Їхав Григорій Гуртовий на Волинь у 1947-му, аби тільки розжитися тут на якісь харчі: в рідних краях, у запорізькому краї, з голоду знову пухли рідні... А вийшло так, що залишився тут назавжди. Торік Гуртовий, який із повоєнних років мешкає в невеличкому містечку Торчин, де півстоліття тому створив народний історичний музей на громадських засадах, видав чи не найважливішу книгу свого життя: «Голгофа Голодомору». І почав її словами: «Пишу ці рядки і думаю, хто схоче читати той жах. А чи не злякається? А чи повірить?»
...Це було десь у 1936 році. У їхній Кам’янці, на її центральній вулиці звідкись з’явилися худі, зчорнілі біженці з дітками такими ж висохлими, як ще недавно був сам Гриша Гуртовий. Їх було багато. Вони сиділи попід тинами вулиці біля школи, парку...
— А ми якраз ішли в школу, — пригадує Григорій Гуртовий. — Ми зрозуміли: знову десь голод, знову мруть люди, а може, людей і їдять.
Троє шкільних друзів, не змовляючись, побігли додому розповісти про той жах.
— Нам здавалося, що повернувся 33-й рік... Тому попросив у мами грошей купити біженцям хліба. А вона дала ще й мені мішок: «Купи, синку, багато. Роздай їм». Купив з 15 паляничок, роздав усі, а вони дякували, хапали за руки, цілували... Я навіть мішок покинув їм. Дивлюся, так само із хлібом поспішають мої друзі, Володя і Шура. Ми не змовлялися про це. Душа сказала, як діяти.
Де поділися ті опухлі з голоду біженці, куди наступного ж дня їх прибрала влада, Григорій Олександрович не знає до сьогоднішнього дня. Привид голоду ще жахав, вони самі були дітьми Голодомору. І коли на уроці вчитель історії яскраво розповів про подвиг декабристів Петербурга в далекому 1825 році, їх, пацанів, «наче вогнем пройняло». А хіба ми гірші? Хіба ми боягузи! І ми щось можемо зробити... Полум’я додав Шевченків «Кавказ».
— Десь же знову лихо, оті біженці, що попід парканами голодні, опухлі, зчорнілі. Хтось же це лихо зробив! А ми, як Прометей з Кавказу, викрадемо, випросимо у богів хліб насущний і порятуємо отих людей.
І придумали кам’янські школярі випускати рукописний журнал «Прометей». Були там і власні поетичні рядки: «Було лихо, тяжке лихо — голод мучив нас. А тепер, спасибі долі, прийшов кращий час». Аж три рукописні «Прометеї» «декабристи» з Кам’янки випустили! І хтозна, до чого б дописалися, якби той журнал не потрапив у руки їхнього директора.
— Костянтин Костянтинович несамовито кричав: «Ви що це понаписували? Надумали мене в тюрму посадити? Вам голод ввижається? Я вам дам «Прометеїв»! Щоб сьогодні ж у мене батьки були! І батько потім теж кричав, б’ючи мене канатом: «Ти знаєш, що за ваші витівки буде?!» Відплакав я, каявся. Але директор не повідомив нікуди про нашу дитячу гру в декабристів і прометеївців. Вже потім я зрозумів, наскільки це був відважний вчинок у ті непрості часи.
У нелюдський час людським вчинкам було місце, пригадує Григорій Гуртовий. Голодомор 1932 — 1933-го років із великого роду Гуртових забрав чотири десятки життів. Але доля судила пережити і голодомор 1947-го. З німецького концтабору, де провів три роки, потрапивши туди 18-річним і переживши ще й тут голодомор, повернувся в Подніпров’я. У 1946—1947 роках знову ожив привид 1933-го... Батько ледь влаштувався на роботу в пекарню, якою керував його фронтовий товариш. Хліба міг наїстися досхочу, а додому й крихти не принесеш. При виході з підприємства — ретельний обшук. Та фронтовий соратник допоміг. У батька при пораненні на фронті вибило чотири ребра. В госпіталі якось заживили величезну рану, але утворилася на спині ціла яма, в якій під шкірою пульсувало серце. У цю «яму» і влазило якраз півбулки, розрізаної вздовж. Груди обв’язували рушничком. І ніякий обшук не міг виявити схованого хліба. Та якби спіймали, постраждали б не лише Сашко Гуртовий, а й його фронтовий друг, котрий так само ризикував не лише волею — життям.
Та і цей «подарунок долі», як фронтові побратими називали щоденні, сховані на тілі, півбулки, не могли наситити всю родину Гуртових. І в січні 1947-го Григорій разом з іншими хлопцями з Запорізької області добирається на Волинь.
— Скільки ж їх пройшло — біженців, голодних, знедолених — через кожну волинську хату! Тисячі, десятки тисяч. Може й сотні тисяч. Хоч і Волинь не мала розкошів, тільки щедре християнське милосердя рухало людьми, — каже сьогодні Григорій Гуртовий, який 26 грудня цього року буде, дасть Бог, відзначати свій 85-річний ювілей.
