Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Завтра знову буде день!

Автор світлини Степан Дружинович вкладав у неї не так політичний, як етичний підтекст
11 листопада, 2011 - 00:00
«НАРАДА» / ФОТО СТЕПАНА ДРУЖИНОВИЧА

«Завтра я прокинуся і згадаю про півників, — сказала із властивою їй проникливістю під час відкриття Фотовиставки газети «День» наш колумніст Людмила Засєда, маючи на увазі героїв знімку «Нарада» Степана Дружиновича. — Саме фото півників я повісила б у себе вдома. Тому що це заспів до життя». Й справді, хоч не відзначений призами основних спонсорів, цей знімок — один з лідерів глядацьких симпатій. Бо в ньому нетільки море позитивних емоцій, а й глибокий символізм: завтра знову буде день!

Не був би автор цього знімка, Степан Дружинович, за освітою українським філологом, якби у відповідь на запитання, як він сам ставиться до нарад, не пригадав слова відомого науковця і мовознавця, знаменитого волинянина Агатангела Кримського: «І не залучайте мене більше до справ, пов’язаних із засіданнями!» Назву «Нарада» батьковому знімку дала дочка Лідія, котра теж стала філологом і нині пише кандидатську дисертацію під керівництвом Ірини Мирославівни Констанкевич, проректора Волинського національного університету імені Лесі Українки, добре відомої читачам газети «День».

Лідія каже, що назва з’явилася спонтанно, можливо, під впливом трансляції засідань Верховної Ради, де часто переливають з пустого в порожнє і нагадують задиркуватих півників, котрим аби прокукурікати, а там хоч і не розвидняйся. А може, надто вже зримою видалася їй асоціація з українським політичним процесом. Всі такі набундючені, сповнені відчуття власної непокірності, а водночас сидять рівненько і слухають «спікера»...

Степан Анатолійович Дружинович мешкає на околиці містечка Луків із того його боку, який межує з правічними волинськими лісами. Родина тримає кізку і бичка, бо є для цього можливості. А красені-півні — власні, і було їх не 12, як на знімку, а значно більше. Взагалі-то Дружиновичі купували курчат, які мали вирости у курочок, а вийшли... одні співаки.

— Ми мешкаємо в чотириквартирному будинку, то коли наші півні підросли і почали виспівувати з п’ятої години ранку, сусіди просто мліли, — сміється нині Степан Анатолійович.

Вийшов господар вранці на подвір’я, а його півняча капела всілася на паркані, наче справді зібралися на велику півнячу раду. Побіг у дім, взяв фотоапарат — півні чекають...

Півні завжди були в пошані в українського селянина, як, власне, в усіх європейських народів. До речі, особливе місце цьому птаху відводить галльська культура. Адже своїм голосним співом цей домашній птах, якого Степан Дружинович вважає символом селянського обійстя, не тільки полохає сусідів, а й пробуджує світ, повертає на Землю день.

— Мої півні гарні, — каже Степан Анатолійович, — але ж вони наче з-під ксерокса. Всі однаковісінькі, бо ж інкубаторські. А колись мама, пам’ятаю, дуже відповідально підходила до вибору господаря, як на Волині називають півнів. Він мав бути не просто гарний і сильний, а ще й бути вожаком і гарно співати. Одним із таких посилів і було сприйняття галльського півня як вибраного птаха. І доволі часто знатні родини починали використовувати зображення півнів на своїх геральдичних щитах, фігурах, постаментах.

До речі, півні Дружиновичів були такі співучі, що дружина Степана Анатолійовича почула їх спів навіть у... Калінінградській області. Вона саме гостювала у родичів, коли чоловік подзвонив, а півні на подвір’ї так заливалися, що дружина попросила: не клади слухавку, послухаю голос малої батьківщини...

Дружинович каже, що ніколи не сподівався, що його, власне, звичайну, як вважає, роботу з сільського побуту відберуть на такий престижний конкурс, як у газеті «День». Газету давно передплачує і прочитує всю, бо, вважає, жоден матеріал не доводиться відкладати на потім. Взагалі-то він дуже любить фотографувати волинську природу. А ще — писати вірші і пісні, грати на сопілці. Навіть свою збірку пісень назвав просто, але переконливо: «Волинь моя, кохана сторона». Щойно він оформив виставку своїх знімків з меморіального музею Лесі Українки в селі Колодяжному. У ній — 100 робіт, і присвячена вона 100-річному ювілею написання драми «Лісова пісня». До кожного знімка Степан Анатолійович підібрав цитату з твору. Наприклад: «Ніяка туга краси перемагати не повинна» (Мавка) — і знімок розкішної мальви з краплинами роси, які нагадують сльози, адже у драмі багато й сумних епізодів. Або: «Хто тут бентежить наші тихі води?» — і знімок збуреного волинського ставочка. Над цією фотовиставкою він працював кілька років. Дуже прагне, аби її побачили і його учні з Лубківського профтехучилища, в яких уже чверть століття читає українську мову і літературу. Каже, що нині діти майже перестали читати книги, мобільні телефони забрали у них всю розкіш для розуму й душі. А він хоче її повернути.

Наталя МАЛІМОН, «День», Луцьк
Газета: