Леонід КРАВЧУК, екс-президент України:
— Є такі ситуації, в яких би я не хотів, ба навіть не зміг би подати людині руки, — злочинцеві, зрадникові, наклепнику, брехуну, адже в нашій традиції потиск руки — це не просто звичка, а знак поваги, визнання тобою іншого гідним твоєї пошани. Пам’ятаю, як 1991 року я балотувався в президенти. Ми їздили по областях України, відвідували діаспору. Мене вітали тисячі людей, багато тисяч (це навіть важко собі уявити), сповнених ентузіазму. Ми тоді щойно здобули незалежність, і люди дивилися на мене, ніби на національного героя, і простягали мені руки на привітання. Я був щасливий потискати ті руки. Є й інші ситуації. Приміром, людина, з якою мені вітатися й не хотілося б, простягає мені руку для привітання. У такому разі я волію не влаштовувати привселюдних демонстрацій і створювати політичні прецеденти. Я політик і не можу демонстративно не подати людині руки, бо гадаю, що все потрібно робити солідно й чемно і доводити свої погляди треба у виважених серйозних розмовах, а не на рівні публічних жестів, від яких суттєво нічого не змінюється. Людей, яких я вважаю негідниками, волію просто обминати.
Едуард МИТНИЦЬКИЙ, режисер:
— Я в питаннях честі досить категорична людина і, признаюся, бувало, не подавав руки негідникам. І сьогодні я вважав би за краще не потискати руку людям не такої вже й рідкісної на нашій землі породи — тим, хто добивається місця в житті не за рахунок таланту, наділеного йому Богом, а за допомогою інтриг і таких самих обділених Богом людей. І ще я не подам руки політикові, якому не відоме почуття патріотизму, який живе за кримінальними нормами, перетворюючи Україну в злодійську «малину». На жаль, вважаю, таких «поборників за народ» на нашому державному олімпі чимало.
Сергій ШВИДКОЙ, хореограф, танцівник:
— Нині, мені здається, таких ситуацій немає. Можливо, три — чотири роки тому було й інакше, але тепер у мене щодо цього проблем немає. Я просто навчився пробачати. У кожного з нас — море поганих справ і вчинків. Інша річ — сказати людині в обличчя, щоб вона була в курсі. Але не подати руки, не прийняти — ні. Людина слабка. Від того, що я не подам комусь руки, він не стане кращим. Я подаю руку, але при цьому можу сказати йому, у чому він помиляється. Колись я був переконаний у зворотному, тепер це ставлення переглянув. По-моєму, у Біблії сказано — прощайте винуватцям вашим. Я ж прощаю і тим, кому сам винен.
Андрій ЦАПЛІЄНКО, тележурналіст:
— Зовсім недавно зі мною ставася такий випадок. Одна людина мимохідь зганьбила мене і, що цікаво, не заради особистої вигоди, а просто з бажання вислужитися. У мене і так був досить важкий момент у житті, а тут ще довелося, як у школі, доводити, що я не брехун (абсурд якийсь!). Для мене це було настільки принизливо, що після, побачивши цю «святу простоту», я просто не подав йому руки — і мені це було легко. Коли людина подає руку, вона відкриває долоню, тим самим кажучи, що в її руці немає каменя. Тому не подаючи руки, я ніби попереджаю, що відтепер вона не може на мене розраховувати. Це все одно, що прямим текстом сказати людині, що вона злодій, брехун, зрадник, до якого немає довіри. Та що там, просто порожнє місце.
Андрій БЛУДОВ, художник:
— Був такий випадок. Людина, з якою я мав ділові стосунки, повністю проігнорувала свої зобов’язання, просто обдурила мене, а потім прийшла, мов і не було нічого, простягнула мені руку для привітання. У мене був тоді такий сильний емоційний порив. Не можу сказати, що мені було легко: ситуація однозначно стресова, але в той момент я просто не міг вчинити інакше. Не подати руки — це, звичайно, ситуація, яка для мене означає повний антагонізм. Мені було б складно уявити собі такий сильний конфлікт на грунті естетичних поглядів. Художники, загалом, досить демократичне середовище, естетично толерантне. Я міг би уявити собі таку ситуацію серед художників старшого покоління, але не серед своїх ровесників. Знаєте, наше коло досить вузьке, тому люди намагаються не доходити до прямої конфронтації, адже жити ще довго.
