Про сонячне затемнення, яке відбулося 11 серпня 1999 року, говорили задовго до цієї дати. І чим тільки не лякали наших обивателів: і тим, що настане кінець світу, і тим, що, дивлячись цього дня на сонце неозброєним поглядом, втратять зір (справедливості заради, це твердження мало під собою цілком реальний грунт). Різноманітні світила як від медицини, так і від астрології попереджали, що на 11 серпня не треба планувати важливі поїздки, ділові зустрічі тощо. Але життя є життя. Воно, бува, непідвладне нашим бажанням, вносячи свої корективи, що закінчуються не глобальним Апокаліпсисом, а таким собі крахом місцевого масштабу.
Був останній день відрядження, на який, крім справ, які стосуються роботи, було заплановано похід з дітьми на ринок Барабашова (він відомий як найбільший оптовий ринок у Східному регіоні України) прикупити якісь речі до 1 вересня. Ну, в цьому я була не оригінальна, оскільки до середини серпня чимало батьків, вийшовши з літнього трансу, раптом помічають, що їхні чада «несподівано» виросли і не збираються влазити у свої старі речі (коротка кольчужка), і що, зрештою, початок шкільних мук не за горами. Під пекучим сонцем і під смикання дітей, які бажають швидше потрапити додому і всмак натішитися таким рідкісним природним явищем як затемнення сонця, абияк було куплено необхідні речі. Залишалися лише усілякі дрібниці, що ніяк не хотіли потрапляти на очі. І ось, вкотре йдучи довгими проходами цього величезного ринку, я відчула, що мою сумочку смикнули. Я, тупо поглянувши на неї, побачила, що вона розкрита. На хвилині п'ятій до мене дійшло, що в ній немає гаманця, в якому залишалася ще значна сума грошей і, головне, три квитки на київський поїзд, яким ми мали сьогодні ж поїхати до столиці нашої Батьківщини.
Після ступору, в який я впала на невизначений час, почалася хаотична біганина відразу у всі боки й істеричні спроби знайти відділення міліції. На одному з відрізків цього марафону до мене приєдналася жінка, у якої разом з гаманцем витягли і паспорт. Години через півтори, втративши будь-яку надію, ми буквально впали у відділення карного розшуку Київського району міста Харкова, розташоване на території цього ринку. Але, перш ніж почати розказувати про свої біди, нам довелося почекати, оскільки перед молодими людьми вже сиділа, ридаючи, жінка, у якої, розрізавши сумку, витягли гаманець з чужими грошима. «Класика», — тільки і міг сказати з цього приводу молоденький міліціонер. Тут я не витримала і втрутилася зі своєю проблемою: «Гаразд, я не сподіваюся, що мені знайдуть і повернуть гроші — це з області фантастики, але, можливо, вам підкинуть квитки? Адже вони, окрім мене, нікому не потрібні...».
І тут міліціонер відкриває стіл і виймає три моїх квитки, так на 63-й поїзд, так плацкартні — три мої квитки!! «Ваші? Це їх жінка якась принесла, сказала, що валялися під прилавком.» Що тут почалося. І «Харе Крішна», і «уау», і падання на стіл, і... Справді, як у тій притчі про козу, вівцю, коня і рабина. Трохи опам'ятавшись, я почала розуміти, що, власне, мені говорить міліціонер. Виявляється, після наказу Президента про амністію, до них у відділення цілими натовпами йдуть потерпілі, оскільки амністовані повернулися на колишнє місце промислу. А що ж для них може бути краще, ніж величезний базар. На столі лежали фотоальбоми, в яких у всій красі були зображені кишенькові злодії, вікова група — від старих до дітей. «Можете визначити, скільки цій бабці років?» — запитав мене міліціонер. «Ну, років шістдесят», — відповіла я, дивлячись на дуже повну жінку в хусточці і зворушливих окулярах «часів очаківських і підкорення Криму». «Вісімдесят! — відповів міліціонер, — І що нам з нею робити? Посадити — не посадиш, а красти — все одно краде. Де побачимо, — женемо ср... мітлою, а де не побачимо...».
Але більшу частину цих альбомів для упізнання складали портрети циганок.
Подякувавши міліціонерам, я в стані якоїсь ейфорії і нездорового пожвавлення, передчуваючи розмову з контролерами в громадському транспорті (адже в кишені ані шеляга), нетвердою ходою поплелась додому. За мною похнюплено брели діти з великими кульками та із залишками надії подивитися крізь закопчене скельце на це явище, яке трапляється раз у вісімдесят років. Харківське небо потемніло. Відчутно похолодало. Був пік затемнення.
Р. S. Всі ми — люди. І хоч я ще не зовсім альтруїстка, але розумію, що час зараз важкий, і багато хто пустився у всі тяжкі не від хорошого життя. Тим же злодюжкам також їсти хочеться (нехай вип'ють за моє здоров'я і на мої гроші). Але нам, громадянам, які стоять, так би мовити, по інший бік барикад, потрібно вживати якихось заходів захисту. Адже багато з тих, хто опинився у такій ситуації, не підуть же чистити кишені ближніх своїх. І почуття розгубленості, відчаю і страху, якi охоплюють в цей момент, не побажаєш і ворогу (той, кого жодного разу не обікрали, нехай першим кине в мене камінь). Тому пропонуємо так звані поради «роззявам»:
— збираючись на ринок, залишайте всі документи і важливі папери вдома. Особливо це стосується командировочних, які мають звичку тягати все це з собою;
— у жодному разі не кладіть паспорт та інші документи до гаманця разом з грошима;
— за словами бувалих жінок, на базар краще брати невеликий гаманець, який би легко поміщався в руці. Його не треба класти в сумку, яку легко як відкрити, так і розрізати, в кишеню і т.д. Тримати ж його слід увесь час у руці;
— якщо ж з вами трапилося таке лихо, і у вас, разом з грошима, зникли документи, то знайте, що частіше за все їх викидають. Потім, при прибиранні території, їх знаходять двірники і несуть у відділення міліції. Тому постарайтеся або відразу звернутися туди, або прийти наступного дня. Може — пощастить. Але краще — не ловіть гав. Чого й собі бажаю.
