Учора українські зодчі відзначали професійне свято — Всесвітній день архітектури, до якого свого часу приєдналася й наша країна. У зв’язку з чим Президент України Віктор Ющенко архітекторів і привітав, а столичний голова Олександр Омельченко з цієї нагоди влаштував традиційний прийом у мерії. «Українська архітектурна традиція самобутня та неповторна. На наших очах нова генерація вітчизняних архітекторів успішно її продовжує, — йдеться в президентському привітанні. — Я впевнений, сучасні зодчі зроблять усе, щоб життєвий простір українців був красивим, затишним і комфортним», — цитує привітання Президента Інтерфакс-Україна. В. Ющенко наголосив, що українських будівельників і архітекторів «чекає велика та цікава робота».
Свято — це завжди чудово. Проте архітектурно-містобудівні скандали, що розбурхують столицю (і не тільки) протягом останніх років, дають привід думати, що справжнім свято буде аж ніяк не для всіх фахівців. Адже «самобутність і неповторність» сучасної української архітектури, про яку говорить Президент, нерідко переходить усілякі межі. «Що святкуємо?» І з яким настроєм — зважаючи на нинішні містобудівні тенденції? Із цими запитаннями «День» звернувся до експертів.
Йосип ФВАРЦМАН , заступник директора Музею історії Києва:
— На жаль, ми ще не навчилися боротися з грошима. Беремо будь-які кошти, які нам пропонують, а потім не знаємо, що з ними робити. Звідси — і споганена висотками панорама правого берега Києва. Нею не лише ми по праву пишалися, але її помічали й світові організації, що займаються охороною історичної спадщини.
Маємо деякі успіхи у висотному будівництві. Але треба розуміти, де можна ставити подібні будівлі, а де — ні. У нас містобудівної політики як такої не існує.
Валерій СОПІЛКО , старший науковий співробітник НДІ містобудування:
— Архітектор у перекладі з грецької — це головний будівельник. Українські архітектори такими бути перестали. Сьогодні замовляє бал не він, а інвестор. Архітектор — заручник системи.
«Ми сьогодні переходимо на висотне будівництво», — доводилося, наприклад, часто чути від чиновників. Вони абсолютно не розуміють, що таке Київ, який по праву вважається містом-садом. У якому, відповідно, об’єкти садово-паркової культури повинні «ув’язуватися» в один ансамбль із його архітектурою. Який відомий своєю «знаковою» панорамою. У комплексі золотих куполів правого берега — певні інтервали, якийсь ідейний зв’язок. Раніше архітектори при зведенні нової будівлі делікатно відходили від «брівки» (умовної лінії, на якій наші культові споруди розташовуються), залишаючи святиням їхнє домінантне положення. Нині інтервали забудували випадковими багатоповерховими монстрами.
Усе вищесказане — крапля в морі нагромаджених проблем. Нам потрібні чесні, а не формальні конкурси із кожного новоствореного об’єкта. Щоб делікатно «вписувати» будівлі в існуючу архітектуру. Нам потрібна чесна, не «кишенькова» містобудівна рада. Тому я би назвав це свято не Днем архітектура, а Днем боротьби за архітектуру.
Юрій ХУДЯКОВ , заступник голови Спілки архітекторів:
— Архітектура — це своєрідний лакмусовий папірець для суспільства. І нинішні акції протесту проти деяких будівництв хай не завжди виправдані, але також є показником. Ми були важко хворі на погану архітектуру багато років, але був певний порядок, хай у якомусь значенні ерзац-порядок. А нині сучасна архітектура — це якась метушня. А архітектор — не творець, а заручник замовника.
Звісно, прозорі «правила гри» для всіх (одне з яких — план детального планування районів міста) допоможуть навести певний порядок. Але, думаю, головними ліками для сучасних архітекторів (і не тільки їх) є почуття персональної відповідальності.
