Анатолій КОВАЛЬ, заступник начальника управління з питань соціальної політики:
— Я вважаю, що доки в Україні не стабілізуються соціально-економічні процеси та існує необхідність приймати гуманітарну допомогу, вона має в країну приходити. І нічого «розбещувального» в її прийнятті немає, адже за рахунок цієї допомоги ми утримуємо дитячі будинки, притулки для людей похилого віку, дітей вулиці. Ганебне, до речі, інше: в Україні виникають деякі категорії соціально незахищених (що невластиво для розвинутих країн) через те, що держава не дбає належним чином про своїх громадян. До того ж як можна називати негативом те, що ми отримуємо, наприклад, комп’ютери для сільських шкіл чи цінне медичне обладнання, аналогів якому в Україні просто не існує і спромогтися придбати яке власним коштом ми не можемо?
Щодо питання контролю за розподілом гумдопомоги, як людина, що безпосередньо опікується цим питанням, можу стверджувати: існує найжорстокіший контроль. Випадки потрапляння її не за місцем призначення і, тим більше, її продажу виключені. Про це дбає спеціально для цього створений комітет, який складається з 19 представників різних міністерств і відомств, які до того ж вирішують, кому в певний момент її надати. Існує також відповідний Закон, що регулює ці питання, наприклад, визначає механізми контролю за якістю допомоги — її відповідності санітарним, ветеринарним, радіологічним нормам.
Частіше за все донори самі виходять на зв’язок з нашим управлінням, але час від часу представники комітету у закордонних поїздках вирішують питання, яка саме допомога в даному разі потрібна, та знаходять тих, хто може її надати.
Володимир ШКОДА, філософ (Харків):
— У моєму розумінні гуманітарна допомога повинна бути явищем епізодичним, пов’язаним насамперед з очевидною бідою, екстремальними ситуаціями. Тобто вона повинна надаватися тим людям, які дійсно її потребують. Нічого розбещуючого у цьому випадку не бачу, оскільки, наприклад, голодній людині не до міркувань про те, чи етично приймати цю допомогу.
Інша річ, якщо процес надання допомоги не припиняється, носить систематичний характер — тоді той, хто бере, звикає до постійного подаяння, яке починає сприймати як факт буденний або навіть обов’язковий з боку того, хто дає. Мотивація в дусі «я скривджений долею, тому інші зобов’язані мене утримувати» вкорінюється у свідомості, при цьому у людини втрачається здібність до соціальної адаптації, можливості підтримувати себе власними силами.
На мій погляд, у нашій країні гуманітарна допомога повинна бути адресною. Тоді вона реально буде підтримувати тих, кого «розбестити» нею неможливо (хто її дiйсно потребує), тобто соціально незахищені верстви населення. Якщо контроль, насамперед, з тієї сторони, яка її надає, буде відсутнім, на цьому наживатимуться (розподіляючи допомогу серед свого кола) люди, яким допомога не призначається.
Валентин НЕТУДИХАТА, культуролог:
— Надання гуманітарної допомоги — це, насамперед, моральна проблема взаємовідносин «самостійності» та «залежності». На жаль, жителі пострадянського простору звикли жити під бендерівським лозунгом «Закордон нам допоможе», чим демонструють свою ментальну незрілість. «Дякуючи» цьому інфантилізму ментальності, громадяни мають ілюзії щодо того, що хтось зобов’язаний надавати їм допомогу, оскільки історично складається так, що наше населення постійно «скривджене» і з різних причин бідує.
Крім того, існує тонка межа між тими, хто дійсно потребує допомоги, і тими, хто паразитує на милосерді. Наведу приклад з класики. Великий Антуан де Сент-Екзюпері якось підібрав на паперті убогого і виходжував його у себе вдома протягом тривалого часу. Коли жебрак видужав, письменник відпустив його зі словами: «Йди і працюй!». І яким же сильним було його здивування, коли через декілька тижнів зустрів свого «вихованця» там же, на паперті! Своє повернення до старого життя жебрак пояснив тим, що працювати він за довгі роки відвик, що йому набагато простіше випрошувати у перехожих милостиню. «Ось тоді я й зрозумів, що не всяка допомога дійсно потрібна, — записав у щоденнику Екзюпері, — оскільки комусь зручніше наживатися на співчутті інших».
Оскільки подібним «занепадницьким» чином мислить чимала частина жителів України, вважаю, що часто нас гуманітарна допомога дійсно розбещує.
Тарас ВОЗНЯК, редактор журналу «Ї» (Львів):
Цю проблему, на мій погляд, потрібно розглядати з декількох аспектів. Взагалі, сам факт надання гуманітарної допомоги ніяк не можна назвати явищем негативним, адже це є виявом співчуття та милосердя. Однак часто на просторах пострадянських держав процес отримання та розподілу гуманітарної допомоги супроводжується ганебними факторами,оскільки наше суспільство все ще залишається поза межею моралі, втратило страх, а окремі його представники — подекуди й совість. Я маю на увазі те, що доволі часто гуманітарна допомога не доходить до тих верств, які справді її потребують. Знаходяться такі, що не гребують робити на цьому бізнес, тобто займаються продажем «гуманітарки». Часом вона обходить стороною дійсно нужденних і розподіляється між тими людьми, які ще можуть заробляти на життя власною працею. Думаю, причина останнього полягає все в тій же успадкованій ментальності. Багато хто просто не вміє прилаштуватися в умовах, що змінилися, незугарні стати соціально активними, бо звикли «не перетруджуватись«та лінуються перекваліфіковуватись. Саме тому ці люди (яких, до речі, не так уже й мало!) звинувачують у своїх негараздах будь-кого, окрім себе, і психологічно звикли жити за рахунок «подачок» від держави та «багатих закордонних дядечкiв».
