Що можна сказати через 87-го років після жовтневого перевороту 1917-го? Невчасно зробили це більшовики. Таке враження складається, коли спостерігаєш за комуністами. І не мій це висновок, а самих комуністів, які досить мляво пройшлися вулицями столиці під холодним листопадовим вітерцем. Кожен рух демонстрантів показував, що люди відбувають повинність. Особливо шкода було людей похилого віку — їх продовжують використовувати.
Комуністи, як реальна і активно функціонуюча структура, давно працюють «сучасними» методами, властивими вітчизняному політичному ринку. Тому їх лідер Петро Симоненко сказав все, що вважав за потрібне, не на демонстрації посеред заклопотаного іншими проблемами Києва, а на зборах в переддень колишнього державного свята.
Перше, що привернуло увагу у виступі лідера КПУ, — повідомлення про готовність рішення Конституційного Суду нібито визнати правомочність висунення Леоніда Кучми на третій президентський термін. Враховуючи «кредитну історію» боротьби Петра Симоненка з владою, на сенсаційність це повідомлення якось не тягне. Заяви комуністів, зважаючи на вік їхнього свята і їхню роль в сучасній політиці, сприймаються як слова дуже заслужених пенсіонерів, яким можна говорити все, ні за що не відповідаючи.
Набагато більший зміст був у акцентах, розставлених головним комуністом стосовно участі партії у президентських виборах і політичній реформі. Судячи з усього, комуністів цього разу нікуди не запросили. Дискусія навколо обох вищезгаданих питань триває між іншими силами, які останнім часом не потребують допомоги ленінців.
Коли ж повернутися до гіпотетичного третього висунення Кучми, то навіть комуністи розуміють, що комфортний для них сценарій виборів 1999 року вже неможливо повторити. Їх, тобто комуністів, вже не беруть у партнери у великій політичній грі із найвищими ставками. Навіть «ідейно близькі» політичні сили, котрі не так давно блокувалися із КПУ або принаймні декларували таке бажання, нині відмовчуються.
Самотня група пенсіонерів, які приречено марширували Хрещатиком 7 листопада (на фото), викликала лише співчуття. Лише перший ряд колони мав можливість після акції пересісти в теплі й зручні авто та поїхати продовжувати досить-таки комфортний процес політичних консультацій. Звичайним же демонстрантам, які хоч і не у великій кількості, але пішли за Симоненком, навіть сто грамів на тому ж Хрещатику випити не було з ким. Хто ж випиває посеред робочого дня?
Здається, ще ніколи з часів ГКЧП і постанов Верховної Ради про заборону КПУ не були українські комуністи такими розгубленими. Не готовий сьогодні Симоненко та його партія до боротьби. І не тому, що не «тренуються». А тому, що боротися з ними ніхто не бажає. У країні зростає «процент жиров у маслі», тобто обсяг виробництва. Цей реальний факт вибиває чи не останній стілець з-під ніг комуністичних агітаторів. Бо ж саме зростання виробництва було головним козирем КПУ під час перебування при владі, саме на відсутність цього зростання посилалися комуністи у своїх протестах останні десять років. Проти чого тепер протестувати? Змирившись з існуванням буржуазії, комуністи тепер взялися визначати серед капіталістів хороших і поганих. Заняття, може, й цікаве, але з погляду політичного авторитету й ідеологічної цнотливості абсолютно безперспективне. Конячка боротьби із «злочинним режимом» також осідлана, нагодована й готується до виборів у інших «тренерів».
...Один із демонстрантів у комуністичній колоні 7 листопада йшов із прапором вічно голодної Корейської народно-демократичної республіки, яка погрожує світу ядерною зброєю. Цей, найiмовiрнiше, не санкціонований організаторами «прикол» дуже влучно окреслив потенціал вітчизняних комуністів.
