— Я на це запитання, по суті, відповідаю все життя. Раніше мене запитували, яким чином я з таким ім’ям і прізвищем виявився громадянином СРСР, чи не син я політемігрантів? Я щиро відповідав: «Ні, це Радянський Союз до нас на Закарпаття прийшов». Усе моє покоління знає принизливий досвід фізичної неволі, тотально замкнених кордонів. І досвід внутрішньої еміграції, ясна річ. Що викликало цей стан «духовної втечі» всередині власної вітчизни? Передусім тупий гніт ідеології. А за останні роки для художників і артистів склалася, як на мене, дуже сприятлива ситуація: держава ними абсолютно не цікавиться, вона займається чим завгодно, тільки не ідеологією. Когось такий стан справ непокоїть, хтось продовжує по-собачому вимагати державних гарантій. Однак опіка влади дуже дорога штука для художника. Я, до речі, не анархіст і не стверджую, що державі не потрібна ідеологія, певна об’єднуюча націю ідея. Проте її утворить, на мій погляд, не воля правителів, а творчі імпульси самого народу. Що вільніше кожна особистість виявляє себе — в мистецтві, економіці, бізнесі, то легше, зрештою, державі сформулювати й побудувати певну загальнонаціональну доктрину. Так от, поки в Україні існуватиме свобода творчого волевиявлення кожного, виїжджати звідси просто безглуздо. Еміграція — наслідок несвободи. І залишити батьківщину сьогодні, на мій погляд, людину може примусити тільки терор «єдино правильної» державної ідеології. Порадіємо ж із того, що влада в Україні її поки не має.
№216 11.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
