Президент Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова Анатолій ГРИЦЕНКО:
— Правоохоронні органи — прокуратура, МВС, СБУ, суди, податкова адміністрація — могутні держструктури, які зобов’язані стояти на сторожі дотримання законів. Якщо вони діють ефективно і користуються довірою населення, то здатні стабілізувати суспільство на складному етапі його трансформації і дозволяють державі активно проводити внутрішню і зовнішню політику . Очевидно, ці два завдання сьогодні «стражі законності» не виконують. Так, згідно з опитуванням, проведеним Центром Разумкова в липні, СБУ повністю довіряли 20,1% громадян, МВС — 11,8%, прокуратурі — 11,7%, судам — 11,9%. Упевнений, що грудневе опитування дасть ще більш низький показник довіри громадян.
Причини недовір’я суспільства до «силовиків» криються і в їх технічному, фінансовому забезпеченні, і неврегульованості окремих питань законодавства, і проблемах персоналій на рівні керівництва цих організацій. Конституційні механізми побудовано таким чином, що головні особи цих структур фактично підлягають особисто Президенту України, тоді як вплив на них парламенту, уряду і товариств обмежено. Можливість же призначати і знімати керівників силових структур без згоди парламенту призводить до перекосу в сфері їх підзвітності й відповідальності. Таким чином, головна проблема — відсутність прозорості і нерозвиненість механізму парламентського і громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів. Існує реальна небезпека політизації силових служб і втягування їх у внутрішню політичну боротьбу (приклад — вплив силових структур на хід і результати виборів), небезпека зловживань і корупції, коли правоохоронців використовують в «розбираннях» між впливовими бізнесовими і олігархічними групами, «наїздах» на конкурентів.
Одним з чинників, стримуючих відкритість правоохоронних органів, є відсутність закону, що регламентує діяльність тимчасових і слідчих комісій парламенту (проблема, з якою зіткнулася комісія на чолі з Лавриновичем і яку відчули всі попередні комісії). У ситуації обмеження парламентського контролю можливо ненадання або надання ЗМІ неправдивої інформації в ході слідства. Заважає прозорості «органів» неузгодженість і нездорова конкуренція між керівництвом самих спецслужб. Не дивно отож, що громадськості, як у країні, так і за її межами, може стати відомою різного роду закрита конфіденційна інформація, яка завдає величезних політико-економічних й іміджевих збитків Україні. Ситуація, як на мене, настільки не контролюється владою, що, мабуть, невідомо, що ще було і буде оприлюднено. До чого це призводить, видно на прикладі останніх подій.
До речі, на питання, чи вважаєте ви, що за роки незалежності закони України стали краще гарантувати захист прав людини, лише 12,6% опитуваних співробітниками Центру Разумкова відповіли ствердно і 74% (!) — заперечно. Іншими словами, люди усвідомлюють цілковиту свою незахищеність. Сьогодні керівники силових міністерств, чиї імена втягнуті в нинішні гучні справи, мали б набратися сміливості і в інтересах об’єктивного розслідування подати у відставку. Парламенту, Президенту, всім політичн им силам слід зрозуміти, що розвиток основ громадянського суспільства вигідний всім. Певні кроки в законодавчій і кадровій політиці з метою зміцнення авторитету влади і її підконтрольності суспільству могли б зробити «головні гравці» — Президент і ВР України. Демократизації і відвертості могло б також сприяти призначення керівників силових структур з-поміж штатських цивільних людей, як це заведено в цивілізованих країнах.
