У політичному житті країни сталася подія, якої не могло бути в нормальній країні з усталеною демократією. Але те, що вона сталася в країні з яскраво вираженими ознаками поліцейщини, що насувається, — хороший знак, котрий дає надію. Кандидати в президенти Євген Марчук, Олександр Мороз і Олександр Ткаченко підписали угоду про чесні вибори. Петро Симоненко, за оприлюдненою інформацією, був відсутній з об'єктивних причин.
В угоді говориться: «Ми, кандидати в президенти України, усвідомлюючи історичну важливість моменту, який переживає наша країна, й значення для подальшої долі української держави подій, що відбуваються в зв'язку з президентськими виборами 1999 року, незважаючи на різницю в поглядах, політичних переконаннях і передвиборних програмах, дотримуючись принципів Честі, Совісті й Порядності, поважаючи гідність, права й свободи кожного громадянина, визнаючи право кожної людини на достовірну інформацію, прагнучи створити атмосферу вільного, свідомого вибору та його реалізації, складаємо цю угоду про чесні вибори й беремо на себе такі зобов'язання».
Якщо спростити, то далі підписанти обіцяють: дотримуватися виборчих законів і Конституції, не застосовувати один проти одного брудних методів боротьби, не лізти в особисте життя суперників та їхніх рідних, виключити насильство, обман, погрози, підкуп у роботі з виборцями, покласти край будь-яким спробам залучити до організації виборчої кампанії кримінальні структури, допомагати один одному в організації громадського контролю за ходом виборчої кампанії, цивілізовано працювати з засобами масової інформації, домагатися прямого теле- та радіоефіру для дебатів усіх кандидатів... Ця угода відкрита для підписання всіма кандидатами в президенти України.
Сенс підписаного документа, можливо, не до кінця зрозумілий міжнародній громадськості, яка не живе в умовах «африканської демократії». Але спеціальна парламентська комісія Єльяшкевича, на засіданні якої й пройшло підписання угоди, запросила представників посольств (країн «сімки» плюс Росія), ООН, ОБСЄ з правильним прицілом: коли кандидати наводили приклади переслідування своїх активістів через політичні переконання за допомогою силових відомств і податкової адміністрації (її Євген Марчук також запропонував прирахувати до «силовиків»), то перелік беззаконня діючої влади міг привести в шок кого завгодно. Й що менше знання української реальності, то більший шок. Тому можна не сумніватися, що коли не в рідних кабінетах, то в зарубіжних резонанс буде значний.
Хтось уже встиг звузити значення угоди до «пакту про ненапад» між окремими кандидатами. Але надрукований за алфавітом список прізвищ під документом починається із рядка «Кучма». Й у будь-якому випадку — підписання Президентом або непідписання — виграють опозиційні кандидати: або в ході виборів станеться «демократичний» перелом, або ніяких сумнівів щодо істинних прагнень діючої влади — цинічних, грубих, примітивних, але небезпечних — не залишиться ні в кого. Ні в країні, ні за її рубежами. Іншими словами, йдеться про те, що перед Кучмою поставлено питання: чи здатен він відмовитися від брудних, ганебних, незаконних методів боротьби, в яких об'єктом посягання є, зрештою, не конкуренти, а конституційні права громадян на свободу — інформації, переконань і вибору.
