На відміну від Хмельниччини, в селах Київської області оптимізму більше. Може, позначається близькість столичних «кабінетів», розторопність місцевої влади, та й Київ недалеко — великий ринок збуту. Проте, мешканці сіл Леонівка, Тальське і Блідча Іванківського району сходяться на думці, що сьогодні якість їхнього життя цілком і повністю залежить від них самих. Наприклад, 67-річна Любов Яковенко з Блідчі, маючи корову, здає молоко до приймального пункту і до своєї пенсії у 140 гривень заробляє додатково 100 гривень. Як розповідає її син Олександр (на фото праворуч), мати навіть не бачить необхідності переїздити до нього у районний центр, оскільки в Блідчі може і сама себе утримувати. Щоправда, життя ні в Леонівці, ні в Тальському, ні в Блідчі не мед — повного комплекту благ цивілізації немає ніде. В одному із сіл радіють школі, в якій не виникає проблем з кадрами, в другому — наявності ліків у фельдшерсько-акушерському пункті, в третьому — телефонам у кожному другому будинку. Детальніше про будні та свята селян в Іванківському районі читайте в найближчих числах «Дня»
Несприятливі погодні умови осінньо-зимового періоду і на початку весни створили надто напружену ситуацію для сільгоспвиробників. Вона ускладнюється ще й тим, що затримуються на 15—20 днів, порівняно з середньорічними, терміни масового розгортання посівної кампанії, а обсяги проведення весняно-польових робіт збільшуються на 4,5 млн. гектарів. Це збільшує навантаження на технічні засоби, вимагає додаткових витрат фінансових і матеріально-технічних ресурсів.
Згідно з інформацією Держкомстату України, на початок квітня 80% тракторів, 89% культиваторів, 89% сівалок, 75% картоплесаджалок, що є у селян, були готові до весняно-польової кампанії, що відповідає торішньому рівневі. Це звучить оптимістично, якби ще неурядові експерти думали так само: як зазначають експерти інформаційної компанії «ПроАгро», кількісно парк сільгосптехніки не залишився на торішньому рівні, а скоротився, тому на поля вийде відповідно менше техніки. Нагадаємо, що на Всеукраїнській нараді з питань розвитку аграрного сектора, яка проходила в лютому, Президент України Леонід Кучма заявив, що ще жодному урядові не вдалося вирішити проблему технічного переоснащення села. Минулого року сільськогосподарські підприємства закупили 3,6 тис. тракторів і 1 тис. зернозбиральних комбайнів іноземного виробництва на суму $90 млн. За словами Л. Кучми, селяни вимушені купувати іноземну техніку, тому що їх не влаштовує низька якість і висока вартість вітчизняної.
Голова комітету з питань матеріально-технічного постачання Асоціації фермерів України Іван Самагальський пов’язує всі біди нинішньої посівної з низьким рівнем фінансування села. «Якщо минулого року банки кредитували село під майбутній урожай, то нинішні морози й пов’язані з ними ризики примусили банки, власне, відійти від сільгоспвиробника», — сказав він «Дню». За словами І. Самагальського, кредити надаються в основному тим сільгосппідприємствам, над якими в банків встановлено стовідсотковий контроль, де є корпоративні інтереси. Відсутність фінансових ресурсів робить для більшості товаровиробників недоступним й оренду техніки з подальшим викупом. У селянина залишається один вихід: знову ремонтувати стару техніку, яку давно не можна полагодити. У цій ситуації, вважає І. Самагальський, держава хоча й робить певні зусилля, але, з погляду фермерів, вона здається «стороннім спостерігачем»: дуже складний сьогодні механізм отримання реальної фінансової допомоги. Що з усього цього виходить «на місцях» — в репортажі нашого хмельницького кореспондента.
СТАТИСТИКА І РИТОРИКА
«Наші районні реформатори не думали, що після зими обов'язково буде весна», — вважає сільський коваль з Хмельниччини Володимир Костюк. А весна прийшла з її одвічними проблемами: що і чим посіяти? Зима обійшлася з озимими жорстоко. Необхідно пересіяти 43% (3,5 млн. га) озимих культур, що загинули внаслідок несприятливих погодних умов. За словами начальника департаменту ринків рослинництва Мінагрополітики Василя Сороки, господарствам треба докупити 64 тис. тонн насіння, щоб пересіяти втрачені озимі. Проблем у селян досить, і вирішувати їх треба оперативно. А до цього всього додається відсутність повноцінного тракторно-машинного парку. Переважна більшість «сталевих коней» свій вік «віджили». Такий технічний стан характерний для сільгосппідприємств майже всіх регіонів України.