Олесь БУЗИНА, журналіст:
— Мабуть, я б не подав людині руки лише в тому випадку, якщо вона заражена якоюсь страшною хворобою, яка може передатися через рукостискання. Я абсолютно щиро вважаю, що більшість моральних проблем надумані. Суспільна мораль перебуває у такому жалюгідному стані, що якби ми були чесними, то нам взагалі довелося б відмовитися від рукостискань. Норм немає. Аморальні всі: президент, парламент, народ, який вважає за краще пити й твариніти, замість того, щоб займатися удосконаленням особистості. Та й сам цей жест застарів, як, загалом, і поняття «честь». Адже людина честі — це та яка відстоює свої ідеали. А хто ж у наш час стане на це життя витрачати? Наприклад, я не можу себе назвати людиною честі, тому що моїм ідеалом є відтворення Російської імперії, а я вимушений пристосовуватися до потворних умов «розбудови» незалежної України.
Іван ДРАЧ, письменник:
— Звичайно, завжди є такі ситуації. Ось був у нас один письменник — автор великих історичних романів і епопей. Він свого часу дуже багато письменників позакладав, своїх колег. Через нього маса народу в тюрмах сиділа. Його всі старалися уникати, руки йому при зустрічах теж, звичайно, не подавали. Я не був винятком. В одних випадках можна поважати людину попри все, в інших — навіть потреби поважати немає. Хоча зазвичай я намагаюся бути толерантним.
Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ, письменник:
— Трапляється безліч подібних ситуацій. Нині — особливо, коли я вже незалежна людина і не посідаю жодних посад. Нині я можу поводитися так, як повинен. Свого часу я очолював Спілку письменників України і майже собі не належав, був змушений ставитися до всіх однаково. Тільки коли позбуваєшся вериг офіційності, маєш розкіш бути самостійним. Я вже казав десь, що, полишивши посаду голови СПУ, надбав свободу не читати графоманів і не подавати руки негідникам. А тоді було так: я знав, що якийсь «митець» — негідник, але ж я — голова СПУ і змушений вітатися з ним за руку. На жаль, людина не завжди належить собі. Так уже створено суспільство. Був, урешті-решт, у Леніна такий афоризм: «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо». Людина, не підпорядкована суспільству, не залежить від нього. Тут два шляхи: або ти взагалі стаєш над нормами суспільства, або опускаєшся на дно — як пенсіонери й селяни сьогодні; вони від суспільства абсолютно незалежні... До речі, вашій газеті я б руку подав, бо ви якраз досить незалежні. Думаю, тут працюють порядні люди.
Володимир КУЧИНСЬКИЙ,
театральний режисер:
— Думаю, такі ситуації цілком реальні. Якщо знаю, що людина — мерзотник, руки не подам. Доводилось і мені потрапляти в такі ситуації. Мабуть, це нормально. Одного разу я навіть звільнився через те, що відмовився вітатися з керівником від культури, бо знав, що він чинить непорядно. Не слід подавати руку тим, хто ставиться цинічно до людей, до професії, до культури, ходить по головах. Із такими особами краще не мати нічого спільного. Люди є люди, але є речі, котрі прощати неможливо. Якщо таке прощати, то в Україну просто повернуться тридцяті роки. Я взагалі терпимий, можу все зрозуміти, проте коли бачу, що починають топтатися по душах, то тут уже — перепрошую.
Євген СВЕРСТЮК, поет, правозахисник:
— Ця проблема має, безумовно, моральний характер. В усі часи моральні люди відмежовувалися від негідників. Якщо останніх приймати, то це все одно, що легалізувати моральний переступ. У минулі, не такі вже й давні часи таке відмежування доходило до дуелі. То була моральна гігієна. Кожне суспільство повинно очищуватися. Згадую Рильського із цього приводу: «Вони між нами ходять, і ми їм досі руку подаємо». Так, вони скрізь шукають, хто їм подасть. Моральна суворість повинна бути. Ті, що подають, просто самостверджуються, маскуючись під «гуманістів». За всі такі речі треба розплачуватися. Я припускаю, що, якби був паладином, то, щоб бути собою, міг би негіднику і виклик зробити. Але і без цього просто піти проти течії, сказати правду — вже вчинок. Це щось на кшталт асенізатора суспільства, важка і невдячна роль. Таких людей бракує, бо суспільство не еволюціонує, всюди тотальна залежність, ніхто не насмілюється оборонити вищі цінності.
