Підготовка запорізьких комуністів до увічнення пам’яті найбільш кривавого тирана ХХ століття, котрого Компартія (СРСР) засудила ще у 1956 році, знову змушує повертатись до його зловісного спадку. Про запорізькі виміри сталінської політики розповідає декан історичного факультету Запорізького національного університету, кандидат історичних наук Віктор ТКАЧЕНКО.
— Усе, що відбувалось в 1930—1940-х роках в нашому краї, йшло у руслі сталінської політики тих років, із тими її особливостями, які були характерні для всієї України. Розкуркулення, колективізація та Голодомор були наслідком сталінського «стрибка» — курсу на надвисокі темпи індустріалізації. На закупівлю за кордоном промислового обладнання потрібна була валюта, а отримати її можна було за рахунок експорту сільськогосподарської сировини. У відповідності з аграрною політикою керівництва Компартії, колгоспи мали стати механізмом з вилучення ресурсів із села. У 1930 році ЦК ВКП(б) прийняв постанову про проведення колективізації та завершення її у 1932 році. Україна ж мала завершити її раніше — восени 1931-го чи на початку 1932-го. Республіканське керівництво вирішило колективізувати наш край ще раніше — навесні 1930 року.
Проводилась в нашій області колективізація та ліквідація куркульства «як класу» теж методами економічного тиску, погроз, арештів, заслання родин заможних селян. Розкуркулення супроводжувалося свавіллям районних, сільських партійних та радянських керівників, які мали необмежену владу. Якщо в селі не було куркулів, то їх «знаходили». До їхнього числа місцеві активісти зараховували навіть незаможників, які опирались вступу в колгоспи. У жовтні 1930 року в двох селах Мелітопольського району «виявили» 54 і 31 «куркульське» господарство. Проте зрозуміло, що навіть в найбільш сприятливі часи в селі не могло бути кілька десятків заможних «експлуататорів».
А далі всіх «спецпереселенців» чекала висилка в малозаселені регіони Сибіру та Казахстану. У травні 1931 року від станції Янцеве відправився ешелон з 3500 членами «куркульських родин». У вагонах було по 40—60 чоловік, не вистачало повітря та світла. На 10 осіб видавали хлібину та піввідра баланди. А іноді просто воду.
— Чи був у Запорізькій області спротив насильницькій колективізації?
— Ще в попередні роки каральні органи «зачистили» наш край. Але протистояння сталінській колективізації та вилученню хліба з господарств було. Найчастіше воно виявлялось у формі «баб’ячих бунтів» та «волинок», коли селяни повертали власне майно з колгоспів, виступали проти вивезення хліба, виявляли непокору місцевим керівникам. У 1929—1930 роках у Розумовці в них брали участь 400 осіб, у Мар’ївці — 200 чоловік, в Біленькому та Любимівці — по 350—400 селян. У селі Широкому непокору більше місяця виявляли 1500 місцевих селян. Їхній протест придушила оперативна група НКВС.
— Яким же був результат? Скільки людей в нашій області постраждали від колективізації?
— У Запорізькому та Мелітопольському округах у 1930 році було колективізовано 70% селянських господарств, а в 1932-му — 87% дворів об’єднали у 1260 колгоспів. 1700 родин були розкуркулені.
Створення колгоспів стало прологом Голодомору, який був наслідком встановлених Кремлем завищених норм хлібоздачі для України в цілому і нашого краю зокрема. Зібрати таку кількість зерна було просто неможливо. У 1932 році деякі райони виконали річний план хлібозаготівель на 20% та 44%.
Після цього в Україну була надіслана надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим. Він відвідав нинішній Чубарівський район нашої області і зробив висновок, що хлібозаготівлі зриваються через «опортуністичну сліпоту» частини комуністів та слабкі репресії проти саботажників. Результати не забарилися — тотальні реквізиції хліба, репресії до селянства.
Для господарств, які не справлялися з планом хлібозаготівель, вводилася так звана «чорна дошка». А це означало: негайне припинення підвозу краму в них, заборона кооперативної та державної торгівлі в цих селах. Із крамниць вивозився весь товар, заборонялася торгівля для колгоспників та одноосібників. Колгоспи мали терміново повертали державі кредити.