Зменшується кількість сільськогосподарської техніки та залишається низьким рівень її готовності до польових робіт, з глибоким сумом констатують у Хмельницькому облуправлінні статистики: «Якщо на 1.01.2002 р. у сільгосппідприємствах було 14 098 тракторів, то на 1.01.2003 р. — 12 976». Головне управління сільського господарства та продовольства облдержадміністрації продовжує простежувати тенденції: на 1.03.2003 р. вже залишилося 12899 тракторів. Кожен четвертий «сталевий кінь» до роботи у весняних гонах не готовий. «Решту ремонтують», — повідомили організатори аграрного виробництва у краї без упевненості в успіхові цієї справи. У господарствах області відбувається списання зношеної техніки. Складне становище з постачанням і ремонтом сільгоспмашин склалося через відсутність запасних частин, а також коштів на їх придбання. Більшість господарств через свою неплатоспроможність експлуатують техніку тривалий час.
Торішньої весни багатьом агропромисловим підприємствам своїми силами не вдалося впоратись з усім комплексом робіт, довелося звертатись по послуги до районної МТС. Звідти відправили до Волиці Красилівського району потужний трактор, та ці дорогі послуги позначилися негативно на загальній ефективності виробництва: «Якби тільки своїми силами сіяли, доглядали і збирали вирощене, то рівень рентабельності виробництва підскочив би разів у п'ять, не менше».
Високе начальство зазвичай не їде туди, де справи погані або й геть погані. Очі не бачили, то й серце не болить, що подекуди здичавіли роками несіяні-неорані так звані культурні сільгоспугіддя. А з чим, запитують у багатьох селах Летичівського, Новоушицького, Віньковецького, Волочиського, деяких інших районів у поле вийти? Можна, кажуть, згадавши про сумний досвід Робінзона Крузо, посіяти з долоні, та насіння шкода.
Зокрема у Хребтієві Новоушицького району з технікою, що залишилася від незабутнього колгоспного ладу, давно покінчили, як колись з класовим ворогом, і взялися рішуче за фермські будівлі — розносять дахи, двері, вікна, роблять бартер на самогонку. Отаких хребтієвих у краї хоч греблю гати.
А облуправління статистики править своє: «У порівнянні з попереднім роком площа посіву озимої пшениці зменшилась на 65 тис. га (26,3 відсотка), жита — на 10,7 тис. га 45,8 відсотка), ячменю — на 1,2 тис. га (23,7 відсотка)... У сільськогосподарських підприємствах області оранку на зяб проведено на площі 190,8 тисячі гектарів проти 278,5 тисячі гектарів у попередньому році».
Начальник відділу механізації головного управління сільського господарства та продовольства облдержадміністрації Віктор Грицюк сказав «Дню»: «Для того, аби підготувати техніку до весни, потрібно було майже 90 мільйонів гривень... Не знаю, скільки саме витрачено. Ми займаємося програмами. Якими ж програмами? Передусім, технічного переоснащення села.
У Красилівському районі, де нещодавно побував з робочим візитом Володимир Литвин, залишилося 957 тракторів. Більше, ніж у будь-якому іншому районі краю. Тут зробили торішньої осені більше, аби менше справ залишилося на цю весну.
Начальник відділу механізації Віктор Грицюк говорив про програмне лізингове забезпечення селян технікою.
— Боргова яма, — сказав про лізинг Леонід Горенко. Він застерігає фермерів, аби були подалі від лиха і зосереджує увагу на іншому: «Кадри, як завжди, вирішують усе». Одначе на вельми представницькій недавній обласній нараді з питань пореформеного розвитку агропромислового комплексу говорили, що «головне завдання — мобілізація матеріальних, фінансових ресурсів на виконання завдань 2003 року». Від торішньої подібної наради риторика доповідача і виступаючих не змінилася. Одначе змінилася ситуація. На гірше.
«АБИ ВОВКИ НЕ ВИЛИ»
А в селі Шмирки Красилівського району на Хмельниччині лише коваль Володимир Костюк щоранку йде до своєї кузні, де вже давно захололо горно. «Моя дружина свариться. Якого дідька, каже, туди йдеш? Відповідаю, що за звичкою. Говорить, що я з глузду з’їхав. Мені сім тисяч гривень за працю винні. Вже не дочекаюсь... Сімдесят третій рік на світі живу, та такого не бачив», — бідкається він.
Сільські дядьки, що знічев’я зібралися цього теплого квітневого дня біля кузні, вислухавши короткий монолог літнього коваля, узагальнили: Костюк не пропаде, в нього — пенсія. А з чого їм, молодшим, жити та бути? «Одна надія — на город, на курку, що подвір’ям ходить, на корову, свиню у хлівi», — відповів хтось із них.
Тенденції до збільшення заборгованості із зарплатні у селі Шмирки на Хмельниччині було «покладено рішучий край» у січні 2003 року.
