Сьогодні у Верховній Раді обговорюватиметься політична ситуація у країні. Пристрасті навколо цієї теми киплять, можна сказати, з першого дня нинішньої сесії. Вимагаючи внесення даного питання до порядку денного, але не набираючи необхідної для цього кількості голосів, парламентська опозиція вже кілька разів влаштовувала демарші, блокувала трибуну, бойкотувала засідання тощо. Коментуючи рішення погоджувальної ради з приводу розгляду в середу питання про політичну ситуацію, глава ВР Володимир Литвин сказав журналістам, що його просто необхідно було прийняти, оскільки інакше парламент не зможе конструктивно працювати: мовляв, «дві години на день займає не розгляд законопроектів, а йдеться про політичну ситуацію».Здогадатися, чому представники опозиційної частини депутатського корпусу так завзято наполягали на своєму, неважко: у цей день вони отримають можливість ще раз озвучити всі свої лозунги. Однак «День», вважаючи, що розмова повинна все ж бути більш предметною, напередодні звернувся до експертів.
Наталія КОНДРАТЮК , тележурналіст, «Тоніс», ГРТ:
— В ідеалі влада відповідальна за все, що відбувається у країні. У тому числі й за опозицію. Функції опозиції — слідкувати, щоб влада не дрімала. У суспільстві, де влада й опозиція налаштовані на конструктивну співпрацю, існує певний баланс. Одні помилилися — інші помітили і примусили виправити. Влада намагається не допускати промахів, щоб в опозиції було менше підстав для критики, менше шансів прийти до влади на наступних виборах. Але це в ідеалі. У нашому варіанті про конструктив не йдеться, та й про опозицію також. Швидше, це група особистих противників президента. Ситуативне об’єднання, засноване на неприязні, а не на єдності економічних підходів, ідеологічних принципів. Я не вірю в те, що ці люди не розуміють: у разі дострокових виборів у них практично немає шансів прийти до влади. З якою метою тоді влаштовуються акції? Привести у крісло президента Ющенка, якого неодноразово вони ж критикували? Не віриться. Тоді навіщо? Чим далі, тим більше ситуація стає схожа на фарс, на таку собі платоновську Марфу. Загальними зборами колгоспу для дотримання демократії Марфу одноголосно призначили завжди голосувати «проти». Що вона успішно й робила. Народ, забувши, хто дав їй цю роль, хитав головою «От уже ця Марфа!»
Леонід КРАВЧУК , лідер фракції СДПУ(О):
— Я думаю, що просто слухання не зніме напруги. Але це шлях до того, щоб проблеми з’ясовувати не на вулиці, хоча й це не заборонено Конституцією, а вирішувати там, де, власне, це й потрібно робити. Але головне не в тому, що будуть слухати, а яке рішення буде прийняте. При всій повазі до Верховної Ради постанова парламенту має зобов’язуючу силу лише для парламенту. Вона не є документом загальнонаціональної сили. Такими документами є закон ВР, указ Президента і постанова Кабінету Міністрів. Постанова не може виходити за ті межі, які визначені для неї Конституцією і законом. Якщо в постанові є пункт звернутися до Президента, щоб він пішов у відставку, то я, поважаючи себе, за таке не голосуватиму. Це просто політична заява, яку опозиція хоче прийняти, щоб потім сказати, мовляв, Верховна Рада вважає, що Президент має піти у відставку. Заклики в постанові нереалістичні, нездійсненні і такі, що суперечать Конституції. Постанова має носити більш конкретний характер, тоді за неї можна було б проголосувати.
Влада несе відповідальність за все. У тому, що в нас зараз дуже непросте становище в суспільстві, винні і нинішня Верховна Рада і всі попередні. Винні цей уряд і всі попередні. Винні перший і другий президенти. Мають причетність до сьогоднішньої складної ситуації також і політичні партії і рухи. Мужність усіх повинна полягати в тому, щоб це визнати. І сказати, що ми готові до таких дієвих радикальних кроків, які, якщо не змінять, то хоча б повернуть ситуацію в кращий бік. А опозиція винна в тому, що вона весь час відмовляється від конструктивної роботи. Вона агресивна і неконструктивна. Вона не вимірює реально свої можливості. Якщо вона бачить, що власних сил щось змінити в неї немає, то треба шукати співпраці з іншими політичними силами. Вона зайняла позицію несприйняття будь-яких кроків влади.
