Туреччина готова до початку повномасштабних переговорів про вступ до Європейського Союзу. Про це офіційно оголосила Єврокомісія, виконавчий орган ЄС. Представники Комісії доповіли про той прогрес, якого Туреччина вже досягла, — нарівні з Болгарією та Румунією. Останні дві країни отримали добро на вступ до ЄС у 2007 році, а Хорватія заручилася обіцянкою з боку Комісії на початок переговорів у 2005-му. Остаточне рішення щодо Туреччини мають прийняти лідери всіх 25 країн-членів Євросоюзу, і рішення це обговорюватимуть у грудні, коли закінчиться річний термін, який дали Анкарі на виконання вимог із боку Союзу. Проте рекомендація Комісії стала помітною віхою на фоні запеклих дебатів про те, чи повинна Туреччина стати членом об’єднаної Європи і на яких умовах. Одну з думок загальноєвропейської дискусії пропонуємо вашій увазі.
Європейський Союз, 25 країн-членів якого представляють близько 456 мільйонів громадян, є найбільшим і найсміливішим експериментом багатостороннього управління в історії людства. Побудований на попелищі війни, наш Союз є силою, спрямованою на мир і співробітництво в умовах зростаючої нестабільності та поляризації у світі.
Дехто стверджує, що, успішно інтегрувавши десять нових країн-членів у травні поточного року, включно з вiсьмома колишніми комуністичними країнами, які перебувають на значно нижчому рівні економічного розвитку, ЄС мусить зупинитися. Але підведення риски під процесом розширення було б як упущеною можливістю для ЄС, так і жорстоким ударом для тих країн на Балканах і в інших регіонах, для яких перспектива вступу є важливим стимулом для проведення реформ і розвитку.
Справді, нові члени ЄС з-поміж посткомуністичних країн показали, що членство в ЄС надає країнам можливість подолати конфлікти і швидше та безболісніше здійснити перехід до сталої демократії й ринкової економіки. Нам слід пишатися, а не боятися, що інші країни прагнуть приєднатися до нашої спільноти цінностей. Нові кордони ЄС не повинні перетворитися на нові лінії розділу, що відділяють багатих від бідних, демократію від диктатури і стабільність від конфліктів.
Греції це дуже добре відомо. Саме наша віра в Європу як каталізатор миру і процвітання привела нас до примирення з Туреччиною і до підтримки її прагнення стати членом ЄС. Коли уряд PASOK (Всегрецького соціалістичного руху) почав вести політику відновлення відносин між Грецією та Туреччиною під час мого перебування на посаді міністра закордонних справ, наші політичні опоненти засуджували нас за «підрив» національних інтересів. Багато людей з підозрою ставилися до відновлення зв’язків з давнiм ворогом. Змінити міцно укорінені погляди за один день неможливо — це поступовий процес, спрямований на встановлення довіри як на рівні простих громадян, так і на вершинах політичної влади.
П’ять років потому результати промовляють самі за себе. Греція й Туреччина підписали десятки взаємовигідних угод у різноманітних сферах, починаючи з торгівлі й енергетики та закінчуючи охороною навколишнього середовища й боротьбою з організованою злочинністю. Немає жодних сумнівів у тому, що міцні двосторонні зв’язки корисні для економіки й безпеки Греції. Але наша активна політика відновлення дружніх відносин була покликана служити не тільки національним інтересам. Вона була частиною регіонального бачення, спрямованого на встановлення стабільності в сусідніх країнах — від Балкан до Близького Сходу.
У результаті Греція й Туреччина співпрацювали під час гуманітарної місії в Косово і спільно діяли в урегулюванні кризи в Ізраїлі та Палестині. Стратегічний союз між Грецією й Туреччиною допоміг запобігти поширенню насильства в Іраку на сусідні країни та створив базу для ближчих відносин між Туреччиною та ЄС.
Внутрішні реформи, здійснені внаслідок «Документа про партнерство в питаннях вступу Туреччини до ЄС», відбулися на диво швидко і матимуть серйозні наслідки. Однак ще багато треба зробити, і початок переговорів про вступ — це лише частина політичного процесу, який триватиме багато років.
Порушення прав людини й національних меншин у Туреччині, а також надмірна влада військових є найбільшими перешкодами до її вступу в ЄС. Чіткі та ясні стандарти і цілі, поставлені ЄС, стануть додатковим стимулом для здійснення Туреччиною реформ у цих сферах. Ось чому Греція виступала за реальну, а не «віртуальну» можливість для Туреччини стати кандидатом на вступ до ЄС й отримання нею всіх прав і обов’язків.
Нинi завдання правлячої в Туреччині Партії справедливості й розвитку (AKP) — виконати всі взяті країною зобов’язання. AKP обрали на проєвропейській платформі, що стало відображенням потреби суспільства в модернізації й демократизації. Але туркам добре відомо, які пристрасті розпалює в Європі питання про вступ їхньої країни до ЄС. Деякі лідери ЄС стверджують, що вступ Туреччини викличе хвилю міграції й негативно позначиться на європейській економіці. Інші просто вважають, що мусульманській країні немає місця в Європі.
Жодне з цих заперечень не видається переконливим. Туреччина та ЄС мають тривалий досвід розв’язання спільних проблем і досягнення взаємовигідних результатів. За умов правильного керування міграція може збагатити культурне різноманіття Європи та задовольнити потреби ринку праці, з огляду на падіння рівня народжуваності в ЄС та старіння його населення. Іммігранти прибувають до Європи здебільшого тому, що Європа має потребу в них.
Водночас відмовити Туреччині в європейському майбутньому на релігійних підставах — все одно, що відмовитися від існуючого розмаїття в нашому Союзі. Демократія — це універсальна цінність, а не приналежність певних релігій. Як грек, який відчув на собі й диктатуру, й демократію, я знаю, що це не лише вияв расизму, а й цілком невірний підхід.
Прийняття країни, що поділяє наші демократичні цінності, повагу до прав людини і прихильність принципу верховенства закону, незалежно від етнічної приналежності або релігії, стане позитивним сигналом для мусульманського світу. Це послабить зростаючу напруженість між християнством та ісламом, яку підігріває міжнародний тероризм і спалахи націоналізму.
Дуже соромно, що через 15 років після того як у всій Європі впали штучні бар’єри «холодної війни», «берлінська стіна» все ще розділяє християнські й мусульманські громади у столиці Кіпру Нікосії. Але європейська модель інтеграції довела свою ефективність у розв’язанні таких затяжних конфліктів і проблем. Так само як розділення Кіпру є сумним прецедентом для регіонального співробітництва, об’єднаний Кіпр лише зміцнить стабільність у регіоні.
Нинi, коли Туреччина отримала зелене світло на початок переговорів про вступ до ЄС, вирішувати потенційні проблеми регіону, швидше за все, буде набагато легше. На відміну від «війни з тероризмом», європейська інтеграція може послугувати моделлю для врегулювання близькосхідних криз й усунення насильства в усьому регіоні.
Під час переговорів, які триватимуть кілька років, в інтересах міжнародної спільноти продовжувати підтримувати європейське майбутнє Туреччини, роблячи при цьому конструктивний внесок у подолання розділення Кіпру. З релігійного й етнічного конфлікту Європа може ще раз створити зразок мирного співробітництва — цього разу шляхом формування інтегрованої зони стабільності у Східному Середземномор’ї.
Георгіос ПАПАНДРЕУ — міністр закордонних справ Греції з 1999 по 2004 рік і голова Всегрецького соціалістичного руху.