На початку 1933 року репресії стосовно селян, які «саботували хлібозаготівлі», посилились і стали ще жорсткішими. Сигналом цьому була постанова ЦК ВКП(б) від 1 січня 1933 pоку, підписана Сталіним. У ній ішлося про застосування найсуворіших заходів проти колгоспників та одноосібників, які «приховують» хліб. На думку професора Станіслава Кульчицького, цей документ став сигналом до масових обшуків, які в поєднанні з натуральними штрафами, за висловом самого Сталіна, завдали «нищівного удару» по українському селу.
На тих керманичів, хто не надто ревно виконував указівки про хлібозаготівлі, чекало покарання. У 1932 році керівники Оріхівського району намагались приберегти частину хліба, щоб врятувати від голоду земляків. Справа набула розголосу, про неї стало відомо Сталіну. І агроном райземуправління І.А.Аністратов був засуджений до розстрілу. Інші районні керівники отримали строки від трьох до десяти років.
Весь хліб та всі запаси продуктів у селян були вилучені — і почався масовий голод. На жаль, ще не встановлено, скільки ж наших земляків загинули від голоду в 1932—1933 роках. При підготовці Запорізького обласного тому Національної книги пам’яті жертв Голодомору в Україні було виявлено більше 33 тисяч прізвищ запоріжців, які померли в ті жахливі роки. Але це тільки документально підтверджені смерті — у дійсності ж їх було набагато більше. Адже вже тоді влада намагалась приховати масштаб цієї катастрофи.
— Чи голодували комуністи разом з народом?
— Місцеве партійне і радянське керівництво не голодувало. Для них були створені мережі закритих розподільників, в яких вони отримували продукти харчування, промислові товари. Існували й закриті їдальні, в яких вони харчувались. У 1932 році Мелітопольський райком компартії затвердив норми постачання продовольством керівного складу і активістів. Із тих, хто був у цьому списку, голова сім’ї щодня отримував 800 грамів хліба (його утриманцям по 400 грамів), і по 2,5 (1,5) кг круп на місяць. Крім того, ще масло вершкове, консерви, рибу, м’ясо.
І Сталін, і його оточення були прекрасно поінформовані про масштаби голоду, але називали це «куркульським саботажем» і не припиняли хлібозаготівлі.
До речі, у 1947 році, коли лютував черговий голод, тодішнє керівництво нашої області теж інформувало Микиту Хрущова та Лазаря Кагановича про те, що зафіксовано 50 тисяч випадків дистрофії та померло від голоду 638 чоловік. А через кілька місяців в області хворіли на дистрофію вже більше 92 тисяч осіб, а кількість померлих збільшилась до 2774 чоловік. Кількість жертв цього голоду теж приховувалась, і її важко точно встановити. Але відомо, що в тому році кількість селянських господарств у нашій області скоротилась на 7600 одиниць.
— Однією з реалій сталінської доби були репресії, коли навіть за анекдот чи ненавмисну поломку станка людей як «ворогів народу» розстрілювали чи відправляли в табори. Наскільки репресії торкнулися Запорізької області?
— Так, у нас теж діяв відомий сталінський постулат про посилення класової боротьби по мірі побудови соціалізму. Він був теоретичною базою розгортання масових репресій, за допомогою яких Сталін винищував своїх опонентів. Крім того, завдяки ним превентивно знищувались всі, хто потенційно міг стати лідером спротиву. Документально підтверджено, що в нашій області було репресовано 17 тисяч людей. Десь половину з них засудили до розстрілу. 94% репресованих були безпартійними, а найбільше серед них було селян — майже 60%. Переслідували не тільки за анекдоти. Головним чином до уваги бралися громадсько-політичні симпатії або давнє минуле людей, навіть те, що від них не залежало — соціальне походження, родинні зв’язки з «ворогами народу» тощо.
— Одним із досягнень Сталіна вважають індустріалізацію. Як проходило у нас будівництво Дніпрогесу та заводів?
— Якщо говорити про Дніпрогес, який став символом індустріалізації, то Сталін був противником його побудови. Зберігся його лист до Молотова, в якому він висловив свою незгоду. До речі, на відкриття Дніпрогесу він не приїхав, пославшись на зайнятість.
Будувалась електростанція в основному за рахунок ручної праці. Кілька десятків кранів та екскаваторів для такої будови — це майже ніщо. В основному три мільйони тон ѓрунту вийняли грабарі звичайними лопатами, а козоноси на своїх плечах винесли їх. Мільйон кубометрів бетону втрамбували ногами.
Значна диференціація була в побуті будівельників. Добрі умови були створені для американських інженерів, під наглядом яких йшла будова, та наших керівників; для американців були побудовані пристойні будиночки. А десятки тисяч будівельників жили в бараках, палатках. Про додержання правил санітарії й мови не могло бути: воші, дизентерія, тиф. Громадське харчування було жахливим. Іноді робітники скаржились, що термоси, в яких їм привозили їжу, «смердять вигрібною ямою». Велика кількість асоціальних осіб, які прибули на будівництво, обумовила те, що часто відбувались бійки, поножовщина, крадіжки.
Будівництво ж заводів відбувалось за сталінською набагато пришвидшеною програмою. Все було розбалансовано, і тому не вистачало фінансів, будівельних матеріалів, техніки, обладнання — це надовго затягло введення в дію заводів. Про побудову «Запоріжсталі» об’явили у 1933 році, а на повну потужність комбінат вийшов лише перед війною. Так було і з Заводом інструментальних сталей та й іншими. На момент планового пуску (кінець 1932 року) технічна готовність основних цехів Запорізького металургійного комбінату складала по доменному цеху майже 24 відсотки, по електросталеплавильному цеху — 49 відсотків, по заводу феросплавів — майже 28 відсотків. У кінці 1934 року на спорудженні металургійного комплексу нараховувалося 288 будівельних об’єктів, більшість із яких були розпочаті та кинуті через відсутність будівельних матеріалів і робочої сили. Крім того, спостерігалося подорожчання будівництва: двічі будівельники робили одні й ті самі земляні роботи на доменних печах, тричі виконували скляні роботи в цеху інструментальної сталі тощо.
— Основними отруювачами Запоріжжя є наші металургійні заводи, котрі розміщені в центрі міста. Чи були альтернативні майданчики для їхньої побудови?
— На міжнародній виставці в Нью-Йорку проект Соцміста (нової частини Запоріжжя) був нагороджений великою золотою медаллю. Існувало кілька варіантів розміщення підприємств, в тому числі і за кілька десятків кілометрів від Дніпрогесу та міста. Обраним же був нинішній проммайданчик. Так дешевше. Проте навіть і в цьому випадку за проектом вона мала відділятись від житлової забудови шестикілометровою зеленою зоною. Але і на цьому зекономили.
— У Запоріжжі в розрахунку на одного мешканця в рік припадає близько семиста кілограмів техногенних відходів. Серед них — надзвичайно шкідливі речовини, у тому числі й канцерогени, які отруюють повітря, грунт, воду. Кожен третій житель міста хворий на алергію, у нас вища захворюваність на рак, висока смертність. Усе частіше вже хворі матері народжують хворих дітей. Кому ж мають «дякувати» запоріжці за розташування заводів у центрі міста?
— Відома українська дослідниця Олена Апанович у одній науковій розвідці навела вислів Сталіна: «Робоча людина на роботу повинна ходити пішки, а якщо їздити трамваєм, то не більше 15 хвилин». Виконуючи вказівки «вождя», безпосередньо біля промислової зони збудували барачні селища (№№ 7, 8, 9, 10 та інші) полегшеного типу — дощаті або з глини. Частина будівельників мешкала в землянках. Таким чином, навколо підприємств відбувалось формування житлових мікрорайонів.
— Суспільство інтенсивно обговорює ініціативу Запорізького обкому КПУ про встановлення в Запоріжжі до Дня Перемоги пам’ятника Сталіну. Яке ваше ставлення до намірів увічнення Сталіна?
— Це не та історична постать, яку треба вшановувати українському народу. І ця подія однозначно не призведе до консолідації суспільства.
ВIД АВТОРА
Цікаво, чи будуть мер Запоріжжя Євген Карташов та губернатор Борис Петров із гордістю розповідати внукам, що при них у Запоріжжі був встановлений пам’ятник Сталіну, — зважаючи на те, що запорізькі злочини сталінського режиму були лише краплиною його звірств у загальноукраїнському та навіть загальносоюзному масштабах? І чи вважатиме президент Віктор Янукович факт увічнення пам’яті такої одіозної фігури окрасою своєї каденції?