Дмитро КИСЕЛЬОВ , головний редактор інформаційної служби ICTV:
— В Україні, як відомо, існує три гілки влади. І в кожній з них існує або якась опозиція, або якісь дисиденти, або якісь люди, які вважають, що вони — у внутрішній опозиції. Тут я просто повертаюся до цитати Юлії Тимошенко, яка після виходу з уряду говорила, що навіть коли вона була в уряді, вона була у внутрішній опозиції. Тому поняття «влада» й «опозиція» в Україні, на жаль, дуже розмиті й не розділені. Люди намагаються і потрапити у владу й водночас користуватися всіма перевагами перебування в опозиції. Й виходить, що ні влада, ні опозиція не можуть нести відповідальність за щось повною мірою. Скажімо, якщо розглядати зараз роботу уряду, то уряд скутий відсутністю законів. Прем’єр-міністр України Анатолій Кінах говорить, що для ефективної роботи уряду бракує шістдесяти законів. Не вистачає кількох дуже важливих кодексів. Тому ви навіть не можете пред’явити претензії до уряду, який працює в умовах відсутності низки законів, яких не надає йому парламент. Як ви можете зробити його відповідальним взагалі хоча б за щось у цій країні? Навіть якщо допустити, що Анатолій Кирилович чесно намагається щось зробити. Те саме можна сказати й про парламент, і про Президента. Тому що, скажімо, Адміністрація Президента змушена займатися тим, щоб реагувати на карнавали й провокації, які влаштовують люди, котрі називають себе опозицією. Й виходить просто якесь реагування на миттєві ситуації, але аж ніяк не стратегічна робота. Багато планових речей, на жаль, через це й не робиться. Оголошені укази не виконуються. Чи можна сказати, що хтось (скажімо, Президент або Адміністрація Президента) несе відповідальність за це? Але якщо хтось діє за принципом «чим гірше, тим ліпше», то, напевно, він і несе відповідальність за те, що відбувається в державі. Таким чином, виходить, що опозиція начебто бере на себе відповідальність за результати дії виконавчої влади — volens nolens, як то кажуть, можливо, навіть не усвідомлюючи цього. А якщо говорити про відповідальність, яку повинна брати на себе опозиція у будь-якій державі, то, як правило, опозиція хоче вважати себе конструктивною. Тут же виходить дивний союз комуністів, Тимошенко й Мороза, в якому важко собі уявити якусь позитивну ідеологію, а лише ідеологію перехоплення влади, перехоплення наявної корумпованої системи (йдеться лише про бажання просто «покермувати»). Й тут теж важко говорити, за що взагалі вони відповідають і наскільки вони конструктивні. Тобто виходить така політична каша; якась каламутна водичка, пливти в якій і взагалі орієнтуватися доволі важко. І якщо говорити про те, за що відповідає влада, а за що опозиція, то виходить, що ніхто ні за що не відповідає. Й, схоже, це всіх влаштовує.
Юрій ПАХОМОВ , директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАНУ:
— За проблеми нинішньої політичної ситуації, що стали наслідком десятирічної «прірви» в державі, відповідальні як влада, так і частина опозиції. Цього достатньо, щоб виробити до них певне ставлення. І тим, й іншим потрібно покаятися не лише за моральні, але й за економічні огріхи.
Якщо говорити про методи, що застосовуються, то сьогоднішня опозиція діє в куди сприятливіших умовах, ніж це було десяток років тому (коли було тотальне переслідування, тотальне приниження, тотальна дискредитація). У порівнянні з тим, що було раніше, зараз опозиція просто купається в ейфорії. Однак, якщо тоді виступали лише бійці, то сьогодні, як то кажуть, «і рак з клешнею, і жаба з лапою». Більше того, велика частина колишніх прибічників нинішньої влади перебігла в протилежний табір за принципом «щури біжать з корабля», а це означає, що щурам комфортно в опозиції.
Сьогодні очевидно те, що протилежні політичні табори діють за принципом «хто кого перехитрить». Те, що ми маємо змогу спостерігати на політичній авансцені всі ці роки, свідчить, що наперед задана модель не спрацьовує. Вона має спонтанний характер, висуваються то одні, то другі ініціативи, водночас продовжує варитися один «бульйон». Де ж вихід, запитаєте? Єдина надія на те, що з сьогоднішнього «кипіння» вийдуть нові люди, нові «одинаки», яких підтримає народ. Тобто майбутнє — за появою авторитетних лідерів, здатних підкоряти процеси політичній волі, здатних працювати на народ, а не на власну кишеню. Лише у такий спосіб може з’явитися нова генерація.
Андрій ЄРМОЛАЄВ , директор Центру соціальних досліджень «Софія»:
— Сьогодні в центрі уваги знаходиться проблема демократичності чи недемократичності, людяності чи нелюдяності в державі. Власне, навколо цього і відбувається спекуляція. Реальне підгрунтя, що породжує цей конфлікт, приховане у відомих всім речах: надзвичайно низький рівень життя людей, стан приниженості та страху (що вже стало причиною не лише фізичної, але й соціальної суїцидальності), а також культивація відсутності перспективи.
З приводу останнього. Впродовж останніх декількох років людей постійно привчали щось відроджувати, відбудовувати, стимулюючи виплатою заробітної плати, яка, мовляв, і є благом. Цю тему, на жаль, сьогодні продовжує культивувати і влада, і опозиція. В результаті рівень мотиву кожного рядового громадянина обмежується лише тим, як заробити грошей, щоб вижити. Таким чином, виплата зарплатні в країні перетворюється у велике свято. Невже це не верх, даруйте, знущання над суспільством? Тому, вказуючи на винуватців, ми, за великим рахунком, повинні говорити про весь склад політичної еліти чи протоеліти, яка своєю грою, своїм цинізмом і бажанням влади та грошей поставила все суспільство на коліна. І тут я б не розділяв відповідальність між владою і тими політичними силами, які сьогодні борються за цю владу.
Що стосується існуючих на поверхні проблем, то тут я б виділив проблему крайнього консерватизму діючої влади. Не виникає сумніву у тому, що при наявності гнучкої, здатної не лише до декларативних намірів, але й практичних дій, влади, такі питання як адміністративна реформа чи, скажімо, кодифікація законів упродовж останніх двох-трьох років були б вирішені. І я переконаний, що це проблема не якихось недоопрацювань. Це проблема політичної волі влади.
Якщо говорити про опозицію та її відповідальність, то тут існує проблема спекуляції на соціальному протесті. Будь-який громадянин, безперечно, має право на довільну форму протесту. Однак сьогодні мітинги збираються для того, щоб їх зняли на камеру, а кількість присутніх на мітингах називається задля її фігурування в ЗМІ. Тобто очевидною є «карнавальність» і штучність того, що відбувається. Як наслідок, і телеглядачі, і безпосередні учасники акцій опиняються в стані двічі ошуканих, перетворюючись у банальний інструмент політичної маніпуляції. В сучасному світі проблеми розвитку демократії повинні вирішуватися не на вулиці. На вулиці вирішуються лише грубі та однобокі проблеми.
