Президент України Віктор Ющенко відбув у чергову, вже другу з часу його інавгурації «європейську поїздку» до Брюсселя і Страсбурга. Сьогодні він бере участь у засіданні на вищому рівні Комісії Україна — НАТО, завтра — виступає в Європейському парламенті. Поїздка Ющенка не випадково співпала з брюссельською частиною європейського турне президента Сполучених Штатів Америки Джорджа Буша — позачерговий саміт НАТО, який учора відбувся у Брюсселі, було організовано саме з цієї нагоди. Буш намагався презентувати «старій» і «новій» Європі «нову Америку». Ющенко знову презентує «нову Україну», яка асоціюється з його іменем. «Європа» не без підозри спостерігає за «новим- старим» Бушем і намагається м’яко й дипломатично протистояти помітному українському (поки що словесному) «європейському» натиску. Так сталося, що зміни в Україні співпали з надзвичайно складним процесом змін змісту й форми «трансатлантичного партнерства». Ні про НАТО, ні про ЄС уже неможливо говорити й думати у категоріях навіть кінця 90-х, проте є надто багато бажаючих законсервувати статус-кво принаймні початку 90-х.
Перед Президентом до Брюсселя для підписання Плану дій Україна — ЄС вилетів перший віце-прем’єр Олег Рибачук, який уже кілька разів заявляв про те, що Україна незабаром подасть заявку на вступ до ЄС (якщо не за кілька днів, то за кілька місяців). Щоправда, як виявилося, ще не всі міністри знайомі з положеннями Плану дій, особливо — у тій частині, де йдеться про співпрацю у галузі енергетики, транспорту (зокрема транспортних коридорів). Комісар Європейської комісії Беніта Ферреро-Вальднер в останні дні, і під час свого візиту до Києва, і напередодні, і під час публічних виступів та інтерв’ю у Брюсселі намагалася пояснити: не варто поспішати, будьте задоволені Планом дій з урахуванням тих десяти пунктів, які мають іще більше наблизити Україну до ЄС, попрацюйте, тоді й будемо реагувати відповідним чином. План дій, створений у рамках «Європейської політики сусідства», — непоганий документ, який цілком виправдано міг би слугувати додатком до Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС 10 років тому. Якби він містив також конкретні віхи для оцінки досягнень і завдання для просування далі. «Десять пунктів», вироблених ЄС уже в останні пару місяців, не відповідають на запитання по суті: чому до України, як і до Марокко, застосовується поняття «європейський сусід», а до Швейцарії чи Ісландії, які не входять до ЄС, — ні? І що заважало розпочати діалог про поступове полегшення візового режиму (а не його пожорсткішання) ще багато років тому, кому вигідно заздалегідь представляти УСІХ УКРАЇНЦІВ як потенційних нелегальних мігрантів, що заважає легалізувати міграційні потоки, як це було зроблено багато років тому стосовно громадян Туреччини, Югославії, Польщі? Якраз під час візиту до Києва комісара Ферреро-Вальднер і напередодні візиту до Брюсселя президента Ющенка виник скандал у Німеччині, пов’язаний з тим, що через необґрунтовану лібералізацію процедури видачі в’їзних віз українські громадяни отримали можливість нелегально працювати у Німеччині. У цих публікаціях не вказується, на жаль, що люди можуть влаштовуватися на роботу будь-де тільки за умови, що там є попит на їхню працю, що безглуздий, і у випадку України — принизливий візовий режим, який з розширенням ЄС лише створив додаткову базу для корупції, може лише обмежити спілкування і контакти між людьми, що аж ніяк не сприяє «зближенню між Україною і ЄС», проте жодним чином не убезпечує країни — члени ЄС від зростання злочинності. Дипломатія і органи внутрішніх справ різних країн—членів ЄС ще жодного разу не змогли надати статистики, яка б красномовно підтверджувала пануючі настрої громадської думки щодо того, що наявність жорсткого візового режиму сприяє боротьбі з розповсюдженням наркотиків, торгівлею людьми, зброєю тощо. Більше за те, поліцейська статистика у Німеччині лише підтверджує, що злочини вчиняють переважно громадяни країн—членів ЄС. Пояснити ці факти простому обивателю Австрії чи Нідерландів — непросте завдання. Саме на думку обивателя зараз спираються лідери урядів, говорячи, що громадська думка країн — членів ЄС неготова сприйняти Україну як потенційного члена ЄС.
