОДУ
Більшість шахтарів — це сміливі здорові люди, але вони не потрібні країні. Їх перетворили на машину для добування бюджетних грошей. Та кого з нас на цю машину не перетворили? Пенсіонерів? Студентів? Тож якщо шахти закрити, святе місце порожнім не залишиться. А вугілля країні все одно потрібне. Та вугілля добувають одні, а бюджет «зрубують» інші. Вони також шахтарі і також не на поверхні. Вони також свого хочуть, але у них шахта інша, і нас туди не пустять, бо ще завалиться. Щоправда, у них там також труднощі — ніяк не можуть домовитися, як «працювати» — через імпорт вугілля чи через його видобуток. У нас капіталізм розуміють як можливість красти. Хоча так і соціалізм розуміли (а вже тим більше комунізм). Тож увесь наш політичний бомонд мислить однаково і постійно думає про шахтарів. А шахтарі думають про політичний бомонд, а про себе не думають. Їм би не на Київ іти, а до ринкових відносини. Так дурні туди дорогі не знають, а розумні чомусь не показують. А якщо й показують, то шлях якийсь безглуздий виходить. Тут або самому думати, або під землю сховатися. А потім піднятися на-гора, вдихнути на повні груди і сказати: «Хлопці, я такий же шахтар, як і ви, чесне слово!»
Вугільна галузь — це найскладніша в економічному й соціальному плані частина паливно-енергетичного комплексу України. Останнім часом у ній подолано тенденцію до спаду виробництва, і минулого року видобуток вугілля досягнув 81 млн. тонн, що майже на 4 млн. тонн більше, ніж у 1998 р. Отримано приріст видобутку вугілля і у першому кварталі нинішнього року. За прогнозом Мінпаливенерго, за рік видобуток становитиме 82 млн. тонн. Щоправда, це зростання поки що не згладило соціальної напруженості у шахтарському середовищі, оскільки фінансово-економічна ситуація у галузі залишається напруженою. Заборгованість з виплати заробітної плати на 10 квітня досягла 747 млн. гривень.
Тільки цього року, за словами міністра палива та енергетики Сергія Тулуба, доведеться закрити 23 нерентабельні шахти. Чи отримають шахтарі нові робочі місця? Та й узагалі, чи будуть жити? У 1999 році на шахтах загинуло 297 чоловік. Адже травматизм у галузі сягнув небачених масштабів. А в цьому роцi за даними на ранок п’ятниці — 177. Звідси й більш ніж невтішний прогноз статистики на кінець року.
Так що зовсім не обов’язково шукати за стукотом страйкуючих шахтарських касок чиюсь спрямовуючу руку. Якби вони вчасно і повністю отримували зарплату, якби їм не загрожувало безробіття тоді як країна робить наголос «на максимально можливе задоволення потреб у паливних ресурсах і сировині», то нікому б не вдавалося привозити страйкуючих шахтарів до Києва.