— Тоді люди востаннє вийшли на свої робочі місця, — пояснила бухгалтер СТОВ «Вікторія» Валентина Мусевич. — Отак «відсвяткували» повну й остаточну вікторію над багатоголовим змієм, що вісім років поспіль тяжко збиткувався над бідолашним селом. Голови цьому звіреві відтяли, а мертве його тіло «у сумі 111,3 тисячі гривень» залишилося і лякає отих, хто робив, та нічого натомість не одержав: шкода марної праці.
НАДІЯ — НА ТЕ, ЩО ЗАБЕРУТЬ ЗЕМЛЮ
Сільська кузня — на узвишші. Село звідси, як на долоні. А далі — розлогі поля. Скільки око сягає, стільки й поля. Кревна власність 376 шмирківських пайовиків. По 2,05 гектара в кожного. Станом на 7 квітня 2003 року не зорано, не засіяно й сотки, навіть метра квадратного. Тут — ще торішня стерня, там — кукурудзиння, далі — знову стерня, віддалік — кинута напризволяще ще минулої осені ділянка гречки, що не вродила...
На осонні вже пробиваються бур’яни — остання надія місцевих на те, що літо якось переживуть. Припинай «персональну» худобину, де тільки твоя грішна душа бажає. Хай пасеться на осоті, свиріпі, інших рослинах, що «самі» сіються, розплоджуються, женуть догори, наче навіжені. Аби лише вовки в отих бур’янах не вили. Перезимують? Що кинуть в ясла корові, де візьмуть соломи, аби підстелити, що поросяті у корито покладуть?..
— Мертва зона, — приречено мовив сільський коваль.
На фермі, що вже розноситься по цеглині, лише три бугаї залишилися. «Безробітні». Бо останніх їхніх «подруг» ще минулого літа пустили під ніж, аби купити трохи солярки. Поставили великий хрест на скотарстві. Бугаї до своєї «роботи за покликанням» і не просяться — голодні ж...
За стадом худоби відгуркотів у невідомому напрямку й весь сільськогосподарський реманент — так звані грунтообробні, посівні знаряддя, трактори, комбайни. Стоп, приїхали. Що далі? Шмирки згадують добрим словом свого відчайдушного односельця. Той «зо два роки тяжко трудився у Португалії, заробив гарні гроші, повернувся додому, купив трактора, плуга — людям городи зорав».
Біля кузні розповіли, що чекають на жеребкування. Аби кожен, хто має законне право, «витягнув» свій земельний пай. Та що ж робитиме з отією заповітною «землею і волею», коли, як кажуть агрономи, оптимальні строки для весняної посівної уже настали? Найгостріше ж питання — чим робити? Де взяти гроші на насіння, солярку, на добрива, на засоби для захисту культурних рослин від бур’янів, шкідників?..
Натомість виглядають якогось заможного чоловіка з Хмельницького.
— Говорили, що приїде, візьме 200 гектарів землі і посіє гірчицю, — десь чула бухгалтер «Вікторії», якої уже немає, Валентина Мусевич.
— Чула дзвін, та не знає, звідки він. Землю ж іще люди в натурі не одержали. То чиї саме гектари той комерсант візьме, на яких умовах? Та й то: на 200 гектарах світ у наших Шмирках клином не зійшовся. Ще, може, гектарів шістсот залишиться...
Як з’ясувалося у розмові з головою Волочиської райдержадміністрації Віктором Дворником, і він на того ж самого комерсанта з Хмельницького єдину надію має — щодо окремо взятих Шмирок.
Небагатослiвний В. В. Дворник уникнув відповіді на запитання про перспективи повернення волочиським селянам 4417,4 тисячi гривень заборгованої зарплатні. Згадав лише, що «разом з позиченими грошима район має 3,5 міл ьйона гривень для весняної посівної, а треба — всі вісім мільйонів». Продовжив: «На всіх нарадах запитуємо в керівників, коли за працю розрахуються з людьми». У Шмирках Віктора Вікторовича ще не бачили. Є в районі один-два «маяки», то до них і їде з представниками обласного центру. Він — у тому ж службовому кабінеті, де свого часу сидів перший секретар райкому КПУ. Відтоді тут мало що змінилося. Наради, виклики «на килим», семінари, інші організаційні заходи успішно «перетягнули» в нову епоху. Навіть не помітили, що з Шмирок, Черняви, Купеля, інших сіл уже давно немає кого викликати...
P.S. — У нас створені вже усі умови, щоб Україна йшла до європейського співтовариства без милиць, — оптимістично заявив у Хмельницькому Володимир Литвин. Що без милиць, то зрозуміло. Та де ж узяти оптимальну кількість кінських сил, аби, як говорили у період колгоспного життя, відсіятися в найкоротші строки і на високому агротехнічному рівні?