Те ж саме говорилося п’ятнадцять років тому стосовно Польщі, Чехії, Угорщини, Литви. Політичне рішення щодо цих країн, ухвалене в середині 90-х, дивним чином сприяло і зміні редакційної політики незалежних провідних мас-медіа, і змінам суспільних настроїв. Очевидно, одного, другого, десятого виступу у Європейському парламенті для змін у ставленні буде замало. Проте це необхідно робити, і паралельно з важкою роботою всередині країни (чого просто уникало попереднє керівництво України), наполегливий дипломатичний наступ повинен мати місце. На це вказують і деякі представники самої Європейської Комісії.
У стосунках між Україною і НАТО — важкий період, пов’язаний із багатьма чинниками. Можливо, Президент Ющенко правий, коли відмовляється зараз говорити про перспективи українського вступу до Північноатлантичного альянсу. Представники штаб-квартири НАТО, країн- членів Альянсу, дослідницьких організацій чесно визнають, що НАТО перебуває в стані втрати старої і нагальної необхідності вироблення нової ідентичності. У європейських країнах зріє переконання, що більше не йдеться про «американську військову парасольку», але про необхідність рівного партнерства і вміння домовлятися. Можливих підходів є кілька: співпадіння неприйняття політики президента США Буша президентом Франції Шираком і внутрішньополітичних проблем уряду ФРН на чолі з Шредером, які призвели до відвертого протистояння американському баченню з боку ФРН і Франції, позиція Великої Британії, яка б хотіла бачити міцний трансатлантичний альянс, збудований на нових засадах, позиції країн «нової Європи», схильних підтримати Вашингтон. Вразливість німецько-французької позиції в тому, що вона не пропонує жодної альтернативи, і не спрямована на пошук порозуміння. Натомість європейське турне Буша можна вважати саме сильним першим кроком. Тим більше, що сам Буш став дуже часто вживати слово «Європа» у позитивному сенсі, він після переобрання кілька разів заявляв про необхідність переосмислення відносин. Брюссельський саміт стане полігоном, на якому випробовуватиметься готовність сторін іти назустріч, враховувати зміни, які сталися у глобальному контексті, і не робити вигляду, що за останні кілька років у світі взагалі нічого не сталося.
«Українське питання» буде одним з таких, на яких і перевірятиметься готовність самого Альянсу не просто зберегти себе, подолавши тріщини, але й адекватно реагувати на ситуацію. НАТО може стати потужним інструментом трансатлантичного партнерства — така думка розповсюджена в багатьох аналітичних центрах країн Альянсу. Особливо з урахуванням проблем Близького Сходу, Перської затоки, Чорного моря. У цьому розрізі важливість України як країни, яка здатна виконувати свою місію «контрибутора безпеки» тільки зростатиме. На те, що робота з визначення клімату і змісту відносин, вказують і часті візити аналітиків, пов’язаних з розробкою політики НАТО, до Києва, і багато інших чинників. З іншого боку, цілком очевидно, що величезна частина роботи (перегляд вже зробленого військового огляду, визначення функцій, кількості, якості збройних сил, досягнення сумісності з стандартами країн- членів НАТО) проводитиметься за будь-яких умов. Рік, який залишився до парламентських виборів, — можливо, не найкращий час для того, щоб робити заяви про «євроатлантичне майбутнє», але за цей рік може бути зроблено надзвичайно багато. У тому числі — і в плані створення «проукраїнського лобі» як серед європейських країн, так і в Сполучених Штатах. Дуже багато залежатиме від того, який висновок зробить Буш після першого спілкування з Ющенком, і з яким настроєм він обговорюватиме «українське питання» з президентом Росії Путіним у Братиславі. Дуже багато залежатиме від того, наскільки Україна через рік відповідатиме тому, що сьогодні обіцяють їй Президент і уряд. Україна вперше отримала шанс змусити тих, хто вважає себе провідними світовими гравцями, ставитися до себе з повагою. Саме змусити. Просити не можна — такі умови гри.
