Учора в житті Збройних cил сталася ще одна важлива подія. Факультет підготовки фахівців оперативно-стратегічного рівня Національної Академії оборони України закінчили 38 генералів та офіцерів. Можливо, вони ввіллються у командний кістяк майбутньої сучасної професійної мобільної української армії, яка відповідатиме стандартам НАТО. На фото — полковник Віктор Назаров із дружиною та сином. Він закінчив академію з відзнакою і золотою медаллю. Кращому випускнику цього року полковнику Назарову, згідно з уже традицією академії, військовий аташе посольства Великої Британії в Україні, капітан першого рангу королівських ВМС Робін Дрюїд вручив перехідний почесний меч від королеви Єлизавети II
Леонід ПОЛЯКОВ, директор вiйськових програм Центру ім. О. Разумкова:
— Досягнення можна виділити такі. Перше — отримано певний досвід. Друге — в останній редакції програми реформування взято правильний курс на зосередження зусиль на, скажімо так, ядрі збройних сил, якими вважаються зараз Об’єднані сили швидкого реагування. І третій плюс у військовій реформі — це те, що, зрештою, минулого року керівництво країни визначилося зі стратегічним курсом, без якого планувати оборону та реформування армії було складно. Зараз цей курс — на вступ до НАТО — вибрано, і це велике, концептуальне досягнення у військовій реформі.
А провали такі. Втрачено багато часу і багато кадрів, які могли б знадобитися у військовій реформі, але вони втомилися чекати на якісні зміни і звільнилися. Викинуто на вітер багато ресурсів — внаслідок того, що ресурси, які виділялися, проїдалися і не витрачалися на модернізацію армії. Досі не вдалося створити дієздатну систему демократичного цивільного контролю над збройними силами. І якісних (а не формальних) зусиль у цьому напрямкові цивільною владою робиться дуже мало. Окрім того, досі в нас чехарда з багатьма основоположними механізмами, тобто не збалансовано питання повноважень і відповідальності між гілками влади — в плані призначень керівництва, звітності та й простого контролю. У нас не збалансовано механізм затвердження програмних документів. Одна гілка влади незалежно від другої їх затверджує, а друга гілка влади їх не фінансує, тому що з нею ніхто не радився. І це також, скажімо так, ключовий провал нашого реформування. І доки в цьому плані не наведуть порядок, я гадаю, перспектива реформування ЗС залишатиметься в тумані.
Анатолій ПАВЛЕНКО, полковник запасу (проходив службу в Генеральному штабі Збройних сил України):
— На ті гроші, які виділяються з бюджету на утримання Збройних сил, ми можемо утримувати — на нижньому рівні НАТО — вельми обмежену кількість особового складу і важкого озброєння. Нижній рівень НАТО — сьогодні це приблизно 60000 тисяч чоловік особового складу і близько чотирьох тисяч одиниць важкого озброєння. Але річ у тім, що військові неохоче йдуть на скорочення. З простої причини — у них є цілком обгрунтовані побоювання, що коли скорочуватимуться збройні сили, то автоматично скорочуватиметься і їхній бюджет. Якби у нас було визначено законодавчо — на утримання ЗС виділяється, припустімо, два відсотки від ВВП (і ні копійки менше, хоча б у ЗС залишилося лише дві людини — якщо перебільшувати), то військові, мабуть, пішли б на скорочення більш сміливо й охоче. Відсутність гарантій щодо цього — це перша перешкода реформам.
Другий чинник — як говорили за часів СРСР, кадри вирішують усе. І ось у нас, у ЗС, на відміну від Заходу, немає, скажімо так, соціальної справедливості в плані кадрової політики. Ситуація, яка склалася ще за СРСР, така, що своєрідна клановість військових усе ще зберігається. Тобто люди, які заслуговують росту, скажімо спрощено, не ростуть, які не заслуговують — ростуть. Звідси й такий стан — а саме, збільшення кількості малокомпетентних військових і, навпаки, утиски більш тямущих. Кадрова політика має здійснюватися на підставі закону. В усіх країнах це питання вирішене. Наприклад, у Бундесвері кожен офіцер, який служить у керівництві, в Міністерстві оборони, в штабах головних видів збройних сил, згідно із законом зобов’язаний через два-три роки залишити свою посаду і відправитися на два-три роки в стройову частину. Це обов’язкове для всіх категорій військових (чи то генерал- полковник, чи то генерал-лейтенант), окрім командувачів видами збройних сил (це лише чотири чоловіки). У нас же, якщо хтось «потрапить до обойми», тобто до Генерального штабу, то він там може служити, скільки проживе. Те ж саме стосується й системи військової освіти. У Німеччині, наприклад, чи у Франції в академіях військові дисципліни викладають кращі представники стройових частин, які також відряджаються до академій на два-три роки (природно, що заздалегідь вони до цього готуються). Викладають, а потім повертаються назад до частини. У нас же нерозв’язаність усіх цих проблем і заважає просуванню реформ.
I найголовніше. Зверніть увагу: ми весь час говоримо — реформи, гроші, чисельність. Чисельність ЗС у ХХI сторіччі не є визначальною. На сьогодні найдорожча і найсерйозніша частина для ЗС, їх, так би мовити, бойовий потенціал — це озброєння. І говорити потрібно про кількість важкого озброєння у ЗС. Людина — обслуговуючий персонал. Тим більше, вже автоматично склалася така норма, що на одну одиницю важкого озброєння в європейських країнах припадає приблизно однакова кількість людей — близько 23—30 чоловік (я підкреслюю, приблизно). Тобто треба вже говорити в інших одиницях виміру, які для нас не є звичними. Але, я гадаю, що потрібно до них приходити — це вимога часу!
